Маємо 10 книжку із якісної в цілому поетичної серії, задуманої Мирославом Лазаруком. Видаються книжки поволи, неспішно, але кожна книжка, в принципі, стає подією культурного життя. Напевне, треба назвати усіх авторів, чиї книжки вийшли в цій серії: Леонід Талалай, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Анатолій Кичинський, Григорій Тименко, Павло Свенцицький, Інга Кейван, Світлана Кирилюк, Ярослав Ясінський. Кожна із них особисто для мене була відкриттям, хоча найбільше вразив Григорій Тименко і Ярослав Ясінський. Просто, вірші першого автора, який пропав при загадкових обставинах драматичного 1968 року, вразили романтичним передчуттям трагічного, а сакральний старозавітний простір Ясінського найбільш суголосний моєму світогляду.

Книжку Миколи Рачука (в оформленні книжки використані роботи львівського художника Романа Романишина; автором нарису про його творчість, яким книжка і закінчується є мистецтвознавець Орест Голубець) я чекав з певним читацьким нетерпінням, бо наслуханий про нього багато, декілька разів спілкувався в Чернівцях і телєфонічно, й мені імпонує його світоглядна й естетична хода. Вінничанин родом, першого вірша котрого опублікував Василь Симоненко, вчився у Київі й був близький до „київської поетичної  школи“  і вже майже піввіку живе на Буковині, - така схематична біографічна канва поета не дає до зрозуміння формування поетичного світогляду автора, чи як елегійно іронізує поет: „Перебираєш власні дії // Давніх і близьких десятиліть - // Нічого суттєвого. // Виникають блискітки спогадів, // Немов камінці гірської річки, // Через яку перескакуєш по них… // Жодного відтинку особливого…“.

В авторському постскриптумі до книжки Микола Рачук відзначає, що „пройдене і пережите – не що інше, як зруйнована дійсність“ , висловлюючи сподівання що „архітектори духа“ впорядкують „новий текст Відбулого“  і донесуть читачеві  його цілісність і повноту.

Автор передмови до книжки Іван Дзюба, визначаючи позитиви Рачукової „трилогії“ (книжка має три розділи «Минає не тільки день», «Коріння предків», «Розлами світла в цитаделі духа», які написані поетом у період серпня 2003-лютого 2004 року між Бердянськом і Чернівцями), і відзначаючи до певної міри експериментальний характер Рачукового верлібру, все-таки обережно зауважує: „Верлібр же, за всіх своїх названих і неназваних переваг, таїть у собі й певні небезпеки, пов’язані з можливим пониженням дисциплінивислову (а отже, й якості письма?), втратою міри, безупинністю азарту мовлення (за інерцією). Це часом можна побачити і в Рачука“. І далі є таке міркування Дзюби: „Може здатися навіть, що строфи різного походження й тонусу постфактум об’єднано в одну книжку доволі хаотично, лише на підставі їхньої образної або афористичної сили…“. Дзюба називає цей метод написання, в якому поєднана римова і верліброва традиція, „віршувальним плюралізмом“, закидає авторові „перепади щільності сугестії“, а самі частини трилогії відзначаються уривчастим, „верліброво-спазматичним“ ритмом. Висновок Івана Дзюби філологічно-делікатний: „Колись один античний філософ сказав про іншого античного філософа: те, що я в нього зрозумів – геніальне, з цього я роблю висновок, що й те, чого я не зрозумів, теж геніальне. У цьому випадку ми говоримо не про геніальність, а про одухотвореність. І про довіру до небуденного“.

Шаную Іван Дзюбу й шаную його Слово, хоча й моментами воно у мене викликає професійне запитання (от як у його книзі про вірші Жадана). Але не можу не відзначити професійности його спостережень і зауваг. Бо книжку Миколи Рачука я прочитав уважно. Я визнаю за Рачуком  талант мислителя, глибокого і вдумливого. Я визнаю його поетичний талант, але чомусь мені видається – тут є той варіант прочитання, на який вказував Іван Дзюба, - що книжка Миколи Рачука, при грандіозности задуму, все-таки хибує „на азарт мовлення“. Зі всієї книжки я знайшов три вірші, які можна вважати цілісними: „Зведення законів самолюбства…“ (с.73), „Це сталось тоді, // Коли обірвалась нитка“ (с.182), „Кличе! Чую щодня…“ (с. 283). Ще декілька  вірш можна вважати цілісними  („Коли сирени своїми голосами…“ - с.231,  можна обійтися без пафосного закінчення; „Повернутись до слова…“, тут можна забрати середину тексту).

Це не означає, що книжка погана. І не означає, що вона нецілісна. Це лише означає, що я цієї цілісности до кінця не вловив. Є прекрасні зачини, є геніальні строфи, є блискучі афоризми, але бракує щільности форми, навіть, стислішого обсягу вірша. Не обов’язково ж писати довгі вірші, де думка від думки розвертається, і тільки притчево-поетичний пуант надає віршеві виправдання.

Наведу деякі рядки, які, на мою думки, могли бути самодостатніми, - шкода, що редактор, а се Мирослав Лазарук, не настояв на зміні форми, а прийняв вірш як результат Майстра, який, якщо й забалакав тему, то виправдав її Ідею:

„Самоцвіти сторожі // Ошляхетнюються… // Чи не до раю?“ (с.22); „Дерева спокійні, // Бо що їм до нас, тим деревам?“ (с. 25); „Якщо у цій книзі // Загублене мною // НАЙСОКРОВЕННІШЕ, // І хтось його вичислить, - // То вина в тім твоя“ (с.34); „Найщасливіший день, // То // ДЕНЬ, // Зітканий з років // Змарнованих“ (с.37); „Збожеволіти легко, // Хоча знеособитись непросто“ (с.53); „Знову повернення: // Підсинені стіни хати // Нагадують про юнь. // А де той материк, // Що білизною вкритий?“ (с.62)…

Словом, цю книжку можна розібрати на блискучі цитати і геніальні думки. Але хай мені пробачить пан Микола, бо шаную його біографію і шаную його творчість, все таки стою на своєму. На своє виправдання наведу думку російського критика Дмитра Урнова, який її висловив ще на початку 70-х років ХХ-століття: „"Великі книги" - а це не оцінка, а термін, "жанр", мета творчости - "великі книги", які вже встигли створити в нашому столітті за кордоном, при всьому тому, що відповідає у них поняттю "велика книга", "велике мистецтво", "велика думка", виявляють разом з тим надто часто дефіцит якостей, які так відповідно відрізняли "великі книги" старої класичної літератури. Коли, наприклад, Ісаак Пасі характеризує "Декамерон", він відразу твердить: "Се цілий світ". Зрозуміло, що і "Дон Кіхот" - "світ", всесвіт, який природньо саморозвивається на очах читачів. Одначе найновіші "великі книги" здебільшого не завжди залишають у читача того ж відчуття саморозвитку. Замість "світу" - "міф", більше або менше ускладнена конструкція. Ремесло - так, читач відчуває: від читача нинішні "великі книги" вимагають зусиль, які дорівнюють конгеніяльному авторському. Джойс, коли йому жалілися, що його книжку важко читати, так і казав: "Важко було писати". Чи це нормально? Чи не є це всього-на-всього спроба художника втекти від надмірного для нього завдання - створення власного "світу"? Чому повинен читач робити те, чи, краще сказати, завершувати за автора те, що самому автору виявилося не до снаги?Адже Бальзак і Толстой не вимагали від читача нічого, крім того, що повинен робити читач - відкрити книжку і читати, увійти у створений "світ". Так що пихата відповідь Джойса читачам - се насамперед спроба заглушити фразу, яка звучала в його пам’яти ще з молодих літ; коли він показав свої ранні проби одному знаному поету, а той відповів Джойсу: "У вас у душі недостатньо хасу, аби, наслідуючи Бога, створити власний світ". "Хаос" - це, зрозуміло, фігуральне висловлювання, се, інакше кажучи, матеріял самого життя, який є зрозумілий для художника“. 

І нехай цитата завелика, але думка в ній чітка: завдання читача відкрити книжку і увійти у створений світ. Поет такого високого рівня, яким є Микола Рачук, цю істину, звичайно, знає. Але оцей експериментальний хаос не дає можливість читачеві викласти цілісну мозаїку з „уламків Відбулого“. А шкода, бо книжка в своїй основі є ідеальним втіленням Творчости як такої.