В прекрасному, що поруч тебе є, 

Впізнай, коханий, втілення моє!  

Хоча, насправді, це не головне –  

В мені побач насамперед мене!  

«Йому» (с. 32)

Яке бездонно глибоке всевидяще око готичної Марґо Ґейко – саме чітко чорно-біле… Тож і так само чітко до нестями, наче ноти на нотному стані, вона вибудовує і своє ріднозоре «око лиця-околицю» нашого всесвіту ПІД звучання рідномовного камертона. Бо ж він тремтітиме однією чистою математично вивіреною нотою як для сусіда ЗА стіною, так і для скрипаля в далеких гамерицьких краях на другій стороні світу ПІД нами. Так твориться Вселенська Скрипка СВІТОВОЇ ГАРМОНІЇ.

Наша українська сучасниця Марґо-Любов Лисенко, донька Володимирова з серця України, з Київської землі-матері як культуролог-професіонал будує свій, а значить і наш із вами всесвіт у дійсному часопросторі, фіксуючись до нього, наче викінченими верхівками чорних загострених готичних шрифтів, так, немов пише сучасну історію людських душ на двох найдорожчих древніх пергаментах, у двох сучасних вимірах: Східної стереотипної та Західної стереоскопічної парадигми, що для нашого зрячого ока бачиться-міркується третім виміром парадигми Очевидності у формі невимовної, бо нашої рідної внутрішньосердечної україномовної краси, яка хібащо тільки НЕЗНАЧНО потьмяніла від ВАГОВИТОГО віку своїх же історій, які проте візуалізуються сьогодні як НАЙВИЗНАЧНІШІ ЗА ВАЖЛИВІСТЮ в сучасному християнському і язичницькому світі. І немає жодного значення – вони реальні чи вигадані, оскільки ВАГА ЧАСУ визначає їхню теперішню ціну як вартість. Отож, називатимемо часи як вартими повторного емоційного пережиття, бо були добрими-непоганими, так і не вартими, злими, бо принесли в життя тільки біду і лихо. Тож нам, українцям, як тим, що вміють стерегти «свого краю» як «своєї України», навіть в безмовних молитвах, у колискових для найменших немовлят, пильнуючи чіткості розмежування добра і зла – під силу безболісна гра цілочисельними співвідношеннями символьних систем всесвіту Любові як розрахунок ліричності взаємодії двох і більше сердець у традиційній культурі Різдвяної куті і Великодної писанки через пісенність мови і гармонічність родо-родинних взаємовідносин. Тож, нам історично випадає озвучувати нормаль як еталон стрілки ваги-важливості для мірила зла і добра: для злого, за яким тільки зло-лихо, і для лихого (прискореного, завчасного, невизрілого в дії), за яким ще не зовсім по-поганськи погано. Мовимо ж про парадигму ОЧЕ-ВИДНОСТІ. Це вкрай необхідно сучасному світові для розрахунків при побудові прозоростінних реальностей на фундаменті діючих зримих стереотипів, а отже вже зважених, прорахованих і унормованих на нинішній день язичницьких-поганських нехристиянських звичаїв та правил, особливо для програмування майбутнього сучасною точною наукою, яка має глибоке християнське коріння в Західному світі.

Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.

Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Нас відокремлює, горне в єдине.
……………………………………
Може, так само є простір і вимір,
Де ми тодішні, а з нами – любимі,

Рідні, спочилі, кохані, забуті,
Мрії і насторої, плани незбутні…
Як би хотілося це не губити,
Глек підхопити іще не розбитий! (с. 43)

Саме тому готика як ідея її книги «Маргаритки для Майстра» – це сягнути найвищої висоти храму Людини В тілі, Людини В душі, Людини В образі триєдиної сутності «речі В собі», дарма що вибудувана викінчена його споруда, архітектурний тип архетипу мусить стати дочірнім зображенням і пірнати в глибини обширних історій МАТЕРІ-ПЛАНЕТИ, бо ж споруда самого храму звукообразів, зрима на поверхні, поверхневою бути не зобов’язана, а лиш тільки В СОБІ, як у НАШОМУ СЕРЦІ як його ЄМНІСТЬ – приємними або неприємними, але завжди конгруентними ВРАЖеннями сягати ТОПОВИХ вершин, ПОТАЄМНИХ схронів-сховків у душі КОЖНОГО ЗРЯЧОГО – ВИЗРІЛОГО ЧИТАЧА:

Давно помічаю, що є все одно
У кожного Я – таємниче Воно.
Як тільки-но Я заведе монолог –

Воно вмить показує, хто в храмі бог.

Воно не свідоме, як «річ у собі»,
Латентно з свідомим своїм в боротьбі,
Подібно коню, що тяжіє за ріг
Звернути в розпуття чуттєвих доріг (с. 14).

Як пише львівський професор Ярослав Гарасим у своєму дослідженні національної самобутності української естетики, «Цікавим є явище своєрідної подвійної локалізації, коли всередину одного просторового поняття вміщено інше, що за ступенем спорідненості, очевидно, мало би бути ближчим до людини від першого, певною мірою інтимнішим» («Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору», с. 261). Отже, чи глибина нашого зору дасть змогу бачити й любуватися блиском «У Світлі» і биском «НА Світлі» як красою «У Світі» – це питання тільки до нашого Серця, яке, як кожне ВОНО середнього роду, є живою «золотою серединою», але не має права бути сірою посередністю в своїй роботі. Бо це головний двигун, бо ж воно, підкріплене як тверезим, так і п’яним сонним розумом, завжди мусить вибирати один із двох векторів руху максимально блискучих-блискавичних НАпрямків у просторо-часі – синхронно в просторі і в часі, але окремо для кожної порції крові. Це керує життям людини, рухаючи її в пряму перспективу, будуючи тіло шляхом зменшення швидкості руху, а отже продовжуючи внутрішній час життя; чи в обернену – руйнуючи внутрішній життєвий простір. Так твориться кожна людська доля в зовнішньому світі як відзеркалення внутрішньоемоційного стану – результату нашого свідомого вибору дороги для серця як питання віри і вірності одне одному в прозоростінному світі викривлених очевидностей:

Я знаю, що все перебутнє. А ти?
Як мул під водою, як бризки над нею

Пощезне. Не вірте в оту ахінею,
Що час – уроборос, бо він – серпантин.

І вдруге фрегату отут не плисти.
Хай море забуде хореї і ямби,
І ти не кричи мені зверху, що «я би-м…!»
Занадто, занадто у пам’яті стигм (с. 91).

Кордоцентризм – це світло «З серця», яке бачимо за умови світла «У власних очах», адже людське око – то світильник «ДЛЯ тіла» у його триєдиності (Євангеліє від Матвія 6:21–24) тому й мовимо українською О-СВІТА а не ОБ-РАЗованіє, ПОгляд, а не Взгляд, ДОглядати, а не Ухаживать, дивитися-дивувати-дивуватиСЯ а не смотрєть-смотретьСЯ-надсматрівать-подсматрівать. І саме тому світло людських очей – знаменитий символ любові, сковородинської сродності «речей-реальностей», зокрема в україноментальному фольклорі. Це універсальна гуманітарна одиниця виміру Любові як мінімум у трьох проєкціях мірок сферичного ока, де зображення не має права розпливатися, як у довкіллі водного русального світу, будучи «річчю в собі» – тому й НАголос, а не Ударєніє:

Полюби в мені те, що тобі одному лиш відомо –
Ту прозору тілесність звучання моєї душі,
Де безодня очей безумовна, безмежна, бездонна,
Діафрагмами райдужок пише про тебе вірші (с. 33).

У час прозоростінного мовного будівництва в русальних «русскорєчних» законах сміховинний світ залоскотаних інформаційних утоплеників твориться хаотичним принципом безмірного язичества Східної парадигми: «что вижу, о том и пою». Бо ж Запад – це не Захід: заходити – не западати, а переклад мовою – не перевод язиком, бо перекладати в системі україноментального духу – це не переводити безногими русалками з неподільним хвостом у ментальності і аналогічного просторочасу «єдіной і нєдєлімой»!

Там духи пильнують того, хто обрав манівці,
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці –
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід, там і вихід тому, хто згадає, де вхід,

Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном (с. 46).

Тому людина може ВІД-чути серце (за законом резонансу) тільки, коли воно хворе любовною гарячкою, що має причину винятково в світі гармонічних співвідношень, бо в людини здорової зціленої-єднаної зі своїм серцем з його невтомною беззвучною працею, в людини, котра з гарячкою поринула в улюблену справу, серце працює без жодного шуму – як одвічний середньовічний діалог «благородного лицаря» в зАмку Свого Слова і «прекрасної дами» у фортеці на замкУ в Свого Серця:

Я дякую, милий, за наші розмови,
А дужче – за безмір мовчання, що між,
За кожне насилу замовчане слово,
За те, що не зміг перетнути рубіж (с. 88).

Навіть незначне недотримання паузи як затримка часу й порушення ритму як і в музиці, призведе до збою роботи цілого оркестру-організму оргАну-Органу не лише НА слуху в диригента і музикантів, але і В роботі цілого оркестру – як заКОН АБсолюту, НЕ АБсурду! (Ab+surdum – від нечутного, від найслабше почутого, від затухаючого, відчутного як відбитого від хвилі-хвилини розтинаючої розум; ab+solutis – від найслабшого, від променя, як вектора запалюючого когерентний рух для променів, обʼєднуючого силою світла розуму в русі життя за аналогією лазерного променя).
 Навіть тут у царині звуків, їх резонаторів найделікатнішою силою є світло очей, сила тиску світла, діоптрія як оптична сила скривленого довкілля, параболічних дзеркал. Недарма кажуть, що краще один раз побачити серцем, ніж сто разів почути вухом – як вміння чути віддзеркаленням зору і бачити відлунням слуху.

ЛЮБОВ
У тиші найгучніший резонанс –
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любовʼю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме по тому –
Вона звучить зі статуй і з ікон (с. 60).

Саме такими, як їх трактує Марґо Ґейко – в житті перекладачка з англійської і німецької мов у музичній сфері – варто і нам, українцям, розглядати всі інші ідеї філософії сродності Сковороди в контексті сучасних лазерних технологій і теорії резонансу як прозоростінного часопростору у світі скривленого скла: плюсового двоопуклого однофокусного, що зближує, і розбіжного двовгнутого, що відхиляє, як двополюсне поляризуюче, за умови паралельності виміру любові – як неперетинання за жодних обставин. Якщо тільки ми й самі сповідуємо і дотримуємося двох заповідей любові як мультифокальності та фіксації в любові до Бога і до Ближнього та перш за все в царині почутів, повʼязаних зі словом! Бо ж це понад двотисячолітні ЗА-ПОВІДІ, що ведуть, заводять і виводять ПОВІДДЯМ-ПОВЕДІНКОЮ винятково шляхами ВСЕЛЕНСЬКОЇ ЛЮБОВІ у всіх проекціях СЛОВА, що завжди тільки на початку! Не можна не погодитися з культурознавчими рецензіями в епілозі і в пролозі цієї книжки, що маючи українську мову як засіб спілкування, філософію серця і таку поезію західна теорія Фройдизму тьмянітиме на очах проти блиску зцілюючих технологій україноментального Слова Живого:

Та хто б не торкнувся уяви – цей дотик
Лишиться в чарунці, що зветься душа.
Він буде зі мною, він буде там доти,
Допоки у серці не спиниться шал (с. 88).

Доторкнутися до серця можна тільки іншим серцем, бо кров до рук і до очей, як і до мовленнєвого апарату людини, доноситься за вибором серця, яке мусить працювати винятково в гармонічній схемі, як «річ в собі». Питання, чи працюватиме зі собою в діалозі чи в монолозі, де несите око, як і близькі руки близорукого ока ділять світ безмірно. Так влада центру переходить у владу периферійності (викінченості-кінцівок-закінчень), а Живе Слово-Храм Думки-згусток життєвої енергії, повернувшись до нас своїм знайомим парадним входом, як своїм лицем, стає зачином кожної наступної нашої щомиттєвої-щоденної життєвої реальності у вимірі співмірності-емпатії, а не тільки наших дієписів-історій у щоденниках-підручниках.

Марго – лірична, як людина жива, з вигаданими іменами, а не вигаданий ліричний герой, також і служити двом майстрам не може: сірості та чіткості, чистоті і фальші, дню і ночі одночасно, як у синхроні часу. Але НЕ в синхроні простору видрукуваних поезій чи мовленого Слова Правди! Тож чітко розмежовується життя «речі в собі» як рух у пряму перспективу і в обернену з точкою відліку-матрицею-стереотипом-жіночим началом свого ж серця, як речі в собі з адекватною відповіддю для будь-чиєї зовнішньої рецепції:

Куди ж ви дивились, Месіре,
В бездарно прогавлену мить?!

.................................................
Та знов королева – на лови,
Лиш гинуть і діти і пси:

Навідліг – зерно від полови...

О, скільки б Майстри не писали
Євангеліє від сатани,
Мейсіре, є та, що до зали
Не піде, хоч як не мани.
Що б «стала коханкою Босха»,
Та Фауст у серці посів,

Відкинувши менторський посох,

Улігся в найглибший з пазів (с. 18, 19).

Така доля усіх «королев» – володарок замків як володарок точок відліку простору в своїх часах у двополюсному світі чоловічого поступу, де всі поспішають на лови живих душ, а не до творення єдиного прозоростінного храму душ людських, ігноруючи не тільки серця, але й утаємничене материнське начало людини як точки відліку кожного поруху в гуманітарному вимірі буття. Саме тому повага до жіночого начала, як пауза у грі «В лови», набуває життєважливого значення для роду-родоводу-народу, генезису. Тут граються «У хованки»! А тому цінується найповільніший в інерціальній системі цілої планети, знерухомлений у власному поступі «благородний лицар-лірик», герой романів – «романтичний ліричний герой». Він через Слово Правди – як символ пропозиції руки і серця, центру і периферичності – ціною самоствердження в одному цьому поступі-поступку закладає вартісні орієнтири вічних цінностей у гуманітарному вимірі своїм твердим словом обіцянок, твердим наміром вчинків, твердими кроками упевненої ходи як константації виміру інерціальності – неподільності честі та гідності кожного Святого Людського Тіла: краси, ідеї та ємності в одному як «триєдиної речі в собі». Не можна бути трошки чесним, а трошки не чесним. Як вагітність, ситість, повність, незалежність – це катергорія абсолютна і неподільна. Звідси й шляхетність людини, її слова і вчинків – це благо-родність її роду-народу у вічності історичного часу, історичного буття:

Я дякую друже за лагідні очі...

.........................................................

Я дякую, милий, за наші розмови...

..................................................................

За всю красномовну відвертість пручання,
Що «річ у собі» не привласнив як річ,
Що руки були, як побожні прочани,
Хоча вистачає й в прочан протиріч

Я дякую, любий, за страчений привід

В обіймах спинити спокусливу мить (с. 88).

Середньовічна «прекрасна дама» Марґо (в реальності Любов Володимирівна Лисенко) присвятила свою чуттєву висоту теж тільки одному «шляхетному лицареві» – Майстрові, і він – це теж реальна земна людина-Друг Милий, Муж, Маестро – Микола Лисенко, заслужений діяч мистецтв України, диригент, співак, композитор, автор присвяти:

…Ти – проміння ранкового світу,
Ти – зірок причарований спів…

Ти – кохання, що в серці розквітло
І пульсує крізь терни років.

Я без тебе не вмію літати,
Я без тебе, мов птах без крила.
Я у неба прошу, щоб одна Ти
Біля серця назавжди була (с. 28).

Високо! Дуже високо і як по-лицарськи, ПО-НАШОМУ, по-українськи, бо по-Лисенківськи, слідуючи знаменитим прадідівським настановам «Боже великий, ЄДИНИЙ, нам УКРАЇНУ ХРАНИ…, СВІТЛОМ НАУКИ І ЗНАННЯ НАС, ДІТЕЙ, ПРОСВІТИ…». Дослухаємося ж до генетики молитви знаменитих, рідних, наших, до нашого кордоцентризму, найпотужнішого резонансу в тихих, щирих українських молитвах. Єднаймося! Бо ж людині дозволено гратися тільки словами, щоб каноном звучала навіть найпростіша пісня деревʼяної скрипки, а тим більше Вселенської Скрипки живої СВІТОВОЇ ГАРМОНІЇ ЖИТТЯ. Мусимо це робити, бо є визнаними світом сучасними представниками планетарного кордоцентризму і християнської віри, є носіями цього гуманітарного виміру саме в живих серцях дітей свого українського народу, навіть у зовсім прозорих незримих рамках сучасного скривленого глобалізацією Всесвіту. Тому й молимо: «В ЧИСТІЙ ЛЮБОВІ ДО КРАЮ / Ти нас, Боже, ЗРОСТИ»…