Re:цензії

05.02.2020|14:12|Ілона Михніцька

На перехрестях корпоративної етики: в пошуках воленьки та віри

Жанна Куява. Говори, серце, не мовчи. Роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. – 270 с.

 

Зупинися й послухай, як б’ється твоє серце, як горить тіло і палає душа, як тепло огортає змучений стан. Пробігши «олімпійську дистанцію», ти питаєш: «Я живий? Ну ж бо, відповідай! Говори, серце, не мовчи». Саме це звертання лишається як післясмак після прочитання однойменного роману Жанни Куяви.

Це історія психологічна, навіть не історія, а секстет, що його складають шість доль різних жінок, такий собі український «Декамерон» у мініатюрі. Що важливо, персонажки стають каріатидами корпорації «АтлАс», корпоративна етика якої унаочнює антитезовий світ бідних-багатих. Соціальна нерівність вимальовує портрети героїв з особливою прискіпливістю.

«Говори, серце, не мовчи» – яскравий зразок феміністичної прози. Це можна відчути вже з перших сторінок, коли починаєш співчувати, захоплюватися, бачити світ через призму жіночого світовідчуття. Авторка намагається якомога детальніше змалювати образи жінок: «Вбрана, як завжди, бездоганно.  Синя шовкова сукня з делікатною вишивкою на плечах, що підкреслює їхню граційність, замшеві човники на середній шпильці кольору світло-бежевої пудри, ніжна (молодіжна?) зачіска із зашпиленими позаду двома пасмами волосся, доглянуті руки, нігті підкреслено освіжені брунатною фарбою…»[1, 55]. Чоловіки, описуючи жінку, можуть здатися дальтоніками в порівнянні з баченням письменниці. Кожен штрих, кожна сльоза зафіксовані в тексті з 3D ефектом.

Оповідь здебільшого сприймаємо від імені головної героїні Віри Гайдучик (філологині-коректорки), що постійно подумки або вголос виправляє усіх, з ким спілкується. Щоправда, комічний ефект створює повтор героїнею чи не після кожної репліки іронічного «хі-хі». Відчувається, що Віра повністю живе словом, мовою. Авторка послуговується в тексті різними лексичними групами (сленг, офісний та байкерський жаргон). Інколи зустрічаємо суржик, проте Жанна Куява здебільшого послуговується літературною мовою. У другому розділі можна почути кожну фемінну сповідь з вуст самих персонажок. Такий ефект різного фокусування додає відвертості в тексті, відчуття, ніби душі оголюються, постають без прикрас і масок.

Отож, головна персонажка Віра Гайдучик приміряє амплуа журналістки, вчительки, заробітчанки, а відтак коректорки в престижній корпорації «АтлАс». Це жінка, що намагається жити по совісті, вчитися на чужих і власних помилках. З самого дитинства вона страждає від комплексу неповноцінності через інвалідність матері та відсутність тата, пізніше розчаровується в сімейному житті. Єдине, в чому Віра переконана: потрібно боротися за свої принципи й вірити в себе.

Цією вірою, закладеною навіть у її імені, вона, неначе факелом, запалює душі людей, з якими спілкується. Віра стає учасницею Революції гідності, вирішує всиновити дітей свого брата – Володьку та Вольку. Волькою, до речі, названо й маму персонажки. Це дуже знаково: люди в селі перешіптувалися, що це ім’я означає «божевільна», а тато Віри спочатку кликав її матір Воленькою (від слова «воля»). Тільки через багато років героїня зрозуміла, що мама Волька і справді є вільною від тих нав’язаних правил, які побутують у патріархальному суспільстві, від шаблонів, що пригнічують особистість. Мабуть, ще й завдяки цьому Віра стала емансипованою, незалежною в усіх сенсах. У цьому їй заздрили всі персонажки.

Елла Крук, найкраща подруга Віри в корпорації, на відміну від колежанки, не знає, чого хоче, що любить, до чого прагне. Її життя – ніби статуя, яку обтесав чоловік, ніби ув’язнення рибки в акваріумі, дарма, що напрочуд красивої. « Nosce te ipsum (Пізнай себе)», – пригадую давньогрецький вислів. Авторка наголошує, що важливо питати в себе, що говорить твоє серце, слухати його, інакше фарби життя тьмяніють. Дефіцит розуміння і почуттів врешті-решт призводить до знекровлення емоційності.

Нелегка ситуація і в Карини Головатої, яка тягне подружнє ярмо, страждає від безвиході, слабкості чоловіка. Олена Люта грає головну роль у власній трагедії, що також родом із дитинства; зрештою дівчина опиняється в пазурах Івана Івановича Кавунчика.

От хто-хто, а Ксенія Коршак, ще одна жертва батьківських помилок, мабуть, найдужче воліла би бути на місці Олени Лютої, аби стати ближчою до шефа. Ксенія змалку страждає через відчуття непотрібності, адже матір її покинула на бабусю, а сама поїхала на заробітки. Відтоді дівчина сподівається, що таки зможе відчути справжню материнську любов. В «АтлАсі» за інерцією Ксенія залишається тим-таки «Почекуном», чекаючи тепер уже на взаємність від Кавунчика, в якого закохана.

З Аліною Акуніною пов’язана найбільш патріотична сторінка нашого життя. Це те, що повертає зі світу минулого в сьогодення, таким чином авторка з малих пазлів складає катастрофу нації – війну, де поєднується доля Аліни та Віри. До речі, Жанна Куява і в інших випадках дуже несподівано перетинає лінії життя героїв роману, але не будемо спойлерити.

Авторка цікаво обігрує прізвища та прізвиська героїв роману. Так, прізвище Крук відтіняє вдачу Елли, оскільки вона почувається вічною одиначкою, самітницею, її життя таке ж темне, як і забарвлення цього птаха. А прізвисько «пазуриста кішка» допомагає створити образ вишуканої, жіночної пані Елли. Натомість Ксенія Коршак постійно тримає в страхові підлеглих, менших за статусом «пташок», має авторитет хижачки.

Жінки в романі – переважно втілення страждань і несправедливості, чоловіки здебільшого зображені слабкодухими, аморальними, байдужими створіннями, крім майданівця Миколи, Віриних брата Валєри та вчителя Василя Івановича Бойчука.

Найбільше мускулінне зло в романі – Іван Іванович Кавунчик та Нікіта Якович Кругльов (представники елітарного Олімпу). Тільки Віра наважується боротися з цим злом, сказати «ні» сексуальним домаганням. Вона єдина проголошує: «Жінка – це окрема людина, й вона може робити те, що хоче, а не те, чого чекає від неї хтось, чи навіть ціле селище». [ 2, 105].

Також героїня помічає штучність того маскараду, що створюють клерки корпорації. Це величезна розгорнута метафора: левова частка людей одягає маски, заплющує очі, щоб не бачити справжнього життя, його жахів. «Алкогольні ріки», гучна музика, маскарадні костюми створюють бурлескну реальність. Лише деякі бачать, що цей абсурд може народити подібних до П’єро чи мімів із «журбиною» в очах: «У скронях вкотре поколює: в країні війна; брат десь в окопах; діти – у притулку; щодня – смерті й похорони. Та ось що стало моїм нинішнім життям, і за його правилами я погоджуюсь грати». [4, 235].

Майже вся історія проходить у Києві, що відкриває психологію персонажів. Місто оживає тут в різних іпостасях: інтригуюче вечірнє, метушливе денне, яскраве нічне. Дії відбуваються в серці вуличок, у галасливих пабах, клубах, у затишних кав’ярнях. Київ стає одним із центральних образів, додає текстові життя.

Письменниця створює картину з відбитків людських пальців , що належать і мертвим, і живим. Проблематика роману широка: головна героїня не бідкається чи розводить руками, вона є учасником нової історії, саме тому її бентежить непроста політична ситуація. У романі яскраво змальовано соціальні реалії, ті лабіринти, де перетинаються життя заможних і бідноти. Герої розмірковують про екзистенційні питання, про сплетіння людських доль у тугу косу (Віра впевнена, що Михайло, байкер-взуттяр, уберіг її від катастрофи ціною власного життя). Жанна Куява ніби стверджує, що ми лише власноруч обираємо, якими бути, як уникати й позбавлятися проблем (фізично чи психологічно), як змити іржу з душ, покинутих під бурхливою життєвою зливою, як бути вільним, не залежати від стереотипів.

Цей текст – не тільки мікс сенсів, ідей та думок. Це історія з елементами пригодницького, детективного, любовного жанрів із урбаністичними мотивами. Крім цього, це ще й філологічний роман, для героїні слова та їхнє  значення – дуже цінні. Це першооснова для людини: «Бо слова – аж ніяк не однозначні. Ми можемо говорити одне і те ж, а вбачати в тому геть різні змісти. Мова – то найперше про людину». [4, 204].

І насамкінець, це історія про голос кожного з нас. Важливо його почути: «Чи розповісте бодай щось хоч колись? Що вас мучить? Чи зізнаєтесь у чомусь? Перепросите про щось? Чи попросите про допомогу?... Наче безголосі всі…» [4, 250]. Важливо говорити про себе, про любов до себе й до людей, і про віру в цю любов – ось золоте правило Віри Гайдучик. Цей роман для тих, хто хоче віднайти загублене.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери