Як шукати сенс, коли зміст істини нам ніколи не буде відомий, як не тонути у вихорі задушливих слів, коли хочеться мовчати, як узгодити потребу відлюдництва з вимогою бути людиною суспільства, як переконати думки зійтись в одне ціле, коли безлад підсвідомого висуває диктати реальності? Намагається розплутувати подібні метафізичні лабіринти і Артур Сіренко у своїй книзі «Петрогліфи»(петрогліф – наскельне зображення з притаманною йому символікою). Це збірка філософських есеїв та новел,чи радше своєрідні рефлексії на певні події та явища як спроба осмислення й одвічний шлях пошуку Себе у світі на грані відчуття та існування множинності світів у Собі.

Книгу формують сім розділів – каменів, кожен з яких має алегоричну номінацію-символ (Тур,Козлотур, Мамут, Тарпан, Олень, Полювання, Птах) і містить у собі тематичні тексти з конкретним суспільно-історичним, дещо хаотичним, контекстом (та яка б епоха не була тлом розмови, необхідність фіксації є основою її збереження), однак з подібною концептуальною спрямованістю, магістральною ідеєю якої є ідея Людини–вічного пілігрима, який постійно перебуває у стані паломництва задля пошуку сенсу буття й катарсису власної душі.

Настроєвій організації есеїв сприяють епіграфи-алюзії (цитовано Ф. Петрарку, Конфуція, Е. Гемінгвея, М. Хвильового, Г. Апполінера, В. Маяковського) до кожного з них (Життя як скло несемо у руках, Сумний світ навіть тоді, коли зацвітають вишні; Гірке вино поезії мушу пити сам; Спогади наче пустища, де тільки круки розсипані петитом;Ти зрозумій,– ми ні там,ні тут; Серед квітів – вишня,серед людей – самурай). Такий добір ремінісценцій є намаганням створити універсальний позачасовий медитативний матеріал з образом героя, компонування психологічних станів якого створює враження його наскрізної присутності поміж текстами: він народжений і активний у різних місцях та епохах, у різних іпостасях, у різних психологічних станах. Він ерудований, готовий до діалогу, здатен до аналізу, сентиментальний, «музика космічних флейт», із загостреною здатністю до навколишньої рецепції.

Ідейно-тематичний спектр міркувань широкий. Автор не декларує безпосередні принципи, натомість він  перебуває у потоці «вічних тем» (про що й засвідчує стиль письма: Справжній мистецький твір про вічне, там завжди стільки думок, підтекстів, натяків, що твір стає про все. а значить ні про що. І кожен знаходить у творі свою глибину, свої думки і свій зміст): торкається питань сенсу життя, життєвого вибору, ментальних колізій, що спричинені міжкультурними, соціальними, ідейними чинниками, мистецьких оглядів, невловимості й миттєвості краси, реальних і вигаданих історій, одвічних душевних пошуків, котрі так чи інакше, в силу своєї сутності,  ведуть до великої порожнечі – краху ілюзій та розчарувань. Тому й онтологічний простір зображуваного здебільшого сприймається ворожим, становить опозицію, провокуючи в людини, таким чином,  відчуття непричетності до світу і прагнення осібної окремішності. Це прочитуємо як реальних розповідях, так і міжтекстово, наприклад, в оніричних вкрапленнях підсвідомих думок, яких є доволі багато.

Сумні сни, сумні люди, сумна безвихідь і більше того – людські прагнення одвічного страждання,  втечі від реальності трактують культурну реальність суцільною скорботою, перейшовши межу якої отримуєш легкість і нірвану, от тільки чи вдається комусь її перейти? І чому так складається, що чим більша межа страждань та конденсація внутрішнього болю – тим більше в людині людського?

Однак самотність і хронічну людську меланхолію автор пояснює не як деформацію, пересторогу чи ваду, а як усвідомлений вибір на противагу соціальній ницості й обмеженості, як джерело натхнення і шліфування внутрішніх сили та спокою. Рятують від подібних енергетичних атак миті єдності з природою, перебування у певних локаціях (наприклад, містом сили і спокою для героя є уявний Донецьк з іманентним йому запахом лимонних дерев, колоніальною архітектурою й нічними гітарними серенадами),  поглинання душевними фібрами канонічних поетичних текстів, перегляд кінокартин, на рецензування яких, до речі,  у книзі виділено цілий розділ есеїв. Такі описи та відгуки сформовані за принципом дуального паралелізму, де відтворюване зображення взаємозалежне та взаємозумовлене психологічним станом реципієнта й навпаки. Гармонія та спраглість душевної рівноваги асоціює з орієнталістським (буддійським) типом світогляду, тихим, медитативним,таким, що балансує з європейською потребою експресії та епікурейським вектором світобачення людини заходу.

Незважаючи на узагальнений і у деяких аспектах дещо ущільнений спосіб викладу, авторську «незачесаність» окремих текстових сегментів, все ж прочитуємо єдину і доволі витриману позицію й межу виповідання філософської прози та есеїстики Артура Сіренка, котрі, як стверджує автор, літають «вільно як птахи ні до чого не прив’язані і нічим не обтяжені».