Re: цензії

28.04.2025|Ігор Зіньчук
Заборонене кохання
24.04.2025|Вероніка Чекалюк, науковець, кандидат наук із соціальних комунікацій
«До співу пташок» Олега Кришталя як наука одкровення
21.04.2025|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мови
Джерела мови російського тоталітаризму
18.04.2025|Ігор Зіньчук
Роман про бібліотеку, як джерело знань
18.04.2025|Валентина Семеняк, письменниця
За кожним рядком – безмежний світ думок і почуттів
12.04.2025|Андрій Содомора
І ритмів суголосся, й ран...
06.04.2025|Валентина Семеняк
Читаю «Фрактали» і… приміряю до себе
05.04.2025|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
«Ненаситність» Віткація
30.03.2025|Ігор Чорний
Лікарі й шарлатани
Пісня завдовжки у чотири сотні сторінок

Re:цензії

«Я божеволію за вільною собою». У тенетах поезії Олени Іщенко

Невдовзі київське видавництво «Каяла» презентує цю збірку поезій, яка чи то нагадає про минуле, а чи змусить вдивитися у майбутнє, оскільки градус суто «шістдесятницького» патосу в ній на диво не змалів протягом усіх наших «незалежних» років. Коли, здавалося, вже й «горлом кров не біжить», а все одно «пече, не перестає»…

…Кожному з нас у дитинстві казали про те, чого не можна робити, і цьому слід було вірити, надихатися, почуватися щасливим. Одне слово – нехай навіть проти явного лиха – було нічим супроти купи голосів, якими маса, колектив, країна-батьківщина оспівувала дозволене зло. Зараз воно стало «українським», і з ним вже можна говорити на рівних, оскільки навіть до одного голосу дослухаються, якщо він вміє довести свою правоту. З того часу мало що залишилося, але голос у збірці «Манускрипти щастя» Олени Іщенко нагадує про незмінні цінності, які ніколи не сподобаються юрбі, тому не варто й пробувати. І це навіть не заповіді, якими нині можна хіба що розсмішити коміка, а прості «дитячі» правила, як, скажімо, не вірити тій самій юрбі, триматися подалі від політики чи не класти лікті на стіл.

У «Манускриптах щастя», присвячених пошуку того єдиного шляху, що веде до самого себе, а не у чергове світле майбуття, все починається якраз з цих самих «буденних» правил. «На моєї душі підвіконні / Твої лікті незграбні й важкі», - починає розмову лірична героїня, в якій багато хто зможе впізнати самого себе, от лишень – колишнього чи сучасного? Первісного чи ощасливленого цивілізацією та її правилами? Принаймні у збірці нам дають чітку – іноді аж занадто радикальну – відповідь на всі «прогресивні» поради бути ближче до Європи і подалі від Бога. «Нахабною биткою глуму / Вовтузять пройдохи святе. / Аж дихати важко від суму, / Що світ культивує «не те».  Власне, з’ясуванню того, «Чом же ми так незграбно змаліли? / Чом повержені в стан мімікрії?», і чому стається так, що людина забуває свої «дитячі» заповіти, стаючи за часів «модерну» або надлюдиною, або нелюдом, і присвячена більшість збірки.

Емоційні баляди з соціяльним протестом наразі нагадують шістдесятницький прорив поза офіціоз у поезії, а сучасні думи і розмисли неначе народилися ще раніше, за Шевченка і Франка. Але всюди в авторки – Слово, про силу якого вона нагадує щокроку, з віршу до вірша, вибудовуючи свій власний світ боротби з вищезгаданим лихом сьогоднішньої «культури». «Із тіл покалічених рама, / У рамі — перевертень-рима. Світами бредуть пілігрими, / Невже українцям із ними?..»

І навіть любовна лірика в поетки «обтяжена» тривожними питаннями про те, чи справжні наші почуття, чи в силі ми донести свічку кохання крізь темряву зневіри і буденного життя. Бо як часто буває, що «Коли вона втомилася любити, / Він нервом втятим крісло застелив», і «Може, ти ніколи й не кохав / І я полову сплутала з любов’ю». Тож не завжди відповіді бувають втішними. «— Мамо, а чому це в ікон такі сумні очі? — / Запитав ще на п’ятій зимі серед ночі / Збентежений думкою власною син. / — Тому, що у людства, мій рідний, без змін».

Світ героїв у збірці насправді розмаїтий, незвичний супроти нинішнього паноптикуму персонажів, у ньому живуть Мунк і да Вінчі, Шуберт і Грін, Довженко і Страдіварі, і кожен з них – і свідок, і вчитель, і провідник. Не дивно, що один з розділів збірки має класичну назву «Робітні душі», оскільки гасло про те, що найважливіше – це духовне зростання, ніхто не відміняв, його лише заступили більш «корисні» практичні лайфхаки. І лікті, як уже було сказано, сьогодні кладуть не на стіл, а на «підвіконня душі»…

Олена Іщенко. Манускрипти щастя. — К.: Каяла, 2020. 132 с. — (Серія «Колекція поезії і прози»).

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

29.04.2025|11:27
«Основи» готують оновлене англомовне видання «Катерини» Шевченка, тепер — з перекладом Віри Річ
29.04.2025|11:24
Що читають українці: топи продажів видавництв «Ранок» і READBERRY на «Книжковій країні»
29.04.2025|11:15
Митці й дослідники з 5 країн зберуться в Луцьку на дводенний інтенсив EcoLab 2.0
24.04.2025|19:16
Ееро Балк – лауреат премії Drahomán Prize за 2024 рік
24.04.2025|18:51
Гостини у Германа Гессе з українськомовним двотомником поезії нобелівського лауреата
21.04.2025|21:30
“Матуся – домівка” — книжка, яка транслює послання любові, що має отримати кожна дитина
18.04.2025|12:57
Під час обстрілу Харкова була пошкоджена книгарня «КнигоЛенд»
14.04.2025|10:25
Помер Маріо Варгас Льоса
12.04.2025|09:00
IBBY оголосила Почесний список найкращих дитячих книжок 2025 року у категорії «IBBY: колекція книжок для молодих людей з інвалідностями»
06.04.2025|20:35
Збагнути «незбагненну незбагнеж»


Партнери