Re: цензії

Оксана Радушинська – багатогранна творча особистість з Поділля − пише оповідання, повісті і романи, сценарії для радіо і телевізійних етерів, для виступів в АТО чи благодійних концертів. Вона – ведуча радіо- і телепрограм, а також сотень публічних мистецьких заходів. Невтомна волонтерка, яка спільно зі своїми побратимами з ГО Творча сотня «Рух до перемоги» від 2014 року здійснила 45 поїздок в зону АТО/ООС на Донбас.

З-поміж розлого спектру творчості Оксани Радушинської мені найбільше імпонує її поезія, що позначена особливою мелодійністю та парадоксальною образністю, у якій поєднано відгомін слов’янського язичництва з архетипами цивілізованого світу. Така химерно-містична домінанта поезії Оксани увиразнює своєрідність поетичного голосу цієї авторки з-поміж інших.

Оксана прагне віднайти формулу буття людини у світі

«Неляклива», «не плаксива», «гордовита» Оксана Радушинська, яка уміє сміятися над болем, а «в посаг» (с. 89) бере тільки свою душу, збіркою віршів «Любов довготерпить» прочинила віконце до свого серця.

Збірка вміщує понад 100 поезій різних років, у тому числі вірші, написані за часів російської агресії на Донбасі (АТО/ООС). Книга віршів «Любов довготерпить», відповідно до назви, наповнена любов’ю. Насамперед любов’ю до непростого світу, який є найбільшим викликом і найбільшим захистом водночас, у які б шати не вбирався.

Про складну гармонію світу, де «генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі», йдеться у ключовому, на мій погляд, вірші цієї збірки «Відступали моря, залишаючи мушлі солоні» (с. 25). Оксана відчуває єдність світу як суперечливу нерозривність «радості й горя», що й дає змогу світові бути, жити, розвиватися, і багато в чому бути сталим, повторюватися −«Ми стікали річками й верталися знову дощами»:

***

Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.

Простягалась з розверзнути зводів вселенська рука.

Ми збувались потроху словами в космічному лоні

І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

Ми збувалися просто – струсилися попелом зорі…

Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.

Першим хтось проказав те сакральне

«…у радості й горі…»,

Першим з кубка надпив. Першим вріс

У чекання прозорі.

Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.

Проминали безликі, торкнувшись думками чола.

Ми стікали річками й верталися знову дощами.

Ми бували, минали, предтечами болі прощали.

Ми так легко згорали, бо вірили в те – що дотла…

Хто ж помислити міг, що прийдеться зустрітися знову? –

Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –

І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,

Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

У ключових образах вірша проступають первні, із яких цей світ сотворився: вода («сіллю морів», «верталися знову дощами», «стікали річками», «з кубка надпив»), вогонь емоцій («вірили», «легко згорали», «болі прощали», «солоні слова»), твердь земна («першим впав у трійчанську траву до малих потерчат», «мушлі солоні»).

Домінують у цьому тексті дієслова, переважно у формі минулого часу, що увиразнюють рух, розвиток, дію, динаміку, завдяки яким цей світ і постав: «відступали», «простягалась», «збувались», «розкривали», «старіли», «ходжали», «проминали», «стікали», «бували», «минали», «прощали», «згорали», «вірили», «були…». Менша кількість дієслів вживаються у формі теперішнього і майбутнього часу − «шукає», «починаєм», «пахнуть», «прийдеться зустрітися», що утверджують думку авторки про те, що світ є і буде. Але без відчуття й усвідомлення того, що БУЛО, неможливо зрозуміти те, що Є і БУДЕ.

А поєднала цей хаос, цю первісну стихію буття в «космічному лоні» «вселенська рука». У вселенському образі Оксана не акцентує, це рука Бога дохристиянської чи християнської епохи. Очевидно, у її сприйманні, в усіх проявах світу донині проступає і язичництво, і цивілізація. І кожна з цих іпостасей світу несе «радощі й горе», саме тому таким непростим, багатоликим, жорстким або лагідним і відчувається буття у всі часи на всіх просторах Землі.

Вкраплення у текст твору запахового образу – «пахнутьсіллю морів» увиразнює позитивне сприймання поетесою непростого буття, увиразнює мудрість її любові до світу і людей.

Найвищий сенс − формулу буття людини у Всесвіті намагаються відшукати всі Поети. Так, своє відчуття світу знаменитий ірландський письменник Д. Джойс сформулював як «Любові біль» («Над морем. Фонтана», переклад Ю. Лісняка).

Сучасна українська письменниця Оксана Забужко також відчуває світ крізь присмак голубого, золотого, зеленого, колихкого, «як розсипана ртуть», моря: «…О, ця туга – пригубити море – / Що вернутись на землю батьків!..».І теж твердить про проростання першооснов світу у кожній миті сучасності чи майбуття:«Наші сльози – із присмаком моря, / Наші слизи – із запахом риб…»(«Над морем»).

І О. Радушинську, і Д. Джойса, і О. Забужко у пошуках сенсу буття поєднує прагнення осягнути світ від першопочатків, упіймати його глибинну суть, вписати у цю парадигму своє життя і життя своєї країни.

У образ мінливого світу органічно вписується й образ непростої долі авторки – громадської діячки, патріотки, яка завжди опікувалася українською культурою, а під час війни 2014−2019 року – ще й долями захисників України. Це при тому, що Оксана через низку трагічних обставин має порушення здоров’я і послуговується кріслом колісним. Можливо, саме оця обставина робить Оксану особливо чутливою до світу, його проявів і сенсів, а її поезію, завдяки цьому досвіду, −особливо глибокою, мудрою, попри особистісні травми та емоції болю. Про це йдеться в поезії, що розпочинає збірочку, −«Заступи мене, світе…» (с. 5):

***

Заступи мене, світе, від цього каміння, що падає.

Затули мене, світе, від того, хто навіть не згадує…

Щоб не згадувати і мені.

Прорости в мені, світе, мовчанням довіри розп’ятої,

Промовчи в мені, світе, рікою сльози наділлятої,

Де отрута, як цукор, −на дні.

………………………………..

Розтечеться імла, розійдеться в літа побалакати.

Той, хто вистрілить в спину, гіркіше усіх буде плакати.

Ти візьми, та й прости.

Заступи мене, світе. Я стала мала, наче зернятко.

Пошматоване серце до сонця любов’ю обернуте…

…Щоб колись прорости.

Варіанти цієї теми звучать у поезіях «Якби ти знала доле, як болить…» (с. 7); «Терпи. Борись. Греби у злій воді…» (с. 29) та ін.

***

Терпи. Борись. Греби у злій воді…

Ковтаючи брудну її отруту.

Ніхто ні з ким. Насправді ми – одні

У паводку оцім. В негоду люту

…………………………………..

Бо тільки так. Бо тільки навмання.

Не битим шляхом, яким йшли віками.

А чагарями. А під воронням.

Намацуючи стопами й руками

Свої сліди, обпалені вогнем.

Свої слова, на тернищах розтяті.

Колишні лики всіх своїх імен.

Тепло долонь в меча на рукояті.

І те, що має статись по імлі,

І що цвісти без цвіту научилось…

Терпи. Борись. Греби у злій воді.

Бо народилась. (С. 29)

Ця своєрідна сповідь-обітниця проступає і в інших поезіях Оксани: «Мої вітряки ще не ламані і не подолані…» (с. 35); «Я народила б для тебе сина… / Ти б садовив його на скакуна… / Натомість, ніч безпробудно-синя, / Сухими квітами повна скриня / І у колисці з долонь – тишина…» (с. 43).

Формула буття як відчуття плинного, вічного, химерного, могутнього і крихкого, жорстокого і мудрого світу домінує в усіх віршах збірки «Любов довготерпить» Оксани Радушинської.

Художня палітра Оксани Радушинської

Потужність поетеси Оксани Радушинської проступає і в розлогій палітрі художніх засобів виразності, якими рясніють її твори.

Оксана використовує класичну силабо-тонічну формувірша із розлогим рядком («Ну добре, біжи, узявши на плечі скелю», с. 10) чи, іноді, рядком із трискладовою стопою («Говори…», с. 72). Часто її поезія звучить як молитвачи замовляння(«Заступи мене, світе…», с. 5; «Дай мудрості, Господи…», с. 21).

Станом на тепер, коли (з різних причин) у поетичній практиці сучасних українських авторів домінує верлібр, Оксанина поезія наснажує тих читачів, які прагнуть класичного мистецтва слова, коли смисли і форма згармонізовані в оригінальне стильове звучання і підсилюють одне одного.

Віршам Оксани притаманнамузикальність:

На балу осінньої печалі

Місяць танцював в обіймах тиші.

Вийшли арфи, загорнувшись в шалі.

Й шаруділо, пада, листя з вишні… (с. 37).

Вона підсилена не лише ритмом, рефренами, які увиразнюють смисли, («Якби ти знала, доле…», «Якби ти знало, серце…» с. 7; «А де (з ким / ким) будеш ти», с. 54−55; «Занось дорогу на травневий дощ», с. 51), а й нанизуванням слів, дотичних до теми: скрипка, арфа, сурми, мелодія, місяць танцював, «ми посеред балу» тощо:

Клавіатура ластівок на дроті −

Чиясь сюїта з розділу «Осіннє».

Із капища димів вилазять тіні

Й намацують до божниці ворота» (с. 74).

Часто Оксана для увиразнення думки ламає наладований ритм, додаючи/повторюючи фразу й виділяючи її графічно (курсивом):

Занось дорогу на травневий дощ,

Заводь осліплих блискавиць до хати.

Хай остяки слідів їм труться в п’яти,

І Шлях Космічний, в тріщинках розп’ятий,

Проступить на руках вогнем порош.

Занось дорогу на травневий дощ…(с. 51)

Застосовує Оксана і давньо-класичнеуособлення: «…А зорі ставали дітьми і просились на руки» (с. 8).

Свіжість і повноту думки відтінює складними епітетами: «холодно-знесилене» небо (с. 7; «Солом’яноплетені наші боги/ми/біди… Солом’яноплетений час…» (с. 56); «ніч світло-зоряну» (с. 56).

Її вірші рясніютьафористичними висловлюваннями: «Життя за снігом творить вже весну» (с. 9); «У житті треба вмерти не раз, / Щоби раз його гідно прожити» (с. 63); «І не гріє сорочка лляна, як і меч – не рубає» (с. 80).

Отакий своєріднийформульний стиль(використання народно-пісенної традиції – уособлення; епітета гомерівського типу – «Солом’яноплетені наші боги»; висловлювань, що тяжіють до сталих −«У житті треба вмерти не раз, / Щоби раз його гідно прожити») таінтонація віршів Оксани, налагоджена розлогим рядком, ритмомелодикою, що тяжіє до епічного речитативу, звучить в унісон тим її знанням про світ (чи відчуттям світу), якими вона ділиться з читачем.

Поетеса використовуєновотвори: «міжсніжжя» (с. 9); «шлях просанений», (с. 23); «На ганчір’я порвалися / Всі вишиття»); «Заблудла біда над кублом повесні відлелекала» (с. 75). А також оксюморони: «Ну добре, біжи, узявши на плечі скелю» (с. 10); «Греби у злій воді» (с. 29); «Шурхотять по землі небеса» (с. 80);градаціювисхідну (глина →амфора →божок →людина, с. 15); різні види римування(перехресне, парне, кільцеве (оповите); звукопис:«Снігом снив, світлом див / розмальовано душ вітражі. / Хтось доплив, / хтось дожив / До весни на лютневій межі» (с. 22); «Старіє сад старими гніздами…» (с. 24).

Свіжий химерний художній світ збірки, у якому домінує давньослов’янськаобразність, підсилює своєрідність образівчасу/світу і ліричної героїні: «…Там мій кінь залишив / Слід підкови печаткою дня…» (с. 23; «…Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат» (с. 25); «Заїхав у ворота верхи сніг» (с. 27); «логос тубільцем зчужілим» (с. 36); «Я розплітала дощам закуйовджені сни» (с. 41); «…Стікає сонце давнє в турів ріг…» (с. 52); «Чи для печі, що паніматкою / На півхати-он роздобріла?» (с. 53); «Сніги взялись в останній день зими, / Такі чудні, такі багатодітні…» (с. 57); «Згоріли крила… Вже вони як віхті» (с. 58); «Старцює час і день поводарює. / Земля язицьки молиться до зерня / І десь, за світом аж, стерня зорює / Під білим небом із сузір’ям серпня» (с. 77); «Злива стріл прошугнула між золотом тихих гілляч… / Тіні давніх трипільців гугукають на полюванні… / Голосіння весільні, а чи Ярославни то плач / Підіпруть небеса з цикламеновим присмаком раннім?» (с. 80).

Антитетичні образи (антитеза) відтінюють химерну єдність різноликого світу: «Снилось для свічки поле, навік заметене…» (с. 23); «Берегиня землі ставить писанки днів на тарелі / В хаті Всесвіту білого, біленого на зорі…» (с. 60); «Заходьте, зорі, в хату, колядуйте. / Мій прадід вчив вас, як колядувати. / І чуйте, зорі, десь у полі чуйте, / Метіль для скирт хустки взялася ткати» (с. 64).

Поезії О. Радушинської притаманнаінтертекстуальність.У вірші «Відступали моря, залишаючи мушлі солоні», як зазначалося вище, відлунюються рядки і смисли з віршів Д. Джойса («Над морем. Фонтана», 1907) і О. Забужко («Над морем», 2017). Очевидно, що за більш уважного погляду тих алюзій у цьому творі можна нашукати ще більше.

У поезії «Жовто у світі, жовто!..» (с. 34) Оксана віддає данину імпресіоністичній манері письма у стилі П. Верлена. У смислах і образах вірша «З цвітіння липи чаю завари / В горнятку, повнім вранішньої зливи» (с. 78) відлунює асоціативна манера письма М. Пруста. У вірші «Одвічна мелодія…» (с. 75) Оксана веде прямий діалог із Хароном, Одісеєм (образами з давньогрецької міфології), із іменами-символами цивілізованого світу (Шекспіром, Нансеном, Гомером, Коперніком), у такий спосіб поєднуючи давній і складний «одвічний світ» у єдину мелодію.

Біблійні алюзіїпідсилюють мудрість і глибину знань поетеси про світ: «Мама пресвітла! Я далі в люди / несу твою любов!..» (с. 207); «…За яблунею, що в саду у раю, / Принишк дракон отой, що в нас живе» (с. 58); «І може, тоді тиша буде не поприщем Юдиним? / І кожен почує в тій тиші себе й те, що… «люде ми», / Як кажуть пророки?..» (с. 59); «Ця осінь… дивна, димна, жовтоока… / Дерева в небо йдуть, немов пророки. / Їх розпинає небо на хрестах…» (с. 69)

Є також і своєрідні цитування самої себе: фраза «…А крильця летять ще й досі, пришпилені до паперу» (с. 26) відсилає до повісті Оксани Радушинської «Метелики у крижаних панцирах» (2015) про дівчинку, яка мусила навчитися життю у новому статусі – «пришпиленою» до крісла колісного.

Інтертекстуальність і своєрідна образність, у якій поєднано часом суперечливі архетипи епохи язичництва і цивілізації, увиразнюють філософсько-епічне світосприймання поетеси Оксани Радушинської:

Нанизане сонце у разки в коралях на шиї,

Гукають брати мої гучно до прадіда-вітру.

У стріхах літують світанки і зграї пташині.

А я із травою спинаюсь до величі світу…» (с. 32)

…………………………………………………..

Цикламенами пахнуть надвечір осінні дари.

Шурхотять по землі небеса і підбурюють вітер.

Чорнокнижно молюся думкам і зорі, що згори

Ім’я Бога мого виплітає з задимлених літер. (с. 80)

Проте Оксана не тяжіє до місії пророка. Часом її мудрість розривається голосною емоцією, яка й формує живий і зрозумілий лик її поетичного слова:

Ефтаназію – для порядності!

Щоб не мучилась, живучи…

Щоб не корчилась від безпорадності,

В оглупіле буття йдучи… (с. 33)

Іноді у віршах Оксани дисонують вживані нею некласичні форми слів – росіянізми чи розмовна/діалектна лексика: «Тягни, як в дитинстві, страхи у свою постелю…» (с. 10); «Черпає ківш відлуння давніх грозів…» (с. 17); «Від голосу твого і мойого» (с. 18); «Й роду в дар / Не пожар, / А води / Чи судьби… (с. 73); « Між розсвітів ярих зватися / Тайнами…» (с. 39); «…ламай чи ліпи по новій» (с. 44); «І вершились діла…» (с. 48). А такожнакопичення приголосних, особливо на початку строфи, що ускладнює мелодійність вірша: «Й лишззасвічених плівок душа проступає людині…» (с. 48)

Проте й ці невинні огріхи, як на мене, підсилюють особливу чарівність поетичного слова Оксани, стильовою домінантою якого, на моє переконання, є своєрідно-містичне відчуття архетипів українського і плетіння химерної образності з них. Такі глибини спонукають до виваженого і вдумливого читання/тлумачення віршів поетеси, що не сприймаються як легкі чи банальні, як особиста трагедія, а навпаки – змушують до роздумів і розкодовування прихованих сенсів, що пов’язані з одвічними істинами Буття.

В унісон до емоційно-мудрої філософії життя Оксани Радушинської звучить у її розділі / есе «З АТО», що в поетичній формі відбиває її досвід війни на Донбасі, твердження про паралельну реальність, у якій «…тебе бережуть, тебе не кинуть, тебе не зрадять. І ти, ще на самому початку, одного разу подивившись у вічі пораненого білявого хлопчика-лелеченяти-воїна, зареклася: не зраджу!..» (с. 95)

Оксана, дійсно, і в поезії, і в житті сповідує високі цінності – несе ЛЮБОВ – «Всеосяжну. Терплячу. Незриму. Реальну. Жертовну. Осяйну» (с. 110). Справжню. Бо що ще може утримувати та гармонізувати цей дивний світ?..

«Допоки ти будеш небо тримати над світом цим сплячим,

Допоки ти будеш лід обіймати пекельно-гарячий.

Допоки довкруж тебе буде війна,

А знамення – праворуч…

Я буду поруч» (с.102).

Отже, не лише в Поезії, а й у житті є на кого рівнятися, і бути з тими, «Кого встиг Створити Господь Людьми…»