Коли думаю про сучасну поезію,  то ловлю себе на двоїні сприймання. З одного боку тяжію до образності у вигляді чарівних метафор та епітетів й непрямолінійності у вираженні думки, бо й сам намагаюся працювати у цьому ключі, яко віршар. (Особистісне? Можливо, і є щось від цього.

Але ще більше замислююся над тим, що саме таким річищем повинна плисти теперішня версифікація, та це тема окремої розмови.) А  з другого? Дуже імпонує  традиційна силабо-тоніка, якщо у ній відчувається дихання  справжності.

        Як на мене , то саме такими є римотвори  Богдана Андрусяка  зі «Сльози любові». І за даниною традиційності- щемке дихання сьогоденності. «Вічно нахмурені, вічно злющі,, в добрих справах непоказні… І знову граблі вдаряли по головах, Боже, чого ми такі дурні?» ( Дехто скаже, що чогось надзвичайного у цих рядках немає. Погоджуюся! Та в даному  випадку мене цікавить не літературознавча    « піротехніка», а рівень висловлювання думки, коли аж зашкалює зболена відвертість.  Й не випадково про це кажу. Вже хоча б тому, що оголена простота висловлювань версифікатора підштовхує до оприлюднення цих розмислів .)

        І спершу спробую  порозмірковувати над таким непростим  питанням як назва видання. Мав рацію незабутній Петро Сорока, коли говорив про герметичність і навіть крицевість наймень «Заповідник розстріляних лебедів», «Важке мовчання»,  «Ментовський хрест»…  Але про «Сльозу  любові» цього не скажеш. Відчувається дихання банальності, хочемо цього чи ні. Особливо тоді, коли згадуєш про «Сльозу душі «  Віктора Андреєва,  «Сльозу серця» Василя Ілляшенка, «Мрію і любов» Олега Гончаренка,  «Обличчя любові» Андрія Гудими…(трикрапя , на жаль,  не є випадковим, бо  приклади можна множити.) Отже, є над чим замислитися. Та не тільки над цим, бо свідомість пронизує запитання про вихід із  пікантної найменувальної ситуації. Не думаю, звісно, що допоможе  «якась однозначність.сЧогось такого в природі не існує, тому й говоритиму лише про те, чим керуюся сам. Зрозуміло, що хотілося б більшої оригінальності у назві. Але маємо те, що маємо. І змушений вдаватися до іншого; орієнтуватися на ім’я віршника. Якщо його твори десь читав раніше і написане подобалося, то й тепер вчитуюся  в літературосплетення».

        Так вийшло  й зі «Сльозою любові» Богдана Андрусяка. Й насамперед тому , що у віршах надибав чимало цікавинок.  Скажімо, у вічі кидається бентежність порівнянь.Правда, цей троп тут має кілька видів. Спершу, либонь, слід говорити про прості порівняння зі сполучниками типу «ЯК», «МОВ», «НАЧЕ», «НІБИ», «НЕМОВ»,  ;  «Заграли дзвони, мов старі органи»,  «біла ромашка, неначе обкурена»… Побутують і прості порівняння без сполучників; (говори про про оркестр- наших душ золотих золотавий оркестр),  (докір- порожнє гніздо). Існують також взірці цього тропу, де поет суміщає елементи обох попередників; (тріск вогню- вгорі місяць, як цебрик) ,  ( а кущики порічок- мов блавати…)   Чи не варто у даному випадку балакати про розгорнуті порівняння?

       «Купається» душа і у метафоричному морі: «грає скрипкою день», «кричав від жалю світанок», «пізнє літо оте не поставило крапку», «тече на лице скрижаніла сльоза»… Зацікавлюють й епітети на взір: «слів моїх журна агонія», «вовк любові», «незайманих ліній гірка пастораль», «не причесані дощі», «серця маніфест», «пантоміма зими», «тужлива відчаю стріла»…

        Очевидно, є доцільною й мова про інші тропи з літературознавчої    « дзвіниці «. Але, гадаю, що без цього можна обійтися. Адже згадки про «населення» книги, до якого відносимо рослини і дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила,- промовистіші:  «літо пізніх жоржин не відходить…»,  «чорна вишня давно переспіла в саду», «голуби від поетів несуть голубину пошту», «білі гуси, теля на толоці», «зорі дзвеніли в саду», «в серпневі ночі сріблом світить місяць»…

        Про виражальність поета багато  промовляють і слововияви.  За звичкою у кожному поетичному виданні дошукуюся неологізмів.Їх у доробкові Богдана Андрусяка є небагато: «стосвічні», «неймовір’я».  Ніби й нечисленними слід вважати ці слівцята. Можливо, дехто скаже, що  щось схоже надибуємо й у інших поетів. Але в контексті творів нашого краянина,   ( Богдан мешкає у Бережанах на Тернопіллі) вони виглядають неологізмами. Набагато частіше зір натрапляємо на рідко вживаності та діалектизми: «лабаззя», «огреб», «лотава», «замірок»…

        Десь на помежів’ї виражальності і темарійності бродять богошукальницькі мотиви,  культурологічні аспекти  та кольористичні екстраполяції. Вчитаймося:  «І дивиться Господь Із образу кудись», «і щасливий у Бога, що я ще живу», «перед Богом хіба винуваті», Якщо вдуматися, то за цими фразами  причаїлася неоднозначність.  Релігійні мотиви в тому чи іншому ракурсі знаходимо нині  у  багатьох поетів Це, звісно, є доброю ознакою.  Але… Як не прикро, іноді відчувається неприродність висловлювань, їхня силуваність чи нарочита штучність.  І радієш ,  що для Богдана Андрусяка   такі вирази є органічними.  «Живемо іще слава Богу», «від землі християнська зірвалась душа», «і усе це дуже добре бачить Бог».

         Вражає і колористика слововираження: «гусне білий біль за вікном», «обнімає лабаззя зелену смереку», «бо маєш серце справді золоте», «і сиві гнізда сивих весен звиті», «І дощі голубі-голубі»,  «Там задзвонять срібні дзвони». Своєрідного шарму  версифікаціям додає і культурологічний аспект, позначений присвятами Роману Гром’яку, Петрові і Галині Сорокам, Богданові Бастюку, епіграфами з Надії Кир’ян та Віктора Кордуна. Додам до цього усього й афористичність висловлювань: «Я не із тої  нації, яка зневажає страх»,  «тут Україна, там де ти живеш», «тут правда навіть і не ночувала»… Коли думаю про крилатослів’я Богдана Андрусяка, то не можу не думати про два аспекти. Остання цитата у попередньому реченні свідчить про ймовірність народження афористичності зі стійких фразеологізмів. А ще врахуймо творчі перегуки. Бо третя цитата нагадує за своїм мотивом «де ростем, там мусимо цвісти» незабутнього Михайла Левицького.

           Ще один нюансик.  Дехто скаже, що твори з книги можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні, бо таке розграничення є поширеним  у літературній критиці. Але не спішимо хапатися за такий поділ, мов за рятівну соломинку.  Бо справа полягає у тому, що частіше зустрічаємося з переплетенням мотивів. Приміром,  вірш  «на ранок» передає відчуття людини після безсонної ночі спонуканої очікуванням результатів виборів до  Верховної Ради України. Громадянськість? Безумовно! Та водномить бачимо і пейзажний мотив: «сміявся ліниво вітер, загравав із оркестром жаб’ячим». Або таке, книгу відкриває вірш «хто тебе сотворив таку». Гарний взірець любовної лірики. Та він,мнапевне, не був би таким вдатним, якби не пейзажні натяки: «в сяйві місяця , срібла і злота, у джерелах цілющо-чистих, відмивав він свої долота і місив якесь зоряне тісто».  Щось подібне про сув’язь мелодій спадає на думку й тоді, коли читаєш твори «стара афіша», «на косовиці…»  Тішить і те що автор іноді вдається  до гумору зі сумним настроєм, де простежується…специфічний оптимізм.

         Є ще три проблеми висвітлення яких потребує  хоча б побіжних доторків.  Наприклад, нерідко говоримо, що нинішня поезія повинна мати узагальнююче начало, хоч воно може випливати з певного конкретного факту. Так воно і є у поезії Богдана Андрусяка. Часто-густо його вірші відображають почуття через ту чи іншу подію або належать до так званої «родинної лірики». Але диво якесь! Такі твори хочеться перечитувати і перечитувати. Бо є у них якийсь магнетизм: «не винен я, що доленька щербата тебе так міцно тисне до грудей» (вірш «Не плач, сестричко»),» повний місяць за вікнами в Руриськах ходить, за фіранку ховає свою шию тонку», (вірш» На коня»).

      Не дає спокою і наступне. Бачення оптимізму через песимістичні настрої Та є щось таке.Хоч автор прямолобно  не говорить про це, що робить йому честь. Що мається на увазі?  Не секрет, що у деяких текстах віршар римовано ословив наші негаразди. Будьмо відвертими хоча б перед собою; чимало людей так міркує , але, як і в тоталітарні часи  «протестує» у стінах кухонь. І те, що поет пише про болісне без еківоків,- громадянська позиція. Крім того подобається, що версифікатор за змалюванням хиб не втрачає віри у головне- у рідну державу. Бо саме це живить творчість краянина, «я допливу на цей  острів добра, де пахнуть лілеї й цілюща вода».