Дух нації завжди пізнається ретроспективно, тримаючи своїх путах при цьому чимало недомовок і таємниць. З часом вони або розмивають межі об’єктивності, або невмотивовано міфологізуються, видаючи бажане за дійсне, або зовсім стираються з пам’яті, так і не пізнавши реконструкції силами поколіннєвих неофітів. Добре, коли історичний контекст стає канвою художнього твору, таким чином, вкорінюючи в літературний простір вкрай необхідну протяжну лінію історизму. На добрі історичні романи спрагла сучасна українська література, їх треба писати і треба читати, щоб не розхитувати власну генетичну гілку, яка і так є доволі умовною, та найголовніше – мати цілісне бачення світу,необмежене часовими рамками. Тексти з претензійністю на історичність  літературі є. Питання якості й усвідомленості.

Роман Володимира Гловацького «Анна-Єфросинія. Велика княгиня Романова» торкається практично невисвітленої в літературі теми життя Анни-Єфросинії, дружини галицького князя Романа Мстиславича, матері князів Данила та Василька Романовичів. Значимість цієї історичної постаті можна прирівняти хіба з діяннями княгині Ольги. Документально сюжетна лінія вибудована за скрупульозною монографією Олександра Майорова, є літописні ретроспекції, тому немає потреб вирішувати питання архівної достовірності чи правдивості виповідання. Роман інформативний, хронікально послідовний, концептуально якісний, проте ці ознаки не обтяжують його прочитання та сприйняття. Автор бере за основу лише частину життєвого шляху Анни – від її народження до смерті Романа Мстиславича, що зумовлює художню перспективу великого творчого задуму.

Текстуально прочитуємо натяки на  виїмкову долю героїні ще з початку твору, її дитячих років, найперше – з пророцтва мага Фотисія: «воля небес народження унотки, яка в свій час матиме великий вплив на долю багатьох народів та житіє величезної маси ружного люду.. на її долю випадуть численні котоги, які вона з стійкістю могута витримає…».Далі«юний оракул в образі юнотки»живиться й переймається розповідями вуя Андроніка Комни про минувшину, на зрілі питання дівчинки з трудністю знаходить відповіді духівник. З трепетом і відголосом драматизму виписаний образ кормилиіІнгрід, що опікувалась малою Анною після її розлуки з матір’ю, і, огортаючи  дівчинку тубротою та любов’ю, реалізовувала власний згублений материнський потенціал після втрати дитини, а згодом стала їй справжнім другом, сестрою: «ця жона мала на неї найбільший вплив… Всі її дитячі секрети, а тепер переживання юнки, надії та сподівання проходили через серце і душу Інгрід, викликаючи розуміння та готовність до помочі в усіх її життєвих виправах…». Загалом образ княгині видається живим, трактується поліфонічно – любляча дружина, справедлива володарка, мудрий порадник з інтуїтивним вмінням передбачувати, та й, без зайвого пафосу, можемо говорити про проекцію долі держави крізь долю сильної жінки.

Втілення первня влади в характерах князя Романа Мсиславича та його дружини органічно пов’язане з ствердженням індивідуальної моральної гідності кожного з них. Серед доброчесностей чільне місце, як у майструванні  персонажів, так і у творі загалом відведено розуму як в реалізації суспільного ідеалу, так і в самореалізації кожного героя, проте куди б не приводили могути розуму й розсудливі вчинки, центром фізичного, й духовного життя повсякчас залишиться не розум, а серце. Поєднавши життя з Анною, князь ставиться до неї бережно та любляче: «Не хотів бути мужем з примусу, а звоювати свою жону ніжними суттєвостями, доброю душею та відданістю. Терпляче робив ці кроки, щоби жона звиклася з мислею, що вона його княгиня, жона, дорадниця та безмірно любляче ладо, найдорожче у світі». Княгиня стала для Романа не тільки дружиною, а й другом, державним радником, завбачником лиха: «Що моя княгиня і любе ладо заглаголить на такий розвій подій», «правду рєки, жоно».

Історичний роман «Анна-Єфросинія. Велика княгиня Романова» вдалий, бо має витриману сюжетну лінію, чітку ідейну концепцію, гармонійне співвідношення правди та її художньої інтерпретації. Письмо автора густе, розлоге, особливо це помітно в описах природи, проте можна ствердити, що вони в творі мають свою мотивацію, сприяють «легендарному» характеру оповідної манери автора. Своєрідною замальовкою починається кожен із розділів, котрі можна прочитувати і як окремі оповідки в контексті історичного роману, і як цілісний текст. Іноді такий є настроєвим суголоссям подієвої лінії розділу, наприклад, пересторогою, сповіщенням біди: «З небесної безодні полило дощем. Вали грозових потоків котилися по землі, то затихали, то через якийсь мент ще з більшою силою накидалися на прибережні місцини». Історична тематика до того ж зумовила й лінгвоспецифіку тексту, оприявлену своєрідноюлексикою, що допомогло створити бажаний епохальний контекст.

Написати добрий історичний роман в сучасному літературному розмаїтті, тим паче  на мало висвітлену тему, нині можна вважати справді сподвижництвом і необхідністю, адже говоримо про існування національної ідеї лише тоді, коли мислимо історію частиною своєї свідомості. Практична людина сучасно мало здатна до абстракції, ще менше спроможна бути носієм історичного факту.  Автор наче подумки апелює текст до тих, хто готовий продовжувати зусилля, спрямовані на відтворення цілісної картини історичної минувшини.