Коли книга втрапляє нам до рук за 9 років по з’яві на світ, прозирає певна зайвість чи то пак абсурдність написання рецензії після низки попередніх літературно-критичних прочитань, презентацій, коментарів і роз’яснень автора. Але все ж маємо право на відгук – виклад власних міркувань (хай навіть постфактум!).

Отже, «Метаморфози» Сергія Грабаря – книга, що мимовільно позиціонується як продовження чи то алюзія до однойменних творів римських письменників Овідія та Апулея (роман останнього відомий під іншою назвою «Золотий осел»).

Різногранна в жанрово-стильовому аспекті, книга С. Грабаря є синтезом історичних фактів (нерідко маловідомих чи й достоту невідомих широкому загалові – йдеться зосібна про результат пошуків археологічних експедицій щодо лаврських печер, історичні пам’ятки Києва), художньо-публіцистичних міркувань, психоаналітичних рефлексій окремих історичних персоналій, яким автор дарує нове життя задля осмислення/переосмислення тих чи тих подій, надто якщо вони (події) досі не знайшли однозначної оцінки в історіографії (прозираємо тут певну аналогію з романом Ігоря Муратова “Сповідь на вершині”); добачаємо також риси літератури «Non Fiction» (наратор як мемуарист).

«Метаморфози» – це книга-дифірамб Місту – українському/зарубіжному, історичному/сучасному, столичному/провінційному, магістральному/периферійному, макро-/мікромісту, кревному/набутому…

«Зрозуміти місто своє…

Полюбити. Відчути його подих, уклонитися його святиням.

Що це?

Миттєве бажання чи постійна, виписана життєва лінія, що має в собі ризиковий намір: любити лише це місто?

Захоплюватися, на час закохуватися – і в інших. Однак постійно любити лише це – місце твого народження. Місце розчарувань і зачарувань – твою долю» (с. 4).

Хоча ключовим топосом у книзі є Київ як осердя України, Київської Русі, «місто вічне, незбориме і нездоланне», «місто на семи пагорбах, сповнене легенд, таємниць, любові…», «колиска східноєвропейського чернецтва», що досі плекає «філософічне споглядання дійсності» і має на собі «знак справжності», проте жителі інших міст так само можуть знайти тут своє – бодай навчитися цінувати автентичне, історичне, духовне, культурне, національне, генетичне… І замислитися про несуєтне: «Стільки цікавого в цьому місті – а ми часто просто не знаємо, проходячи, пролітаючи мимо, похапцем, постійно не встигаючи, женучися хто за золотим тільцем, хто за втраченим щастям, хто за примарою.

А щастя в тобі, в людях, що тебе оточують, у людях, що жили в цьому місті, ходили цими вулицями – любили, страждали, сподівались і вірили – вірили в непогрішимість цього міста…» (с. 6).

Композиційно книга Сергія Грабаря складається з двох частин – «Місто» і «Країни». Якщо друга головним чином мемуарного кшталту (артикулювання вражень від подорожей), то перша подивляє глибоким осмисленням історичного Києва. Автор сягає далекого 1051-го (припадає на час правління князя Ярослава Мудрого), кількаразово за допомогою рефрену акцентує цю дату, позиціонує її вихідною в становленні Печерського монастиря («найдавніший з усіх монастирів Європи, колиска руського чернецтва», с. 9). Мовлячи про ті чи ті події, згадуючи окремих історичних осіб, автор неодноразово руйнує усталену думку, канон. Разом із тим, не йдеться про версії, гіпотези – навпаки: кожна контрпозиція оперта на результати наукових пошуків, спостережень, висновків експертів. Приміром, увиразнена постать Антонія (Печерського), при народженні названого Антипою, вихідця з Любеча, – як предтечі, засновника Києво-Печерської лаври, відкривача так званих «лаврських історій», згодом на певний час затіненого преподобним Феодосієм. Автор акцентує питоме тяжіння Антонія до абсолютного аскетизму, екзистенційної самотності, яка жодним чином не є позірною. У відступі 1-му ніби реконструйовані з пам’яті рефлексії сивочолого Антонія-Антипи, котрому вже за 90, щодо примарності віри його сучасників, хай навіть мовиться про ченців.

«Я стояв перед ними… Ненависть сочилася з їхніх облич. Господи, братіє, чому? Я ніколи не втручався в їхні справи, стояв осторонь. Моє бачення світу було іншим. Вони творять своє чернецтво. Бог їм суддя! Але… чому зараз на їхніх обличчях стільки жорстокості, чому головне їхнє бажання – моє зникнення…» (с. 12). Автор ніби прагне дошукатися причин таємного щезнення Антонія, знайдення праху котрого згодом у глибині печер теж оповите загадковістю.

Упродовж 15-ти років С. Грабар особисто вивчав лаврські печери як святині, отже, добре обізнаний з їх конструкцією – проте запевняє: «Печери – це загадки без відповідей» (с. 16). І це логічно, адже неодноразово був свідком див, що відбуваються довкола мощей святих, бачив зцілення хворих і оборону від лихого. В цім контексті згадується постать преподобного Ісакія, котрий протягом семи років перебував у глибині печер – у висліді відродився душею і тілом…

Автор артикулює печери як «початок монастиря, його витоки», а отже, далі мовиться про зведення храмів, їх руйнування, відродження… Володимирському собору згодом буде присвячено цілий розділ.

Знаковим є ім’я князя Миколи Святоші, котрий свідомо присвятив себе служінню Богові, зрікся мирського… 33 роки (саме стільки пробув князь у Печерському монастирі) – число направду знаменне, символічне (вік Ісуса Христа). «Вони вважають мене божевільним. Не можуть уторопати: як я, полишивши владу, маєтності, родину, знайшов собі притулок тут – на задньому дворі монастирської трапезної. Де це було, щоб князь, полишивши все, прийняв чернечу обітницю, відмовився від принад світу і працював для братії?» (с. 30).

Згаданий вище Антоній Печерський та інші ченці (зосібна преподобний Варлаам, ігумен Данило) позиціонуються автором як знакові для історії України постаті, адже визначальною була їхня дипломатична місія, що достоту перевершує воєнні звитяги. Преподобний Єфрем мав на меті зруйнувати стереотип про Русь як агресора й дикуна.

Чільну увагу С. Грабар присвячує постаті Св. Варвари Великомучениці, акцентує трагічний пафос її християнської віри (загибель від руки батька-язичника, котрий збожеволів від люті через доньчине наближення до Церкви), окреслює «долю» мощей святої та їх потужну енергетику. Перехід до розділу про пам’ятник княгині Ользі видається нам плавним і поступовим (більше того, добачаємо тут випадковий чи й невипадковий перегук): Св. Варварі Великомучениці батько відрубав голову, і пам’ятник княгині так само виявляється безголовим. Автор зізнається, що свого часу Віктор Харламов, археолог, натякнув, що знає місце знаходження голови Ольги, але (містика чи ні) незабаром його не стало – і таємницю поховали разом із ним. Низка інших секретів щодо минувшини Києва й загалом України так само досі не розкрита… «Наше каміння надто рясно розкидане по землі, і збирати його ще довго» (с. 52), – висновує С. Грабар.

У книзі йдеться про ще одну постать княжої доби – Святополка ІІ, небожа Всеволода, котрому судилося бути непрямим спадкоємцем влади останнього (1093 – 1113). Тяжкі розмисли Володимира Мономаха, його вагання, зрештою, відмова від київського престолу, либонь, усупереч батьковому заповіту оприявлені у «Відступі першому: Престол»: «Що далі? З чого починати? Куди бігти? До кого звертатися? З ким радитися? Все чуже, незнайоме, вороже… І люди… вб’ють, обов’язково вб’ють. Та немає виходу…» (с. 54). Історики стверджують, що такий крок Володимира Мономаха був благим для народу й держави: усе заради зняття напруги, уникнення міжусобиць і зміцнення кордонів перед навалами половців, котрі, між іншим, неодноразово ставали підмогою руським князям у міжусобних війнах. Згадується в «Метаморфозах» і шлюб Святополка ІІ з донькою половецького хана, втім, дипломатичний аспект був невдовзі оскаржений останнім, що призвело до страшних руїн, та й особистого щастя князеві з половецькою красунею не вдалося зазнати. «Ох, то не родич, а сама тільки назва. Взагалі, він тесть мені. Одружився я з його дочкою. Думав, мир буде з половцями, бо шлюб узяв, і ми начебто родичі. Та де там. У них немає родичів  – дикі вони, дикі й злостиві. І дочка його така сама. Красива надзвичайно, але характер страшний, норовистий» (с. 56) – «Відступ другий: Тесть». І знову таки знаходимо потвердження певного зв’язку між окремими (на перший погляд непов’язаними) есе. Після одруження Святополка з донькою візантійського цісаря Варварою мощі Св. Варвари стануть надбанням Києва. Цей шлюб генеруватиме світоглядні й духовні «метаморфози» князя від язичництва до християнства.

«Людина і місто. Чи замислювались ви над тим, як багато важить для історії окрема постать?» (с. 60)– так розпочинається біографічне есе про архітектора І пол. ХІХ ст. Андрія Меленського. Стверджувати, що автор уникає оцінок, суб’єктивізму, однозначно не можемо, але точно він не є відстороненим спостерігачем. Подаючи ті чи ті відомості про А. Меленського, С. Грабар дає змогу читачам переконатися в унікальності і знаковості для Києва цієї постаті. «Впроваджуючи принципи європейського містобудування, головний архітектор Києва дбав насамперед про те, щоб місто не втратило свого історичного обличчя і залишалось уособленням високої духовності» (с. 61). (Либонь, така позиція вкрай близька авторові книги, ба навіть суголосна йому. Чи не тому С. Грабар так переймається долею трамваїв, які, на його думку, перед загрозою зникнення в сучасному мегаполісі… Не знаю, можливо, в Києві це й так, але, скажімо, у Львові та Вінниці трамваї дійсно є окрасою, родзинкою, творять певну атмосферу. Автор наголошує, що «київський трамвай був другим після берлінського в Європі, а в Східній – першим…» (с. 76). Отже, це історія… Чи під силу нам її знищити?) Пам’ятник Магдебурзькому праву, Поділ, церкви-ротонди – усім цим (і не тільки!) кияни (й українці загалом) зобов’язані Андрієві Меленському.

Увиразнюючи на столичній мапі вулицю Олеся Гончара, С. Грабар знову ж таки руйнує кордони обраного міста: «Кожне місто, мов людина, має джерела, що живлять його кровообіг. Серце міста – його центр, до якого збігаються проспекти, вулиці, вулички, провулки. Старіє місто – старіють і його джерела» (с. 68). Подібну методу використовує автор, коли мовить про київський залізничний вокзал, його спорудження й розвиток, висновуючи для широкого загалу: «Вокзали збудовані для людей. Вони асоціюються із зустрічами, сподіваннями, розлукою» (с. 75). І звісно, мандрами, що лягли в основу другої частини книги – «Країни».

Північний Кіпр і Азербайджан – дві точки світу, які відкрив для себе С. Грабар у географічному, історичному, культурному сенсах і які, зрештою, артикульовані у книзі. Тут так само увага сфокусована на Місті. «Фамагуста… Місто, що застигло в летаргічному сні. Колись могутній морський порт, столиця Кіпру, а нині – місто-примара середньовіччя, в якому фізично відчувається пил напівзруйнованих храмів» (с. 85). І далі: «Фамагуста – місто-загадка, місто, в якому, наче в листовому пирозі, одна епоха наповзає на іншу; місто, в якому сучасність переплітається з такою сивою давниною, що інколи просто неможливо повірити в реальність тих чи інших подій» (с. 89). Враження від побаченого, зустрічі з людьми, пізнання історії, культури, побуту Кіпру й Азербайджану переплітаються з поетичними та прозовими авторськими рефлексіями С. Грабаря. Ось перша строфа з вірша «Кіпр»:

Подаруй мені, люба, цей острів на березі моря,

Тьмяний присмак повітря, піщану окресленість гір.

І кохання своє – неземне, безтурботне, прозоре,

Несподівану радість і трав зачарований спів (с. 94).

Щодо азербайджанського контексту, то зустріч із Салімом Бабуллаогли, візит до Храму вогню Атешґяк спонукали до написання новели «Вогнепоклонник», де оприявлено вогонь як стихію, що генерує очищення та зцілення. Великий Шовковий Шлях, місто Шекі огорнені поетичною патетикою, звуковими переливами, міфологічною таємницею… Це ніби осердя Всесвіту, екватор Космосу: «Шовк лився шовковим світом, розпадався безліччю шовкових променів. Шовк лився звуком, поглядом, бажанням, спокусою, інстинктом, красою. Шовк лився з Шекі» (с. 115).

«Метаморфози» Сергія Грабаря артикулюють авторську формулу чи концепцію Щастя, обернену до Міста як Історії та Істини:

«Пізнати місто своє. Увійти в нього. Полюбити. Віддати йому свою душу. Зрозуміти метаморфози свої і міста. Захистити його й бути захищеним. Можливо, це і є щастям?»