Ще не відгукувалася на книжку віршів українських поетів у перекладі болгарською. Писала про збірки болгар Захарі Іванова та Анжели Димчевої, перекладені українцями. А цього року відкрила для себе дружну і талановиту сім’ю письменників, моїх земляків із Чернігова – Тетяни та Сергія Дзюби.

    Як про перекладачів із болгарської, я взнала про них раніше – чотири роки тому: саме перед поїздкою у Болгарію, до Варни, зустріла добірку їхніх перекладів у «Всесвіті» та «Літературній Україні». Отож, завдяки цьому, я познайомилася з відомою болгарською поетесою з Варни Елкою Няголовою, організатором поетичного фестивалю «Слов’янські обійми».

    І ось у січні цього року подарував мені знаний в Україні композитор та співак Петро Лойтра чудову книжку Сергія Дзюби «Примчу на білому коні» – сто пісень, створені С. Дзюбою, зокрема і спільно з Лойтрою. А діло було в ОУНБ ім. Д.Чижевського, де громадська організація болгар «Нашите хора»  втілювала мою ідею – приймала на творчій зустрічі двох одеситів: болгарина і гагауза Віталія Бошкова, поета, перекладача з шести мов, та Дмитра Шупту, теж поета, правозахисника (соратника Василя Стуса) і перекладача, в т. ч. з болгарської.

    Отож зав’язався справжній «морський вузол»: Дзюба і Шупта – обидва родом із Пирятинщини, тривалий час дружать та співробітничають; Дзюба й Лойтра створили разом більше десяти прекрасних пісень; і я теж із Петром співпрацюю, пишу пісні, їх уже півтора десятка, а ще дуже шаную творчість поета Дмитра Шупти, справжнього патріота України, мужньої та шляхетної Людини. До речі, Дзюба, Лойтра і Шупта – активісти Українського Козацтва, постійно популяризують українські традиції, культуру, літературу, історію.  

    Тож я щиро, з великим задоволенням написала відгук на книгу пісень Сергія Дзюби «Примчу на білому коні», з якої й дізналася про неймовірно багатогранне, насичене творчістю, дуже яскраве життя цієї обдарованої сім’ї.

    Тетяна та Сергій Дзюби – відомі письменники та журналісти, автори пісень і перекладачі. Добродій Сергій – президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує людей із 55 країн. А пані Тетяна – ще й науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік, літературознавець і журналістикознавець.

    Звісно, мене зацікавили насамперед їхні болгарські зв’язки. І ось Сергій надіслав до нашого музею збірку-білінгву «На cребристата длан на вечноста» («На сріблястій долоні вічності»). Це – вибрані вірші Тетяни і Сергія Дзюби у перекладі болгарського мовою відомого поета Димитра Христова. Редактор і консультант – Анна Багряна, дружина Димитра. Вони – також творча родина: болгарський поет, бард, дипломат і українська письменниця.

    Книга видана в Софії, у видавництві «Богіанна»: її наклад – п’ять тисяч примірників, обсяг –   близько ста сторінок. Напрочуд вишукану обкладинку створила український дизайнер Ганна Святенко, а рецензентом книжки став голова Спілки болгарських письменників Боян Ангелов. Такий ось творчий Євросоюз!

    Прочитала й загалом погодилася з думками та емоціями, висловленими перекладачем збірки Димитром Христовим у його передмові. Втім, звісно, маю й свої міркування.

    Вірші Тетяни Дзюби – надзвичайно талановита і глибока, неповторна й  інтелектуальна, емоційна та внутрішньо драматична, утаємничена поезія… Невловимо чарівна, дивовижна й водночас – потужна. Таке не забудеш! Тут – і довершені, мелодійно римовані вірші, й несподівані, філософські верлібри, сповнені життєвої мудрості та дотепних і влучних афоризмів.

    Мені настільки сподобалося, що від цих віршів буквально завмирала душа:

    * * *

І буде тиша кольору надії,

І буде спокій кольору щастя,

І впаде яблуко, розлетівшись надвоє.

Його половинки з´їдять щасливі закохані,

І не помітять за гіллям заплаканої Єви,

Яка прокляла свій давній авітаміноз.

    Або:

    * * *

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.

Полозки санчат – півусмішки.

Ми з планети круглої в небо їхали.

Звісно, білі ангели – діти трішки.

І кидалось сонце вслід цуценям рудим,

І від сміху в кров розсікались губи.

Як розтане швидко цей зимовий дим –

Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу

Крізь шинельних буднів непохитний стрій?

… Не сахайсь закляклих серед степу

Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.

Полозки санчат – півусмішки.

Ми з планети круглої в небо їхали.

Звісно, білі ангели – діти трішки.

         І ще таке:

         * * *

На іплікатор соснового лісу

Сонце кинуло застуджене проміння,                                       

Намагаючись вилікуватися від зими.

         Поетеса у чудовому магічно-парадоксальному вірші підкреслює: «Пора поезії минає». І наводить свої образні аргументи… Є над чим замислитися! Втім, вірю: доки є поети, які створюють такі геніальні рядки: «Каштан упав – розкрилася душа», поезія залишатиметься «крихтою від величезного хліба вічності». Бо вічними будуть завдання поетів: завертати журавлів додому, а в літо повертатися, «ступаючи по сивій павутині» бабиного літа.

    Тетяна Дзюба – з тих дивовижних поетів, які досі живуть у супроводі «оркестру сонячних зайчиків». Не знаю, як хто, а я чую цей оркестр… З ним легше йти життям, особливо, коли хмарно, адже «дощ розлініював простір – вельветовий сезон». До такої захоплюючої поезії вдумливі читачі мимоволі «примагнітяться», як чайки до води, – назавжди серед лагідних та розумних, мов дельфіни, хвиль. Наче й пора вже ставити крапку, однак поетеса встигає побачити, відчути: «Твоя усмішка на моїй долоні»… І її неймовірні мандри всесвітом продовжуються!       

    Цікаво, а що побачив і створив її чоловік – Сергій Дзюба?

* * *

Це – просто дощ, а Ти – така красива!

Таку Тебе створив для мене день.

Я знав Тебе, сто років знав до зливи…

Мені б себе не бачити лишень.

Дивлюся, як дитина із колиски,

Немов чернець, який прийшов у храм.

Це – просто дощ. І небо – зовсім близько,

Та я йому Твій погляд не віддам.

Так урочисто, ідеально зримо,

Щиріше всіх шедеврів і уяв!

Це – просто дощ із карими очима,

І ні краплинки я не змарнував.

         Безперечно, у цих віршах варто відзначити багатство палітри, фантазію і реальність, іронію й ностальгію. Якщо у Тані конфліктність – душевна, то у Сергія – часто і соціальна. А його любовна лірика – пристрасно оспівує культ кохання, як найвищу з нагород.

* * *

Коли мене підсмажить впертий час,

Я й там про Неї пам’ять не скалічу.

Кохаєм ми. А хто кохає нас?

Старію. Лиш бальзаківський Бердичів

Перетинає сни, як напівбог,

Дарує кляштор босих кармелітів…

Так мало часу для кохання вдвох,

Що варто цим займатися щомиті.

         Як і пані Тетяна, Сергій Дзюба блискуче володіє класичним та вільним віршем, розмаїттям усіх поетичних форм, знаходить свої, неповторні епітети, метафори та порівняння. І все пронизує чистота й висота духовних поривів. Вони ж роблять його одним з найактивніших творців та громадських діячів, які єднають народи, зокрема зміцнюють традиційне болгарсько-українське літературне братерство.

         Ще, по-моєму, немає більше такого поета в світі, який би все створене присвячував дружині… Тільки уявіть собі – 85 книжок різних жанрів Сергій Дзюба присвятив своїй коханій Тетянці! Однак справа навіть не в кількості, а в ось таких проникливих віршах:

* * *

  Тані

Душа – мов скрипка: пилом припада

І враз страждає на високих нотах.

Ти ще струна – не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

Душа – як рима: все шука слова,

Мандрує від поеми до поеми.

Ти знаєш: благодать – де нас нема.

Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь – мов квітку, не зірву.

У мене тільки чуб – від Одіссея.

Так хочеться душі, як божеству,

Щоб хтось молився хоч колись на неї.

         Навіть не сумніваюся: добродій Сергій і молиться на свою дружину!

    І читаючи Сергія Дзюбу, мені хочеться на острів, далекий, мов сльози Єви; щоб утихомирювати галас («люди, будь ласка, тихіше – не чути моря»); хочеться просто бігти (літати!) на танці, як його молодим щасливим батькам. Ще хочеться жартівливо переборювати труднощі, мов «Ейфелеву вежу твоєї гордості». Хочеться, щоб знайшовся ще хтось, хто так ніжно й проникливо порівняє жіноче біле тіло з чистим аркушем!

    Авжеж, я мрію бути чарівницею, як поет Сергій Дзюба: намалює сонце, а воно гріє. І так хочеться мені, щоб зірки падали (я у зорепад народилася!), однак бажання не закінчувалися… Треба рухатися, бо, як і поет, я завжди готова в дорогу.

    Дуже сподобалися «Балада про відьму та екстаз» і «Балада про квітку».   Вивчила я болгарське слово «целувки»… Прониклася виразом «аз те объчам»… Взагалі ж, переклади Димитра Христова – бездоганно блискучі. Дякую Вам, пане Димитре, за Вашу філігранну майстерність. Власне, так зрозуміти душу поета може лише справжній, великий поет! 

         Побільше б нам отаких гармонійних творчих дуетів. Нехай срібляться вони на долонях вічності – і кожною чарівною мовою, й багатьма!