Re:цензії

13.07.2019|13:19|Антоніна Царук, м. Кропивницький

Болюча вертикаль Ігоря Павлюка

Павлюк І. Перевізник мрій: книга лірики / Ігор Павлюк. – Харків: Майдан, 2019. – 344 с.

Чиї мрії перевозить поет, пишучи про кохання і смерть, беручи напрям то Ноя, то Харона? Чому почувається самотнім вовком, а «стежини вовчі проклятих поетів» нагадують «падіння-прірви і падіння-злети» (с. 209)? Де золотий перетин між засвітом і світом? Риторичний наратив речника епохи, який усвідомив, що всі земляни: «політики і медіа, / Сільські дядьки, поети, торгаші» (с. 268) – пасажири одного «Титаніка», які забули, що обрані жити на берегах райської ріки й що «Шлях Чумацький – старший брат Дніпра». Чому ж досі моляться на ліплених на крові богів і чують на собі погляд Місяця, схожий на посмішку Сталіна? Як порвати з гнилою епохою, що живиться нашою кров’ю і печерними страхами?  Ігор Павлюк свідомий того, як викликати збридження до себе вчорашніх: він шокує читача статусом мимовільної причетності кожного до видива сліду на Землі як нашарування екскрементів. Він провокує вибух художньої енергії зіштовхуванням високого і ницого, прекрасного і потворного. Як тут не згадати класичний вислів Ахматової (Горенко), з якого сміття часом народжуються вірші, і філософський закон про єдність і боротьбу протилежностей, коли стають на герць божественне й інфернальне: «Майданних шин палаючий димок / Нагадує то ангела, то звіра». Піднесення народного духу стає згірклим історичним спомином, у ніжні «домашні» спостереження тремкої людської гармонії у світі («Весна – це коли все іще святе. І дід журавлів пасе») вплітається кармічний мотив, каяття у власній причетності до колективної провини втрати людиною свого призначення – бути щасливою на своїй землі.

В абсурдно розбалансованому кризово-воєнному світі поетова сповідь «між хрестом і плахою» (с. 279) метафорично густа вербалізацією внутрішніх станів, незатишністю роздвоєння – тіла, вкоріненого в Інтернет, і душі, що прагне загорніх висот, сподівається на вирішальну межову зустріч Бога-поета з «олюдненим» бісом. Завдання порятунку розглядається як триєдність: «Тіло й світ рятуючи від розпаду / І країну зболену мою» (с. 283).

Іманентний мотив збірки, інтонаційні особливості, координатну систему образів презентовано в творі, що її відкриває, він визначає щільність поезописьма й органічну сув’язь мотивів. Тож методом повільного прочитання спробуємо декодувати закладені смисли. Опертя художнього світу – вертикаль «земля–небо», вісь духовного єднання з померлими. Циклічні повернення ліричного героя до екзистенційного стану втрати найрідніших передано як сутінки світу, зумовлені руйнацією його гармонії: «Вже й небо стемніло – як перша земля на труні. / Струна обірвалася – лінія фронту душевна» – і викликає алюзію «Сутінків богів». Горизонталь у системі координат окреслена лінійним рухом за визначеним маршрутом: «і чахкає поїзд». Приземлена заданість буття викликає гіркоту не стільки усвідомленою повільністю пересування, якоюсь приреченістю пасажира-заручника, скільки образом дешевої повії, що сміється. І той сміх, вочевидь, змушує ліричного героя виринути зі спогадів, розгледітися навколо, відволіктися від внутрішнього болю, аби наразитися на біль від суспільних метаморфоз: «Базарна печаль України в мені і кругом». Настрій повії дисонує з кордоцентричною печаллю ліричного героя, з висловленими ним народними настроями і почуваннями в епоху базарювання, дикого капіталізму й нівелювання цінностей.

Геометрія зв’язків наповнюється кров’ю і нервом, проростає кольором і рухом, де простір болить, як трепетна струна між материним лоном і Лоном космічним, а життя усвідомлюється як прелюдія смерті. Чи не тому відчуття непоправної втрати супроводжується станом невагомості. Невагомості-незалежності як покинутості чи втрати осердя… Ще герой прагне сховати біль за усмішкою («Смішна невагомість. Так легко – що аж нецікаво…»), та болісну броню сміху пробиває відчайно-самотня сльоза, запита ранковою кавою, що стає символом повернення з нічного Всесвіту мрій і страждань до повсякденної марноти зустрічей-прощань.

Нескінченні роздуми над сутністю буття неначе приводяться в рух навіяним образом веретена долі довкола проминального людського життя – свічі: «І тане намотана ніч на могильну свічу». А образ могильної свічі, у свою чергу, стає поштовхом до нового витка сповідальності й сутнісного оцінювання реалій («А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно») та риторичного запитання: «Невже / Збулися всі сни кольорові?..» Між двома полюсами, матеріально-тілесним і духовно-небесним, божественним і диявольським у людині, на помежів’ї між життям і смертю, розгортається трагічна візія ірраціональності життя-любові в жертовному вимірі. Твір завершується колористичним зойком снів-мрій, а отже, запитанням про втрачений шанс очікуваного звільнення від нового летаргійного витка веретена і смиренної покори людини-свічі перед фатальними розривами: «Відходять Додому по духу брати і по крові».

Книга «Перевізник мрій» містить лірику І. Павлюка 2011-17 рр., тому  віддзеркалює внутрішні зміни автора, зумовлені як суспільною ситуацією (зневіра у відстоюванні українським політикумом національних інтересів, війна, девальвація цінностей), так і особистісною (смерть батька, втрата друзів), що не могло не вплинути на кореляцію естетичного канону, бо, як відомо, поет – сам собі канон і норма: «А я життя стискаю до метафори, / Як Всесвіт хтось в уранове ядро, / Чи як вино тисячолітні амфори…», «Вже поеми мої на слова розбирають, / Як храми на цеглу» (с. 124). Оскільки майже одночасно побачили світ ще дві збірки поета – «Salt» англійською мовою (Нью-Йорк) і переклади на російську «Трещина» й готова до друку лірична збірка «Чорний льон», можна стверджувати, що попри апокаліптичні візії-рани словом-болем, словом-ниткою родової пам´яті з вірою в живе насіння народу торується духовна вертикаль відродження. «Що проживе народ наш – опиши. / Проговори біль світу, як умієш» (с. 275) – сенс творчості,  і поет літопише Майданний дим Вітчизни – «болючий шлях до Господа й до себе». І що б він не говорив, які б художні візії часу не оприявнював медитаційними зануреннями, щоразу говорить про себе, про своє сирітство, про приреченість душі переживати найважливіші моменти буття самотою. І зарадити цьому не можуть ні соціальний статус, ні фахова реалізованість, ані сімейний тил, ані творчі здобутки.

Якщо вірші початку нового десятиліття рясніють спогадами ліричного героя про тихі втечі від реалій у світ уяви, де свідком поетичних виливів бував «стакан водки» і, як наслідок (через окуляр жіночої логіки), зрада т. зв. «друзів», а отже, образа на весь світ, відчуження, що супроводжуються русизмами, натяками на прихильність осіб, що позиціонують себе поза законом, іноді складається враження моделювання спроб викликати жалість, подибуються маніпуляції ненормативною лексикою, що сприймається як втеча від тягаря відповідальності таланту (щось на кшталт єсєнінського циклу «Москва кабацкая»), що межує з неврологічним зривом, то надалі вибудовується вектор проходження ініціації: дитя-сирота – блазень – правдошукач – монах – сліпий поводир у досконалу гармонію Всесвіту душі.

Простежується перетікання і взаємодія самоспоглядання і плекання своєї іншості, романтичний конфлікт-виклик світові й зізнання в невимовній язичницькій любові. Самотність прагне бути почутою. Людина шукає Бога в собі. Поет реалізується в лаконічній афористичності, ніби підбиваючи підсумок пройденого: «Тривожать душу ті, кого люблю. / Гартує душу стернена дорога» (с. 130). Власне про «ходіння по муках» часу своєї епохи поет сповідався в романі-медитації у віршах «Паломник» (2017).

Істину сенсу життя знайдено: «Різко померти усі уміють, / А от повільно…/ Це значить – жити / На цій планеті» (с. 115). Філософська концепція, оприявлена в збірці, тяжіє до перелицювання світу, до класифікаційної стрункості, укладеної в номінативні ряди між двома полюсами – «чорна слава і біле прокляття» (с. 117), «Поміж хрестом і плахою / Грішники і святі» (с. 279). Тож риси сучасного світу – «машини, церкви, осот…» (с. 142), людство – «воїни, артисти, торгаші» (с. 114), або «мавки і мавпи» (с. 153). Торкнувшись перехрестя давньоукраїнської історії: «вікінг, грек, монгол» (с. 344), І. Павлюк акцентує увагу на образі внутрішнього ворога: «Коли ми – / Мов кораблі в пляшках. / Коли долі писані курсивом, / А доноси – / Кров’ю по кістках…» (с. 288), «Плавають у небі два лелеки / Над гніздом / Як над труною хрест» (с.  282).

Номінативні низки: «Журавлі і метелики…/ Конячина гніда. / Апокаліпсис в «теліку». / Дим. / Велика Вода» (с. 122) – як семантичні згустки образів нереалізованих мрій (журавель у небі), короткого щастя (янголи як метелики) і виснажливої роботи, маркер якої – конячина. Явища уподібнюються за домінантною ознакою святості: «І церквиця, як матінка, / І калина, й хрести…», а образ слави навіюється глорією (хвалебним співом) та виворотнім боком хвали, де «троянди із жабами, / Зрада і НЛО». Автобіографічні межові ситуації дали підстави для простої констатації: «Зриви. / Руки Всевишнього…/ Воскресіння. / Політ. / Відпочинок під вишнями / Так… як тисячу літ» (Там само.). Парадоксально просто і символічно ємко все життя з мріями, працею, розчаруваннями, сенсом і вірою вмістилося в короткі рядки, зумисне майже позбавлені тропів, але це простота поетично осмисленої траєкторії людського життя. Це простота, якщо хочете, періодичної таблиці хімічних елементів Д. Менделєєва.

Не може не впасти в око частотність вживання Павлюком порівнянь. О. Потебня слушно стверджував визначальну роль порівнянь в осягненні світу дитиною. Це її спосіб пізнання сутності речей та явищ і – справжнього поета, котрий у будь-якому віці лишається дитиною. Безумовно, це одна із візитівок стилю: свіжість бачення світу крізь лінзу порівнянь. У збірці «Перевізник мрій» вони утворюють цілі грона, набувають властивостей мікро- і телескопічних, надають то філософського, то приземленого звучання, зближують несумісне, вибухають парадоксами, створюють ореол таємничості знань і розбивають вщент пієтетне ставлення до об’єкта зображення-вираження: «Люблю вмирати, як вмирає час. Але, як простір, не люблю вмирати» (с. 96), «душа скоріша, аніж кулі» (с. 66), «Сни приходять мені, / Як у Рим синьоокі вандали» (с. 106), «Гнізда душ – мов склянки на шаблях» (с. 112), «Життя – наче рибна ловля / З утопленого човна» (с. 17), «А мій Пегас закушує вудила, / Бо Музу, як Феміду, жде сліпу» (с. 90), «Так сумно, як на похороні Бога» (с. 120), «Смерті великі очі – / Як у бджоли чи мухи» (с. 285), «Всесвіт мовчить, як винна бочка. / Чи хробачки підкорі» (с. 249), «Вдягаю ялинку, як доньку колись в дитсадок, / Чи бабцю мою одягали у вічність сусідки» (с. 209). Порівняльну функцію іноді виконують синонімічні порівнянням словосполучення: «Нареченої поглядом дивиться вічність на мене» (с. 236), ми дивилися в себе «поглядом пташки» (с. 303)

Отже, відома сентенція, що в літературі головне не те, про що пишеться, а як це зроблено, в ліричній книзі І. Павлюка, де обсервуються стани душі нашого сучасника, набуває поліфонічного звучання як відповіді на запитання, як ведеться людині з наднизьким больовим порогом у розбалансованому світі. Власне нюансування психологічних станів душі делеговано прислівникам способу дії: «Дико і безбожно стало в світі <…>/ де усе продажне, навіть вітер» (с. 114), тому журавлі летять «цвинтарно» (с. 205), «штильно фестивалить автомат» (с. 206). Палітра станів широка: від «пуповинно», «страшно й самотньо» (с. 222), «порожньо, як на старому цвинтарі» (с. 284), «біло і болюче» (с. 231), «сонно, динозаврово» (с. 236), «лабіринтово» (с. 240), через «лаврово-терново» (с. 273), «зоряно, розорено, незорано» (с. 284), «очищально і горньо» (с. 273) аж до «льодяно, людяно, юдино» (с. 294) і «гидко, пекельно і голо» (с. 247). Автор вводить у текст оказіоналізми («Уявлятимеш пекло і райський заяблений сад» (с. 303), «Посеред зір гвоздикових» (с. 279), тонко зіштовхує слова, близькі за звучанням: монах – монарх (с. 323), шампанське – шаманське (с. 251), мавки – мавпи (с. 153), сподіваюсь – сповідаюсь (с. 283), «То шум, то сум, / То ліс, то лис, / То ніж, то ніжність» (с. 194), оперує повторами, притаманними народнопісенній традиції:

«Довго-довго здавались дороги нам синіми венами,

Тихо-тихо нам падали зорі – йодована сіль.

Тяжко-тяжко дивилися в себе…» (с. 303)

Іноді вірш народжується зі звукопису, зі смакування слова і семантики, яка раптом набуває особливого смислу («Сніжинка в сні жінки» (с. 217), «Биття буття» (с. 191), «Травми. Трамваї. Трави» (с. 199).

Він прагне народної простоти і ємкості вислову, нутром відчуває, що народ швидше повірить не крові, а сльозі, тому образ сльози – наскрізний, уся збірка потверджує «кругообіг сльози», але не сльозливості, бо ж доля кровна, а смерть – рідна: від першого вірша і кинутої на труну грудки землі до завершального – «Насіння».

Серед особливостей збірки  не можна не зауважити нове дихання поетичного рядка Ігоря Павлюка, яке народжується в подвійному віддзеркаленні внутрішнього світу почувань на зовнішній, уречевлений (знахідки порівняльної схожості за певними ознаками), який, у свою чергу, прагне сутнісного розкодування, виявлення свого призначення – бути взірцем гармонії з печаткою скороминущості, а отже, спонукає людину до вдосконалення у крихких координатах свого тривання: «Переймаю у вовка поліського позу мисливця, / Власну душу сховавши, Мов кулю в стволі» (с. 197), «Зоря моя, немов сльозина вовча <…>/ Від мене звір у мене лиш втече» (с. 202).

Поет-вчений, лауреат Народної Шевченківської премії, чиї твори перекладено кількома мовами світу, пише про осердя стійкості – вертикаль зв’язку між зорею і могилою матері, про готовність померти і жити – й еманація світла, чимось суголосна неприборканій поезії Бориса Нечерди, нагадує: світанок гряде…

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

23.08.2019|14:33
Виходить друком книжка оповідань, написаних Олегом Сенцовим в ув’язненні
22.08.2019|16:22
Книгу про карпатську магію презентують на Львівському форумі видавців
22.08.2019|14:21
Українські митці «зазвучать» у трьох містах Швейцарії
22.08.2019|13:36
Зірка української журналістики Олег Вергеліс потребує нашої підтримки
22.08.2019|13:10
Літературний Кураж Базар: Jamala, Карпа та книжки 50-ти видавництв
21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора


Партнери