"Міфологічне фентезі" - саме таку характеристику дає Анастасія Нікуліна своєму новому романові "Завірюха". Книга вийшла зовсім нещодавно у видавництві "Віват" і мені по- особливому зворушливо стати одним із перших читачів "Роман - чару", як пише авторка передмови, знана письменниця, дослідниця міфології Дара Коній.

З першого погляду перед читачем - історія кохання.... Вона дівчина - селянка на ім´я Леся, він юнак Яр з роду Завірюх. Завірюхи не бояться холоду і є дітьми Лютої. Люта - це персоніфікований образ богині - повелительки  зими.

Закохавшись у дівчину, що є звичайного людського роду,  Яр порушив закони роду, тому волею Великих (так у романі називають Богів) мусить заплатити, але... чи не надто жорстокою буде ціна за право кохати і просто бути щасливим? - читач дізнається про це, мандруючи світом магії слов´янського міфу. Тут на вас чекатимуть боротьба між Світлом та Темрявою, Добром і злом, вірністю та зрадою, ганьбою та звитягою. Вірніше, варто говорити не лише про боротьбу, а й про збереження рівноваги між Світлом та Темною, світом богів та людей. Усе це в романі перетворюється на мереживо доль, вчинків та доленосного вибору -  на чиєму ж боці маємо бути сьогодні та впродовж життя. Кожна людина робить цей вибір сама, тому що "Темрява не могла заволодіти тобою поки ти сама їй не дозволиш. Вона могла лише нашіптувати злі думки й насилати сни, тому вдало грала твоїми страхами."[1] - цю, одну з найважливіших думок - настанов вкладає письменниця в уста Яра.

Роман є багатозначним, спонукає замислитися над такими вічними цінностями, як дар вміння любити одне одного, берегти свою сім´ю,  готовність віддати заради щастя найрідніших власне життя.

"Завірюха" це - справжня скарбничка українських давніх вірувань, традицій, звичаїв, обрядів нашого народу. Під час читання виникає думка про те, що лише, зберігши пам´ять про минуле, засвоївши його уроки, можна творити успішне, щасливе майбутнє. Ось як, наприклад, описано звичай "пробудження" весни.

"Ще на початку зими з - поміж незаміжніх дівчат за жеребкуванням обиралася одна – та, яка й буде весною. На вечорках проводів Лютої дівчина прикидалася сплячою, і її всі "будили". Просили, штурхали, лоскотали, обіцяли гостинці. Вважалося. що коли обраниця прокидалася, то тоді й Люта з зимою відступали..."[2]

Є у книзі і ті, хто не зміг протистояти Темряві і впустив її у власну душу. Їх називають "чорнолюди". Саме вони сіють у Тиші (світі простих смертних людей) підлість, зраду, заздрість, злидні, злобу, гнів.

Однією із основоположних тем, над якими письменниця спонукає замислитися, є пошанування праці на землі. Адже обробіток своєї землі та вирощування хліба це - частина національної традиції, ідентичності, це - своєрідний код нашого народу.

 Любов до праці на землі закладено десь на генетичному рівні. Хоч, зізнаюся, мені, як і багатьом сучасним представникам молодшого покоління, все важче зрозуміти всю глибину доцільності цього нелегкого процесу. "... А коли сніги стануть й у Берешту прийде весна – зорати нове поле та засіяти його вівсом, гречкою, ячменем та горохом. Облаштувати ділянки біля хатин. "[3]

В епізодах, коли Леся покинула рідну домівку, батьків, щоб стати частиною роду Завірюх і бути зі своїм коханим кожну мить всупереч долі, яскраво змальовано жертовність жінки заради коханого та створення власної сім´ї.

"Легка туга за власною домівкою, за батьками, й подругами вже майже не тривожила дівчину. Тривога завжди відступає, коли розум постійно в напрузі, а руки в роботі".[4] На мою думку, в цих словах можна знайти своєрідну пораду подолання туги, відчаю, сумних думок, які так часто отруюють душу людини і стають на заваді особистісному розвитку.

Ще одним цікавим обрядом є "Прощання з Лютою". "... Головним на столі був "зимовий хліб, або "Зимка". Для цього замішували прісне несолодке тісто й робили у ньому великий отвір. Виставляли на вікно й просили зиму зійти в "зимку" зимувати. Потім паляницю випікали й зберігали аж до кінця осені. Вважалося: якщо паляниця вийшла пухка й рум´яна  – зима буде доброю і не лютуватиме, а як тісто не підійметься, – чекай наступного року страшних морозів... "[5]

Письменниця майстерно вписує в текст роману легенду про Гору - дерево. В переказі цієї легенди відображено уявлення давніх слов`ян про створення світу. Наче ненароком Анастасія Нікуліна, словами свого персонажа, володаря світу мертвих - Вершника Сновидінь, застерігає, попереджає, занепокоєно констатує: "... не знаю, що буде зі світом. Коли Темряви стане забагато, він не витримає  –  лусне, як бульбашка".[6]

"Завірюху" варто читати, перечитувати, осмислювати, аби відновлювати рівновагу у глибинах власної душі.  Книга буде дарунком для кожного, хто прагне віднайти внутрішній спокій, гармонію, шлях до Світла.

Роман варто читати на березі тихої річки, так єднання людини з природою буде ще більш цілющим, а думки вільнішими.

Цей роман про те, чому так важливо берегти Світло в наших серцях, цінувати неповторність кожної миті, проведеної із найріднішими і... просто бути собою.