Ліза шукала талісман у Білому Киті, а він (талісман) був зовсім поруч у особі жінки Ані, прикутої до інвалідного візка. Дівчинка шукала кохання й розуміння у соціальній мережі, але все це також було дуже близько - в особі однокласника Макса. Варто було тільки послухати своє серце, яке не раз із черговим ударом у грудях підкидало підказку. Та, на жаль, так званий здоровий глузд часто видає хибну правильність нашого вибору. Ми розучились дослухатись до свого внутрішнього голосу, який так часто кожному із нас дає слушні поради. Це безпосередньо стосується й усіх героїв роману, які часто самотужки створюють свою ілюзію та починають щиро вірити в її реальність. Але кожна ілюзія – це чергова мильна булька, фікція, солодкий міф. В одну якусь незґрабну мить вона ламає собі карк й тріщить по швам. Та часто зручно й затишно ховатись за таку ілюзію, як за солом’яне диво, примарне спасіння, трухлявий стовбур. Здаля наче гарний гриб, а на дотик – банальна порхавка. Такий фантомний рай стає занадто реальним, коли нам боляче, самотньо, страшно…

Головна героїня поплила у власну ілюзію під красивою вивіскою «Білий Кит». Підліткова душа одиноко й хитко стояла на безнадійних опорах - трьох китах – біль, самотність, страх. Щирий друг із соціальної мережі, в якому побачила єдину підтримку й розраду, виявився жахливою підробкою, нездалим симулякром щастя, муляжем вигаданого розуміння.

 «Сіль для моря» - це свого роду буквар з психології взаємовідносин між людьми, це  -навігатор у пошуках правди, це - шпаргалка для життєвих ситуацій на тему: «Як не потрібно робити, і що з цього може вийти». Обмежень вікової категорії читачів  – немає.  Гортаючи сторінки роману, старше покоління має прекрасну нагоду пригадати себе у віці власних дітей, аби не накоїти помилок у вихованні нащадків, а підліткам не зайвим стане побачити власну компанію друзів з боку, адже покоління міняються, та залишається непохитною одвічна константа – вигнанець у класі. Також у романі є ще кілька інших актуальних тем, про які ніколи не розкажуть діти своїм батькам у разі відсутності цілковитого розуміння й довіри.

«Сенс життя в тому, що є смерть» (с) – так майже через увесь роман думає головна героїня. Та, на щастя, пазли її долі в самий останній момент складуться у потрібну життєдайну комбінацію, бо накотиться надпотужна хвиля подій і море нарешті змиє цей шкарадний текст із гливкого уявного піску. Натомість у свіжому подиху нового дня із самого чистого повітря юності вигаптується нова аксіома: «Сенс Життя - у самому Житті». Вона впевнено пропишеться у пам’яті кожного свідка цієї історії чітким каліграфічним почерком, і море вже ніколи не зможе його змити, бо головне – «це те, що в середині нас» (с), як щиро запевняє читача Анастасія Нікуліна.

Усі герої роману самодостатні, з добре виписаними психологічними портретами. І вимальовані ці характеристики не грубо й нав’язливо, а досить майстерно через тонку призму деталей, нюансів, діалогів (інколи навіть і внутрішніх).

Роман «Сіль для моря» з’явився дуже на часі. Він став одкровенням для багатьох батьків, своєрідною слушною підказкою. Наскільки мені відомо, тематичних аналогів йому у сучасній українській літературі наразі немає.

« - Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.

- Якого?

- Вибач!» (С)

Як подолати свій страх? Як втихомирити власних демонів і навіть …подружитись із ними? 

Все найскладніше насправді дуже просте. Варто тільки зробити перший крок назустріч своєму страху. Другий крок зробиться вже автоматично. А всі наступні – з цікавістю. Іноді самий потужний страх одного світлого дня може стати твоїм найкращим другом. Навіть найнеприємніша реальність може опинитись такою ж, як і ти, концентровано одинокою, зітканою із болю, страху та дистильованої самотності, загнаною у п’ятий кут … людиною. Адже ми так часто самі винні в тому, що стаємо заручниками власної нерішучості.

«…все найважливіше в світі можна вирішити одним рухом. Однією кнопочкою запустити ракету, одним словом дати надію чи розтоптати почуття. І за цим єдиним рухом може стояти півжиття, або навіть ціле.  Дня неї (мова йде про головну героїню) все розподілилось на «до» і «після».  «До» – стало досвідом. «Після» –  стало життям.» (с)

Аби не спойлерити (я навмисне не вдавалась до обговорення сюжетних ліній), хочеться завершити свій короткий відгук словами, вказаними на звороті книги:

«Ці двоє ніколи б не заговорили, якби не море (водна стихія у романі являється одним із головних героїв). Дивакувата жінка, прикута до інвалідного візка, та зацькована чотирнадцятирічна дівчина. Проте у світі соцмереж, де самогубство – найпростіший вихід, жодна зустріч не випадкова. Зрештою, кити викидаються на берег. Лише тоді, коли в морі забагато солі…»