Про любов, що дарує смертним безсмертя, яке називається щастям

А. Нікуліна

Кохання, кажуть, перемагає все: відстань, вікову різницю й соціальну нерівність. У романі Анастасії Нікуліної «Завірюха» воно порушує навіть тисячолітні закони всупереч волі богів. 

Яр Завірюха – син голови могутнього роду Завірюх. Ці істоти – щось середнє між людьми й богами. Вони сильніші, ніж звичайні смертні. 

«Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів під дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу… Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було… Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим. Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному дубі».

Літочислення в них теж не таке, як у людей.

«Мені вісімдесят. Не бійся, за вашими мірками я не набагато старший за тебе. Цієї зими мені буде… Скільки це в людей? А, згадав. Двадцять один!» 

Завірюхи живуть за іншими законами: наприклад, незаміжні дівчата в них називаються самітницями, заміжні – подругами. Подругу чоловікові обирає Рада. Про любов там не знають. Але все ж вони теж умирають, як і всі люди.

Завірюхи сліпо коряться волі богів, щоби їх не розгнівити. Всі їхні щоденні дії майже автоматизовані, як у роботів. Але одного дня юний Яр Завірюха зустрічає людську дівчину на ім’я Леся. І ця зустріч змінює все. Хлопець навіть подумати не міг, що здатен закохатися. Але її запах… і те, як вона всміхається… і як сердиться…

Яр Завірюха пішов на великий обман, ризикуючи бути вбитим заступницею роду Лютою. А все заради того, щоб отримати право узяти за дружину людську дівчину. Але випробування пари не завершилися. Наш персонаж постійно перебуватиме перед вибором: кохана жінка чи друг, кохана жінка чи батько, кохана жінка чи цілий рід. Він обиратиме, вбити чи пощадити, пробачити чи помститися. Протягом усього роману читач спостерігатиме, як хлопчик перетворюється на чоловіка. З кожною сторінкою він ставатиме відповідальнішим, розсудливішим, мудрішим.

Роман «Завірюха» – це фентезі. Поціновувачі жанру знайдуть тут для себе міфи, легенди й забобони, тотеми, чари, віщування. Тут є пригоди і навіть справжні битви. Не на життя, а на смерть. Хіба драконів нема. А для тих, хто не любить фентезі, тут є зворушлива любовна лінія. Ба більше, любовний трикутник. І навіть не один. І такі ревнощі, що де там тим бразильським серіалам!

Так, боги – наші, із суто українськими іменами, які легко вимовити. А от момент із поглинанням темряви, яка, вселяючись, підкорює собі людину, - позичений. Таке фанати серіалу Charmed («Зачаровані») вже бачили: темрява через очі й рота проникала в людину й змушувала її робити страшні речі.

В усьому іншому книжка цілком оригінальна, з таємницями й несподіваними поворотами. А втім, тих, хто читав гостросоціальний роман Анастасії Нікуліної «Сіль для моря», це не здивує. Там таких вивертів сюжету повно. Настя любить, щоб у творі була інтрига, любить тримати читача в напрузі до останньої сторінки.

Отже, підсумовуючи все вищесказане:

Форма твору – 29 розділів із прологом та епілогом;

Теми – зображення побуту і звичаїв роду Завірюх, кохання Яра і Лесі;

Ідеї – кохання перемагає все; свобода – найвища цінність; жінка рівна чоловікові, має право виражати власну думку і чинити на власний розсуд;

Конфлікти – батьків і дітей, особистості й суспільства, добра і зла, світла й темряви;

Проблеми – пошуки балансу між добром і злом, між правдою і неправдою; пошуки сенсу життя.

Функції твору – утвердження вітаїзму і всеперамагаючої сили кохання.