Re:цензії

08.04.2019|18:10|Наталія Дідух, магістрантка журналістики Львівського університету

Травам не можна помирати: про трагічне і незнищенне

«Травам не можна помирати» – роман Степана Процюка про 70-ті роки, який відображає усю потворність і красу того часу, вигострені усі найкращі та найстрашніші грані людини, яка вимушена співіснувати з червоним людожером, работворчою системою, що мов ракова пухлина розросталася на карті світу.

Творять такі епохи своїх велетнів духу, як Іван Багряний чи Василь Стус. І на зламі епох, у такі часи, ламаються долі навіть найвитонченіших геніїв, які під впливом банального інстинкту самозбереження та заради відносного самозаспокоєння продають даровані вищими силами сонячні кларнети, аби схилитись для цілунку «пантофлі Папи» (однак і таке самообтинання дару, надто могутнього і завеликого для служіння Леніну, не принесло тонкій натурі Тичини ані миті внутрішнього спокою).

Роман «Травам не можна помирати» показує, що не важливо, чи ти простий і щирий сільський вчитель, чи щасливий (талановитий, бездарний – інша справа) житель великого міста, – так чи інакше доведеться чинити вибір, поділ перед усіма однаковий: або миришся з жахіттям доби, всміхаєшся грайливо і боязко до почвари-руйнівника своєї культури, або обираєш тернистий шлях боротьби, на вершині якого чекає смерть… «І позаздрять живі мертвим.»

Герої Степана Процюка є носіями сконденсованих виразних рис того часу.

У книзі цього ж письменника «Бийся головою до стіни» читаємо слова: «Можете торжествувати, бородатий Ч.Д.! Бо там, де немає Бога, панує мавпа». Безбожний СРСР витворив своїх покручів та манкуртів. Такою була перш за все героїня роману «Травам не можна помирати» –Світлана. Справжнісінька красуня, яку добрі гени обдарували вродою і розумом, не перейняла внутрішньої порядності, не зберегла пам’яті свого народу.

Мов героїня новели «Кіт у чоботях» Миколи Хвильового Гапка (вона ж і Жучок), вона втратила свою жіночу сутність, спалила архетипний образ жінки-берегині, матері, і стала перевертнем, що губить під масками Світлани-Софії-Варвари власне лице.

Зваблива та здібна гетера й гадки не мала, як болісно і гидко, мов від прокази, розкладатиметься її душа і якою буде плата за розпади і розколи в свідомості.

Прийнявши роль самиці, що зводить зі світу чоловіків, чекістка заманювала у пастки жертв чорного списку КДБ.Світлана-Софія-Варка, навчена розуміти чужі душі, знаходила підхід до кожного – вела гру на різних полях і смикала за потрібні почуття: підлим і хтивим вона пропонувала тілесні насолоди та натяк на шанс продертись далі кар’єрною драбиною, сентиментальна-чуттєвих закохувала в себе трепетним ставленням та імітацією любові, шляхетних долала вдаваною безпомічністю. Світлана розуміла кожного, крім себе самої.

В її житті без фальшу запанували два чоловіки. Два Миколи були зі Світланою. Перший з російською ментальністю, другий з ласкавою українською душею.

Відмінність у ставленнях до жінки у обох етносів очевидна і добре простежується, приміром, у праці «Две русские народности» Миколи Костомарова, де читаємо порівняння великоруського (себто російського) і українського підходу: «Жінка в великоруських піснях рідко коли виростає до свого людського ідеалу; рідко коли краса її підноситься понад матерію; рідко коли почуття закохання може шанувати в жінці що иншого, крім тілесної краси; рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі. Українська жінка в поезії українського народа, змальована такою духово-прегарною, що й у самому свойому упадку виявляє поетично свою чисту натуру й соромиться свого пониження…»Такою ж яскравою ілюстрацією цієї відмінності є «Бояриня» Лесі Українки…

Глибока душевна травма змушує Світлану боготворити і кохати полковника КГБ Ніколая Дурбачова – для нього вона стала черговою сексуальною рабинею, якою можна вдовольнятись, яку не шкода проміняти, яку можна без миті вагання чи крихти жалю пристрелити за непокору, – і зневажати Миколу, ладного жити тільки нею з тихим промовлянням: «я просто люблю та й усе»… Світлана уже не спроможна на здорове світосприйняття, жінка, що зазнала стільки горя і принижень, перелаштувалась на цинічно-мазохістичний лад.

Зрадивши того, хто кохав, убивши власну дитину, вона остаточно загинула. Дарма що вважала утоплеництво Миколи божевіллям – він змив з сумління злочин озерними водами, Світлана ж неприкаяно снувалася днями, а обриси мертвого коханця лякали і, водночас, притягували її.

Палким та щирим серцем твору є герой Олександер Світлий – , помазаний вищими силами і Україною вести боротьбу за українську мову, за право народу бути вільним від радянських оковів. Сміливий та харизматичний Олександер згруповує навколо себе однодумців: і таких, що ладні платити життям за власну українськість, і таких, що не готові гинути, але яким ненависна радянська система з усією її несправедливістю, бо в серцях закарбований національний код (а його не застрахати червоними прапорами).

Однак так уже склалось у нашій історії, що на кожного Олександера Світлого знайдеться свій Веніамін. Зрадник. Навіть факт існування жарту: де два українці – три гетьмани, три українці – партизанський загін, чотири українці – партизанський загін і зрадник,  демонструє, як найпотужніші рухи спотикались об підступність тих, хто поруч розламує хліб і п’є вино.

Олександер розумів: Україну не вибороти без втрат крові, без обмерзання, голоду, шаленого болю, власного та чужого, які переплітаючись, зростаються (аж не можна вже віднайти вени та сухожилля власних страждань у муках цілого народу…).

Також Степан Процюк витворив у романі точну класифікацію митців тієї доби, не оминаючи жодну з можливих моделей поведінки творчого інтелігента. Адже мистецтво завжди привабливе, воно передбачає як існування обдарованих своїх співців, так і тих, що за принципом природної мімікрії прагнуть сягнути слави великих, розкошування у власній винятковості. Але, словом, лише бджола є бджолою…

Поет Крилатий тонко відчуває слово та володіє чуттєвою натурою є, здається, цілковитою протилежністю до шанованого невибагливою масою поета Крислатого – приземленого і грубого словесного ремісника. Проте насправді вони є відображенням одного і того ж явища, сповідниками однієї релігії – обидва падуть у ноги серпомолотівському Вельзевулу, за що одержують земні дари. Й не має значення, що ними керує: слабодуха послужливість, підлість чи банальний страх, позаяк істинний митець, мов справжній цілитель, не торгує своїм даром.

Поетом іншого типу є Михайло Сандуляк. Спроможний лиш на бездарне графоманство, він не потрібен навіть в ролі найнижчого Вельзевулового служаки. В його особі показана вся ницість та прагматичність обмеженої людини, що прагне насправді лише шани і поклонів, які сама б’є в бік Крислатого. Його скалічена свідомість здатна лиш спотворено сприймати навколишній світ та деформувати дійсність у рядках без сенсу і смаку. Щоб досягти цілі, герой без будь-яких моральних засад ладен купувати людей і продаватися, опускаючись до повійства. Михайло віддзеркалює кожного графомана, що томиться в мріях про славу, а в побуті здатен лиш на підлабузництво, скроплене жадібністю.

Справжнім поетом роману є юнак з від народження зашитими в душу поетичними рядками Максим Томиленко. Сільський хлопець з вродженою величчю духу, інакшістю, не здатною сприймати прагматичну приземленість, самозберігальницьку байдужість до долі України, не знаходить ні розуміння, ні щастя. Усе, що є у нього – віршарське серце і любов до своєї землі.

Радянська система 70-х років, така ж кривава і жорстока, як від початку свого існування, умовного народження, однак методи її еволюціонували: з часу первісного примітивного вбивства ворогів (а це – всі інакодумці) її методика вдосконалилась, стала витонченим механізмом повільних, продуманих до деталей тортур. Вона, влізаючи в царини психіки людини, катувала тіла і не давала віднайти сховок, зігрітись бодай натяком на минулі радощі, у власних спогадах. Облиш надії, хто сюди ввійде – писалось незримими чорнилами над входом психіатричних лікарень, де орудували своїми темними знаннями світочі психіатрії –лунци,снєжневські. Ця машина розтрощила молоді сподівання Максима, але не зуміла здолати його непересічну відданість українській ідеї…

***

Роман «Травам не можна помирати» демонструє: гинуть герої і кати, помирають цілі покоління, але діяння їхні назавжди залишаються блукати землею і пожинати плоди.

Не може померти українська ідея (як у Василя Симоненка:«Можна прострелити мозок, / що думку народить, / думки ж не вбить»). Незнищенною є ментальна пам’ять предків, не може померти народ, адже він, немов трава, після кожної посухи, згорання, холодних зим, – відживає. 



Додаткові матеріали

08.06.2018|08:45|Події
ТОП продажів видавництва "Легенда" на Книжковому Арсеналі-2018
20.08.2010|22:04|Події
Брутальна правда Олеся Ульяненка
09.03.2017|16:01|Події
Степан Процюк залишив Спілку письменників
20.02.2017|16:20|Події
«Книжка року ’2016». Офіційні результати
06.02.2017|14:05|Події
Кращі книжки Прикарпаття 2016 року
02.02.2018|10:05|Події
Роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» – переможець конкурсу «Найкраща книжка Прикарпаття-2017»
08.01.2019|12:47|Події
Повість Степана Процюка польською
03.04.2018|10:43|Події
Степан Процюк зустрівся з українцями в Римі
06.10.2017|10:24|Події
Роман Степана Процюка – перша книга Мисливої серії видавництва «Легенда»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери