Re:цензії

03.03.2019|14:23|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ

Естетика ілюзії буття (роздуми перекладача)

Бурнат Казімеж. Ілюзія вічності / пер. з пол. С.Бреславської. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2018. – 120 с.

 

В умовах інтелектуальної деградації непересічний український читач, зацікавлений поезією, балансує між нездоланною силабо-тонікою і вітчизняним верлібром, активний розвиток якого був трагічно обірваний в урочищі Сандармох і поступово відновлений на зламі 80-90 років. Останнім часом бачимо фанатичне культивування так званої розповідної поезії, але навряд чи можна говорити про формування нової течії, оскільки тексти такого роду є своєрідним симбіозом традиції римування з короткою прозою.

Українській літературі бракує заглиблення в жанрову багатоликість світової культури, ретельного опанування модернізму, авангардизму, як глибокого джерела форм і образного світосприйняття. Рівень пізнання може бути піднятий лише в консонансі з естетично-філософським збагаченням індивіда. Відкидаючи лавину римованої жуйки, можемо констатувати, що на разі, творчість наших письменників вкладається в жанрові вимоги неореалізму і постмодернізму, з окремими – якщо не випадковими – проявами символізму та екзистенції. Бракує глибшого пізнання творчості зарубіжних поетів, європейського досвіду творення поетичного тексту, який ґрунтується на поступовості і неперервності розвитку, сформований конструктивним переходом від традиції до об’єктивних новацій та творчого експерименту.

Особливо малопізнаним, а тому не завжди позитивно сприйнятим українським читачем є герметизм, як течія модернізму, елементи якого були в українській поезії 20-х років і до якого певною мірою тяжіє творчість Миколи Воробйова, Олега Лишеги, Емми Андієвської, Юрія Тарнавського… Нас цікавить герметизм європейський, притаманний, серед інших, ліриці Пауля Целяна і спрямований на «максимальне виявлення символічних можливостей поетичного слова, що має закарбувати в собі й передати читачеві найширші контексти зовнішнього та внутрішнього світів навіть тоді, коли окреме слово подається поза звичним логічним зв´язком і прикметами реальності». Багатозначність тлумачень, приховане значення поетичних образів часто не піддаються традиційно-логічному сприйняттю. Естетика герметизму вимагає від читача зосередженнях на сенсах, а не на емоційному наповненні. 

Цікавою в плані пізнання польської поетичної традиції герметизму є творчість Казімежа Бурната, відомого в Україні за двома поетичними збірками – «Вивернути час на ліву сторону» / переклад Ю.Завгороднього (Київ: Задруга, 2008) та «Ілюзія вічності» (Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2018). Обидві збірки містять твори з різних книжок автора, виданих протягом багатьох років, та найбільш повне уявлення про творчість польського поета можна почерпнути саме з «Ілюзії вічності», вірші для якої були відібрані особисто автором. Конструктивне творення тексту, глибоке занурення в суть речей і буття, характеризує автора, як поета з філософським підходом до літератури. Підкреслюючи своє замилування поезією бенгальського письменника Рабіндраната Тагора, Казімеж Бурнат запозичує з його творів лише метафоричність передавання людського буття, в іншому ж наслідує європейську традицію Ципріана К. Норвіда, Рафала Воячека, Тадеуша Ружевича, Тадеуша Пайпера, Віслави Шимборської, чим підтверджує свою багатогранність і різносторонність.

Тематично поезію, зібрану в книжці «Ілюзія вічності» можна поділити на: поезію громадянського самоусвідомлення, ностальгійно-спогадову і споглядально-філософську. 

Вірш «Алегорія» є своєрідним осмисленням в образі птаха-орла долі вітчизни, ворогів якої «поглинуло море». Це один з небагатьох творів, де завуальовано декларується позиція поета, як патріота. Загалом, автор – космополіт, людина з демократичними поглядами й принципами, що не втомлюється впроваджувати основи братерства й людяності.

Найбільш повно розкривається внутрішній світ Казімежа Бурната в поезії філософського спрямування «між думкою і бажанням, розумом і підсвідомістю». Певна декларативність допомагає авторові через розвиток думки проникати у «внутрішню темну сутність».

                   кожна людина має власну долю

                   біль яким не може поділитися

                   і щастя яким ділиться

                   недоступну душу

                   вразливе серце

 

Ліричний герой має власні стосунки з Богом, існування якого визнає завдяки думкам про Нього. Усвідомлюючи, що все в цьому світі упорядковане вищим розумом, Поет засуджує власний розум «за брак компетенції»:

                   ображаюсь на Господа

за неможливість досягнення

вичерпного пізнання

за наявність кодів доступу

лише до сіней раю

 

Пошук Бога в поезії Казімежа Бурната тісно переплітається з темою тлінності буття, пошуками вічного життя і подолання смерті. Образ неминучого – смерті, цвинтаря – постійно зринає. «Через смерть до кохання», «в лещатах народження й смерті», «смерть померла», «тягнеться бабине літо легше вмирати», «століття близко/ потім вже  тільки тост / зі смертю», «сатана / вибитий з рівноваги / прислав смерть». Кінця не існує – є тільки перехід до іншої форми, інших матеріальних субстанцій, вищих вимірів:

                   остаточно і так

                   тіло до повернення

                   непроминальна душа

                   також не є

                   твоєю власністю

 

Особливою глибиною характеризуються поезії-спогади. Дитинство, серед автентичної природи рідного краю, ментальна своєрідність мешканців Західної Галичини (землі над Дунайцем), змальовані автором з невимовною ностальгією, переживанням за тим, що кануло в каламутні води прогресу. 

                   На животі пагорба

                   грайливі тіні

                   танцюють без міри

 

Це один з описових зразків природи, яка бере верх над усім, від чого відмовляється людина в пошуках благ цивілізації. 

                   Пророслі дерева

                   на шматку чужої землі

                   нічиєї

                   стара хата без струму

                   серед хронічних кущів

                   гущавина трав

 

Своєрідна описова декларативність, що притаманна поезії Казімежа Бурната нагадує живописне полотно, на якому читач серед занепаду поступово помічає «безпритульних равликів», які в іржавій коптильні курсують «пунктами пересування / земля-небо». Смуток за тим, що вже ніколи не повернеться виливається в кольори, звуки, навіть запахи, дозволяє читачеві осягнути красу вмирання:

                   визріло роздощилося

                   обрій пахне

                   давнім потом землероба

                   пригнічене поле

                   моєї малої вітчизни ялової

                   спостерігаю агонію

 

На жаль, «оживити пасовища засіки стодоли / відшукати втрачені борозни / встановлені межі», тобто, «воскресити сутність» творення вже не вдасться. Залишається «вслухатися в настрій місцевого цвинтаря» і шукати живі ідеї «у цвинтарнім каталозі». 

Особливо зворушливі поезії-монологи, присвячені Мамі. 

                   

Мамо

                   не вмію мовчати

                   не вмію кохати ні забувати

 

Поет підсвідомо відчуває присутність найдорожчої людини, говорить з нею, як колись:

                   ходиш весь час по землі

                   не вкорінюєшся в ній як Твої сини

                   дозволь доторкнутися

                   не вдавай що Тебе немає

 

Синівські почуття з роками лише наростають, поглиблюються очікуванням зустрічі в інших вимірах. «Мамо ти є десь/ я прийду», «я все ближче».

За впевненістю дорослого, досвідченого чоловіка завжди ховається наляканий, закомплексований хлопчина, який прагне довести собі і світові свою зростаючу силу і твердість духу. Проте, внутрішній світ залишається таким же крихким і вразливим, і серце, що «стало могилою для кохання», так само щемить болем і гіркотою. Казімеж Бурнат не вдається до відвертого виливу почуттів. Напівтонами, напівнатяками, словесними штрих пунктирами, де не де, вимальовується розчарування від втраченого кохання («твоє довге забуття / моє очікування»), кохання, яке породжує лише марні очікування. 

Не можна стверджувати, що поезія Казімежа Бурната – це поезія смутку чи занепаду. Тай сам герметизм, як форма світосприймання і світовідтворення, не передбачає занепадництва чи депресивності. Це поезія констатації, ствердження, глибокого осмислення суті природи речей і понять. Поет будує кожний рядок виважено, ретельно підбираючи кожне слово і старанно укладаючи в мовні конструкції. Автор не грішить багатослів’ям, бо відчуває безмірну вагу кожного написаного слова. Простота і лаконічність викладу і, водночас, складність образів та метафор сприяють естетичній довершеності навіть найкоротшого поетичного тексту. Визначимо поезію «Ілюзії вічності», як чуттєво-інтелектуальну, герметично-екзистенційну, гармонійно вписану в яскравий ряд польськомовних представників  європейського модернізму і постмодерну.

 

2 березня 2019 р.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери