Уже не раз зауважував, що знайомства з письменником чи письменницею починається зі згадок про цю особу в різних ситуаціях. І цього разу так було. Скажімо, свого часу написав рецензію на поетичну книгу «Мама Ніна з Ніневії» незабутнього Володимира Сапона із Чернігова. Ознайомившись з нею, віршар повідомив, що свій опус можу читати на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», яку заснувала уродженка Чернігівщини Тетяна Череп-Пероганич і її чоловік Юрій. Потім була розповідь про письменницю у газеті «Вільне життя» (м.Тернопіль), яку написав мій добрий приятель – літератор Богдан Мельничук. А нещодавно від письменника Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині дізнався, що пані Тетяна стала лауреаткою премії імені Василя Юхимовича за збірку віршів «Осінь дорослої жінки». А вже після цього на мій робочий стіл лягла книжка оповідань «Бумеранг» цієї ж авторки

Можливо, мої розмисли про неї, далекі від всеохопності, не завжди відповідають вимогам літературознавчої науки. Але… Хіба можна балакати про мислену повноту від однієї людини, коли кожна особистість по-своєму доповнює думки? Та й від питання про канони дещо повіває суб’єктивністю. Адже при загальниковості підходів кожен має свою оцінку. Як на мене, то своє значення відіграє статевість сприймань.

Що маю на увазі? «Бумеранг» написала жінка. А оцінювати текст взявся представник протилежної статі. І хочемо того чи ні, а оця гендерна нерівність позначатиметься на відгукові.

Саме з цього і хочу відштовхнутися у розмислах. Зрештою авторка сама налаштовує на це.

Та не тільки тим, що в більшості оповідань діють різностатеві особи. Все описано з точки зору жінки. Але водночас не вивищує своїх героїнь, просто змальовує усе через об’єктив свого сприймання. Іноді у літеросплетіннях угледжуються нотки романтизму, що є характерним для представниць прекрасної статі. Та в допустимих дозах. Особливо думаєш про це, коли читаєш оповідання «Очі її героя», «Бумеранг».

Хвилює ще одне питання. Читальника безумовно цікавить, як письменник відображає час, у якому живе. Згодімося, що часовідбиття на підсвідомому рівні характеризує й твори на історичну тематику. Кажу, між іншим. Бо в даному випадкові все виглядає набагато простіше. У книжці немає екскурсів у далеке проминуле. Але це зовсім не означає, що доторків до історії ріднизни не відшукати. Приміром, у тексті «Очі її героя» відчувається промовляння Революції Гідності. «Кохання не вмирає» - своєрідність сприймання російсько-української війни. Непростість декомунізації на низинному рівні відбито в оповіданні «Керуватєль».

Та чи не найбільше у текстах доторків маємо до історії сучасності. Правда, саме тут й найліпше бачимо неодновимірність. Поділив би ці твори на дві частини. На одну шальку критичних терезів поклав би написане без елементів споглядальності. Так би мовити, описи реалій у сьогоденному ракурсі. Здається, що саме це характеризує оповідання «Секс із «богом» на сіні», «Воші», «Жаба». А на другій шальці мого умовного поділу опинилися б «Вербові котики», «Сніговик», де першоплановим є поринання у минувшину  життєдіяльності.

Ага! Забув ще про один нюанс. Поділ, про який мовлено, простежується. Але водночас існують й тексти з показом сьогоденності в яких переплітаються реальність і споминальність. Зокрема, це яскраво бачимо на прикладі оповідань «Апельсин» та «Бомж».

Згадаю ще про таке. Про діалогічність, котра по-своєму виринає кожен прозовий твір. Коли вчитуєшся у «Керуватєля», «Секс з «богом» на сіні», то ловиш себе на думці. Як авторці вдалося передати не тільки мовленнєві особливості героїв, а й етнографічне середовище їхнього побутування. Як не мене, то письмачці тут майстерно вдалося знайти шлях до вираження намисленого. І не хотілося б помилитися.

Виражальність прозаїки, як на мене, має ще один аспект. При уважнішому перечитуванні текстів натрапляєш на метафори, порівняння, образи, пейзажні описи. Не приховуватиму, що мені, зокрема, заімпонував метафоричний вислів: «нашіптуєш позолоченим листом  своє невдоволення». Привабило таке порівняння: «як змії у пеклі». Хто і що не казав би, а тут є елемент несподіваності. А от про образ «музика його душі» цього не мовиш. Навіть для версифікаторства він став забанальним. А от образи «візерунчасті танцівниці», «краплини відчаю» - повна протилежність вищемовленому. Маємо випадки, коли метафори, порівняння та образи діють у єдиній сув’язі: «дні ніби закуталися в пелену смутку». А від слова «буревіяло» війнуло неологічним вітром. Привернула мою увагу і пейзажність: «до когось постукає ця благодатна пора в серце букетиком підсніжників, до когось співом березневим пташиним, а до мене – спогадами».

Дехто, звісно, скаже, що відгукувач на прозову книгу занадто багато уваги приділяє поетизмам, без яких тексти могли обійтися. Як на мене, то такі «маркувальники» помиляються, потрібно враховувати кілька обставин. Те, що автори орієнтуються на сучасне літературне мовлення, є доброю ознакою. Але не думаю, що однаковість слововираження когось зацікавить. Отже, поряд з цим потрібен курс на діалектологію. Та й не можна забувати, що мовлення – неодмінна ознака стилю прозаїка. (Замислююся над цим і у свідомості з’являється непростість. З одного боку вважаю, що словесна різність повинна бути. А з другого боку починаєш жалкувати, що неординарностей у «Бумеранзі» ще недостатньо. Хоча остання заувага може мати суб’єктивний наліт. Чи не відмовилася авторка свідомо від опоетизування прози через боязнь того, що воно затомить замисел?).

… Шістнадцять коротких оповідань можуть викликати й інші думки, доповнюючи чи заперечуючи ці розмисли. І саме це свідчитиме, що книга відбулася. Дивність якась, скажете? Але дійсність є саме такою, й проти неї не попреш.