Національне питання

Найновішою книгою Степана Процюка є роман «Травам не можна помирати». Це твір із виразним патріотичним звучанням.

Перед нами постає Київ 1970-х років: «У повітрі, перевтомленому від осанн найживішому із живих, безперервно щось відмирало…Здавалось би, що у всуціль байдужому вічному місці можуть ходити лише привиди замордованих у тюрмах і присипаних на дні глибоких,невидимих людському оку, ям цементом». Автор зупиняє час «між третьою і четвертою ранку», щоб ввести свого читача в особливий настрій, без якого, мабуть, подальші дії здалися б вигадкою.

Степан Процюк ставить собі за мету оту Винниченкову «чесність із собою» і не пише нічого, окрім правди – подекуди гострої і обурливої, такої, яку не зможе прийняти пересічний українець, але правди! «Бо що може бути огидніше, ніж січовик із вірнопідданою пикою, який підмітає своїми широченними шароварами боярські і царські хороми, мовлячечки, чєвоізволіцє, барінпрєлюбєзнєйший?»

Чомусь зараз дуже активно набула розголосу теза про те, що українці, апріорі, не можуть бути войовничою нацією, оскільки ми є нащадками трипільців – осілих землеробських племен часів енеоліту. Але для чого повертатись аж до ХІ ст. до н.е.? Чому ніхто не скаже, що українці є сильним народом, з чіткими етнічними цінностями, викристалізуваною національною самосвідомістю і палкою вірою в свою Україну, бо вони нащадки Т. Шевченка, І. Франка, М. Драй-Хмари, В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого та ще десятка інших воїнів, які віддали своє житті за вільну Україну?

Напевне, саме тому Степан Процюк робить одним з головних героїв свого роману вчителя Олександра Світлого, який є довершеним ідеалом нації: у переконаннях та у вчинках. Т. Шевченко в одному зі своїх віршів запитує: «За що я Вкраїну люблю? // Чи варт вона огня святого?» Олександер Світлий біля пам’ятника тому ж таки Кобзарю з упевненістю відповідає: «Варт!», – і підбурює до бунту покірний натовп радянської системи однією тільки вірою.

Ще одним цікавим образом в національному контексті постає Максим Томиленко – поет, який з дитинства розумів, що « хмари мають свободу ». Він був тією особливою душею, яка метафізичними імпульсами відчуває своє призначення. « Київ здавався мертвим », а Максим Томиленко спонукав його до життя.

Але на шляху Олександра Світлого, Максима Томиленка та інших небайдужих упевнено стає радянська каральна машина, яка своїм диявольським поглядом знищує всіх непокірних. Степан Процюк дуже детально описує всі методи, які застосовує КГБ проти «ворогів народу». Особливо це стосується каральної психіатрії: тут письменник відкриває нам усю ницість і пристосуванство радянських «свідомих громадян», яким байдуже « яким язиком уминать ковбаси» та скільки людей потрібно зламати, знищити так, щоб і гадки не залишилося, на шляху до своєї кар’єри.

Таким чином у тексті проявляється звичне для цього письменника заглиблення у психоаналітику.

Степан Процюк довершено і (що найголовніше) об’єктивно подає усіх своїх героїв: від Ніколая Івановича Дурбачова, який «стрелял бы это свору – всех! всех! », бо « словами цієї мови убивали его отца», до Максима Тимоленка, який навіть у психіатричній лікарні не забував про те, що « якщо звіра не можна побороти, звірові можна плюнути в лице».

Митець у тоталітарному суспільстві

Письменник не залишає без уваги і тему митця в тоталітарному суспільстві. У своєму есеї «Червонокалинники» Степан Процюк вже звертався до теми графоманства і знецінення архетипних образів: « Його так засмикали, це основне слово народників – духовність, що воно, на язичках невибагливих і товстопузих душ, перетворюється на протилежність». Але у романі С. Процюк подає цю проблему глибше через образи поетів Крилатого та Крислатого, які пописують хоч і талановиті, але «ідейно правильні» вірші і свято вірять у свою місію «відродження України». Поет Крилатий мріє про велику пасіку, любить курити люльку, спостерігаючи, як дим стелиться по кімнаті. Це все в той час, коли допитують Світлого (за доносом того ж Крилатого), а Максиму Томиленку приписують ще одну ін’єкцію Aminazinuma. Огидне плебейство духу! Але, як  зауважує Степан Процюк:  «Отруєні страхом люди не можуть стати героями».

Цікавим в цьому контексті є образ поета Ужинка, який так багато говорить про село і «босоноге дитинство», але « жоден графоманський письмак! не переїхав жити до села ні з Києва, ні навіть із будь-якого обласного центру! Чимраз товстіші пласти фальші та безчестя роз’їдають ту вутлу українську душу».

Письменник дуже тонко вловлює кожну зміну того можливого  великого Поета, з якого так нещадно познущалася радянська тоталітарна система.

С. Процюк подає градацію графоманів, яка відповідає деградації особистості. Очолює цю «плеяду» Михасько Сандуляк, який закінчив «російський філфак, бо дитині треба кар’єри, а яка ниньки кар’єра без російської мови, без упокорення радянській владі? » Уже саме ім’я героя подано у пестливо-зневажливому тоні, щоб читач міг одразу відчути всю ницість та інфантильність здеградованої особистості. Михась захоплюється поетами Крилатим і Крислатим, починає сам віршувати. Але якщо поети свідомо ховали свій талант у порожнечі радянської тоталітарної поезії, то у Михася цього таланту ніколи й не було. Його вірші є абсолютно безглузді і позбавлені будь-якого естетичного смаку навіть для Софії (яка, між іншим, була не надто вибагливою до мистецтва і обожнювала російські романси). Але Михась свято вірить у свій «Божий дар» до письма і твердо переконаний, що зовсім скоро він зможе стати в один ряд з Крилатим та Крислатим.

Створюючи такі образи, письменник утверджує одну істину: в обмеженому тоталітарною владою суспільстві, « культура дорівнює анекдоту для плебсу».

Любовний трикутник

Усі романи С. Процюка традиційно мають любовну сюжетну лінію, і роман «Травам не можна помирати» не став винятком. Перед читачем постає типовий любовний трикутник «він – вона – він» із нетиповою кульмінаційною розв’язкою.

Микола Комарницький – вчитель з питомо українським світосприйняттям. І той дух його предків, якого Гумбольдт вважав першоосновою кожної нації, невидимим голосом повів Комарницького до Русова на сторіччя від дня народження Василя Стефаника, бо « Микола мусив відчути, що ще не вмирає Україна» . І хоча творчість Володаря дум селянських примітивно перекручувалася у радянських підручниках, все ж відчувалося у ній щось ірраціональне, невловиме, рідне.

Саме в Русові Микола знайомиться з Софією (Світланою Сметанюк), яка видалася йому занадто сміливою у своїх висловлюваннях (бо говорила вголос те, що Комарницький міг тільки пошепки промовляти у своїй голові) і занадто близькою по духу. Можливо, їх поєднала невидима червона нитка, яка дуже часто пов’язує серця людей. А втім, нам невідомо, « чому ті чи інші лиця ми вважаємо дорогими» (з есе Степана Процюка «Дорогі обличчя»).

Микола починає листуватися з Софією, вигадує чудернацькі виправдання для дружини, щоб ще раз побачити цю жінку. Іноді Комарницький ловить себе на думці, що його Галя стала примітивною, і вона зовсім його не розуміє, що побутовізм їхнього сімейного життя  заковує в кайдани його душу. Заборонене кохання досягає свого піку – Микола зраджує свою дружину.

Подружній мезальянс душ не є новим в українській літературі. Навіть відомий письменник М. Коцюбинський вкладав у свої листи до коханки О. Аплаксиної набагато більше правдивих почуттів, ніж до рідної дружини. Чи, наприклад, ті знаменні «три зозулі з поклоном», які Михайло посилає Марфі через свою дружину Соню. Але якщо Григір Тютюнник не перетнув межу епістолярного адюльтеру, то Степан Процюк доводить стосунки Миколи і Софії до інтимної близькості,  підводячи читача до кульмінаційного пуанта свого роману.

Софія мала у творі багато масок. Її справжнє ім’я – Світлана Сметанюк, бандерівка за походженням. Вона вродлива, розумна, граційна і самовіддано закохана в Ніколая Івановича Дурбачова – майора КГБ.

С. Процюка завжди цікавило не просто кохання, а важкі любовні залежності, які доходять до самозречення і безумства. І якщо Микола був у такій залежності від Софії, то Світлана Сметанюк – від Дурбачова. Вона погоджувалася на будь-яке приниження, виконувала найганебнішу роботу тільки для того, щоб заслужити хоч краплинку уваги Ніколая Івановича.

Один великий французький письменник якось сказав, що жінки дуже люблять рятувати тих, хто їх губить. Так було і з Софією. Вона маніакально прив’язана до свого ката, що можна трактувати як особливий вид мазохізму. На прохання Дурбачова, Софія спочатку зваблює Миколу, змушує його до контраверсійних вчинків (щоб КГБ змогло зламати вчителя духовно), потім – Михася, який був їй до нестями огидним.

Розв’язку драми письменник зводить до трагедії особистості:

Микола, не витримавши Софіїної моральної зради, вдається до самогубства, яке було скоріш невротичною захисною реакцією його психіки на нещодавні події, ніж обдуманим рішенням.

Софія опиняється у полоні психозу. Її переслідують галюцинації, вона скрізь бачить свого Миколу – чи не єдиного, хто справді її кохав і міг подарувати щастя.

Дурбачов тріумфує. Але його авторитарна психіка і патологічна ненависть до всього українського робить з нього ледь не шизофреніка, стани спокою якого раптово змінюються на невротичні імпульси помсти бандерівцям…

         Впевнена, що роману Степана Процюка  «Травам не можна помирати» суджене  довге літературне життя.