Re: цензії

Учені стверджують, що людина впродовж життя проливає 70 літрів сліз. Ця цифра була вирахувана ще древніми єгиптянами. Так само вирахувано процентне співвідношення якості сліз: 50 відсотків – це сльози від горя, 21 відсоток – це сльози від щастя і радості, всі інші сльози ми проливаємо від люті, повсякденних переживань або фізичного болю. Ще цікаві факти. Жінки плачуть частіше, ніж чоловіки, приблизно в 5 разів, і жіночі сльози тепліші від чоловічих на 0,5 градуса.

Сльози, сльоза-живиця... Бурштин – це закам’яніла живиця. Людська сльоза ж кришталево чиста, як прозора і рідка живиця. Пильнуймо себе, щоб не закам’яніли наші сльози – порозмислюймо над книжкою Ольги Яворської «Сльоза–живиця» (Поезія. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2018. – 216 с.) .

Еврипід в уста свого персонажа Іона вложив слова: «Одними видаються речі (гадаю, також люди. – Б. Д. ), коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відійти далі»; а ще іншими – коли їх утрачаємо й дивимося на них через сльозу («Світ крізь сльозу – то зовсім інший світ», Микола Руденко ), бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні («Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Верґілій ).

Таке вже життя – захопливою може стати мить, на яку не покладали надії (за Горацієм), і ця мить може захопити нас в обійми сльози–живиці, сльози болю, печалі, переживання, радості... Сльоза спонукає до роздумів, річ до живого, дієвого споглядання та осмислення, бо тільки пам’ять серця зберігає таємницю уявного й реального, погляд, тепло; а сльоза падає, і не завше ми здатні пізнати її на дотик… Сльоза падає, і не завше ми можемо пізнати її на доторк серця, зупинити її лет на струджені долоні нашої пам’яті, які обнімали заплакані очі, обмиваючись безневинною сльозою туги-печалі життя...

На малому зосереджуємося не очима, а духом свого незбагненного єства, думкою серця. Кожна ж річ – жива і розумна істота. Все залежить від нашого сприйняття , споглядання, осмислення, розуміння, доторку серця. Незбагненне (воно й очевидне) зачаровує нас загадковістю, довершеністю, простотою. В малому побачити велике! Коли роздумуємо, доходимо висновку, що воно й велике, все в усьому, і захопливою стане мить, якої не зауважуємо; споглядаймо ж серцем. Адже ми складаємося зі згустку енергії елементарних частинок, яка в постійній зміні. Світ складається із духу, розуму й тіла (за Джоном Ассарафом) . Бог же – Дух, джерело Духу і є Сущий: «І сказав Бог Мойсеєві: “Я Той, що є”. І сказав: “Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас”» (Вихід 3:14) . Бог вічний і Сущий. Сльоза вічна і кришталево чиста – світ утримуєтья нею в рівновазі. Світ – це наше дзеркало, а ми, дзеркало світу, сприймаємо й відзеркалюємо водночас сльозу-живицю щодення і сльози нашої пам’яті.

І тут переношуся думкою пам’яті на сторінки книжки Андрія Содомори «Сивий вітер»: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця ». Все ж бо, створене Творцем, торкається серця. Живицею плачуть дерева...

«Протиріччя димами в очі» (с. 3). Гортаю сторінки думок сльозою серця, шукаю, «Де грань між словом правди і облуди?» (с. 4), бо «Бреде весна зі свічкою в руці» (с. 6), і наші душі розриває поминальний дзвін: «Вогнем і кров’ю дихає весна» (с. 8). Поетка болю і печалі – сльозою очисною, думками на віддалі сльози мережить щодення словом, словом рідної мови: «В тісній домовині молодого бойка / Рідний край сльозою скорботною зустрів (с. 11). Земля зазеленіла життям, жайворонки в небі, але ж «Недоспівана пісня... Жорстоко розстріляна мить...» (с. 15).

Шукаємо істини, прихистку в Бога – сльоза зволожує, полум’ям пече, немов у паливні наші серця, бо ж дочок, синів зродили до борні: «Сльоза – пекуча у калини, / А кров – кипуча у синів» (с. 18) взивають до нас «Ora et labora (молись і трудись) , бо «логіка – це не логіка» («Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» за науковою редакцією В. П. Мельника та А. С. Синиці) . Такі парадокси життя. Науковці стверджують, що «У підвалинах наукового пізнання укорінена установка на абсолютну відкритість істин, які, щоправда не одразу і не всі “даються” людині. Але це – тільки питання часу» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка») . Сумнівні думки. Знання наші відносні і такими залишаться. Творець приховав від нас прийдешнє і багато чого з теперішнього: «Знаю те, що нічого не знаю» (Сократ) .

Світ утримується в рівновазі материнською сльозою. А що ж батьківська невидима гірка сльоза, яка закарбовується шрамами пам’яті серця? Плачуть зорі над Україною, здригається по сей день небо, омите материнською, батьківською, дитячою, любові-кохання сльозою-живицею: «І в сльозах є якась насолода. Слізьми й повниться вкрай, слізьми й виводиться біль» (Овідій) . Сонце сходить і заходить, що ж йому до нас – дихає земля весною: «Лікуюсь словом від сльози» (с. 25).

«Шукаю втіхи в пам’яті лісів» (с. 55). Пам’ять, спогади, розмисли, думки... Енергія слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а тим паче енергія зігрітих пам’яттю думок.

Пам’ять... Листя падає – пам’ять стирається, бо короткочасна, як опалий листочок, що падає на землю, і немає йому вороття, хоча ми інколи шукаємо в комірках своєї пам’яті минуле і «Нарешті те, що в серці залягло, / Сплива сльозою в каламутну воду» (с. 62). Сплива, й нема йому однови... І тоді-то «Спочине серце в дивній таїні» (с. 58). Поетка пережитим болем-печаллю намагається знайти прихисток там, «Де цілуються з небом ліси» (с. 67). Життя – «Наче те листя дерев» (повість про Горація Андрія Содомори), бо «Завмерла пам’ять на кривавім пні» (с. 66).

«Іскринки душі (строфа)» (с. 98) співають пісню українки «Під музику вітрів» (с. 136), бо поетка, «скута ланцюгами обов’язку», творить поетичний світ жінки, матері, щасливої українки:

У щасті пригортає цілий світ,

Про зло благає пам’ять замовчати.

Жіноча доля – милосердя цвіт,

Воістину уміє все прощати (с. 139).

«Гляньмо вгору, допоки є час...» (с. 153). Щоб душа не спала, а працювала, людина мусить хоч інколи дивитися в небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока, жива думка оживляє розум: «Щоб ми пізнали віру і надію, / Жорстокий світ – добром перемогли» (с. 154). Віра, надія – мусимо усвідомити сутність слів Йова про те, що Спаситель наш живий, а все інше – не таке уже й важливе (Книга Йова 19:25–27) :

Вгортає душу вічна таїна,

Смиренні всі під тягарем провини,

Христос під видом хліба і вина...

Полегшення – сльозиною дитини (с. 155).

«Я тільки мить...» (с.173). Живемо мить миті і є пилинкою пилинки, то ж важливо в цьому житті бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, жити доброчесно і доброчинно: «Усе мине, залишиться сльоза» (с. 184). Абсолютна істина – поза нашим розумінням; знаємо частинно, розуміємо частинно і відтворюємо для себе лише частку Абсолюту. Неможливо знати все і розуміти все в усьому. А частинно знаємо, то й частинно роздумуємо й робимо все для того, щоб частково змінити своє «Я» і впливати частинним знанням на оточення. Тож розмисли про глобальне будуть безуспішними, якщо не працюватимемо локально над зміною того, що можемо змінити. Праця – не розмисли, а дія, в якій думка веде перед. Нехай ця дія мізерна, але вона наближає нас до розуміння того, що ми здатні робити, крокуючи дорогою пізнання Творця (Абсолюту), таїни вічності, незбагненного. Виходимо на цю дорогу...

Кожен правдивий крок сприяє життєвому поступу: «Але дещо, – кажуть, – стає на заваді й сонцю» (Сенека, «Моральні листи до Луцилія» – лист 92) . Дивно! Щось може стати на заваді й сонцю! Тимчасова «нікчемна» хмаринка закриває сонце. Тому важливо життя прожити так, щоб ніхто не міг закрити сонце й тепло нашого серця:

У шатах від землі і у дарах від неба

Торую крізь туман дорогу навпростець.

Мені у цім житті не так багато треба:

Лише пташиний спів, лише вогонь сердець (с. 206).

Вічні – Слово, думка, сльоза. Вона ніколи не стирається з пам’яті, як і те, повторюю думку пам’яті, що «Усе мине, залишиться сльоза» (с. 184), сльоза думок нашої пам’яті, бо «Non omnis moriar» ( Ні, не весь я умру. Горацій – III , 30 ) – «залишиться сльоза», сльоза-живиця і дух (душа) нашого єства...

Та чесна душа не летить до мамони,

Й лиш в праці нам щастя безкрає!..

Як ти українець – то будуть щохвилі

Тебе на Хресті розпинати.

Іван Огієнко – в кн. Миколи Тимошика «Запізніле вороття»

То ж із сльозою-живицею на вії таїни життя торуймо шлях до перемоги: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень. / Лише б свобідний дух не кинули за ґрати...» (с. 206). Будьмо гідними жіночої, материнської, батьківської, дитячої сльози, щоб не закам’яніли наші серця, сльоза-живиця очисної сльози пам’яті, щоденного буття, надії прийдешнього...