Re: цензії

Мережевий детектив
24.05.2018|Ніна Головченко
Про «відмороженого» Пашу Сергія Жадана
22.05.2018|Лілія Бондаревич-Черненко, письменниця, журналістка
Запрошення до любові
18.05.2018|Леся Зеліско
Парадокс психіатра: рецепт детективного літа
16.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Думки на віддалі сльози
15.05.2018|Тетяна Бокотюк
Про збірку, від якої левітуєш НАД…
14.05.2018|Тетяна Качак
«16 весна» Василя Теремка. Характери юних
Шляхи пізнання світу
11.05.2018|Богдан Дячишин, Львів
Поезія думок на щодень
10.05.2018|Тетяна Безушко-Граб
Теплі історії в конвертах

Re:цензії

05.05.2018|16:49|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ

П’ять імен жіночої поезії

Мусаковська Ю. Чоловіки, жінки і діти / Юлія Мусаковська. – Л.: ВСЛ, 2015. – 120 с.

Крук Г. Доросла / Галина Крук. – Л.:ВСЛ, 2017. – 108 с.

Галич У. Урбамістика / Уляна Галич. – Л.:ВСЛ, 2017. – 184 с.

Винник Т. Прокинутись живою / Тетяна Винник. – Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2014. – 134 с.

Нейметі М. Йод / Мар’яна Нейметі. – К.: Гамазин, 2017. – 165 с. – (Серія «Зона Овідія»)

Переглядаючи скромні, скажемо так, оглядові матеріали про сучасну українську жіночу поезію, неозброєним оком помічаєш одну дуже важливу тенденцію – згадуються одні й ті ж імена дотичних до загальновизнаних «метрів» поетес, або за принципом особистих містечкових чи, так званих, «цехових» симпатій. Зокрема, найбільша увага приділена столичним поетесам різного віку та різних літературних угрупувань. Повторюються імена, тенденції, формується загальноукраїнське бачення змісту й форми поетичного тексту. Проте, жінок-поетес, які відрізняються власним стилем, значно більше, адже умови пострадянського простору витворили нову Жінку – активну, принципову, а головне – діяльну. Нема такої вершини, яку не вдалося б підкорити «слабкій статі» – ні в науці, ні в творчості. Не будемо перераховувати всіх, хто вартий читацької уваги. Зупинимося на непересічних поетесах, нові поетичні збірки яких побачили світ протягом кількох останніх років.

Цікавою і за змістом, і за оформленням є книжка «Чоловіки, жінки і діти» (2015) львів’янки Юлії Мусаковської. Цікавою саме тим, що в поезіях поєднується розповідна манера письма з римованим закінченням рядків. Світ Юлії Мусаковської – це світ жінок, але стиснутий до рамок гіпотетичного селища, де все має свої правила й закони:

У жінок цього селища місія непроста:

пильнувати, щоб жодна сестра не зганьбила хреста,

ані мужа, ні роду, городу, худоби, двора.

І ногами не вперлась, коли помирати пора.

 

Ці жінки особливі – стримано-аскетичні, вимогливі, суворі в своїй аскезі:

У жінок цього селища в грудях – осине гніздо,

в на тім’ї – пташине, а в тілі – нудьга до судом.

Очі цілять без промаху, дбаючи ревно проте,

Щоби раптом від рук не відбилась яка із сестер.

 

В цих витворених уявою поетеси селищах і містечках, «де діти годують приблудних собак із руки», мешкають «птицелюди твариниська сонцеликі людиська». Та можливо, це не вигаданий світ, а просто уважно вивчений, підмічений первісною інтуїцією, бо лише пильне жіноче око може побачити, що «поки сонячний віз на вибоїнах торохить /немовлята надсадно кричать до облич на іконах». Навіть Господь у цьому приречено-викривленому світі відчуває весь трагізм людського єства:

Господи заганяєш собі цих людей як голки під нігті

живишся їхнім промінням плачеш від їхніх іклів

душі їхні пухнасті обтріпуєш наче осінні квіти

намагаєшся до жодного серцем не прикипіти…

 

бо «вони залишаються в оці у горлі й не гояться».

Але якими можуть бути люди, які прокидаються «вранці, а за вікном війна» («поки ми спали, сніг підкрався і вистрілив»).

Після рядків: «Знайди жінку для життя – і живи з такою/обіцяю більше тобі не снитись», Юлія Мусаковська раптово говорить: «Чоловіки виношують у собі війну/вона випиває з них соки, бряцає кістками, як зброєю/окуповує їхній мозок, вдирається до сну». Перехід від світу жіночого болю до світу війни і в зворотному напрямку, такий закономірний, як твердження «дім починається там, де закінчується війна». Жіноча мудрість і жіночий страх (за дитину, за дім, за коханого) – генетичні, закорінені у підсвідомості, і лише поетесі дається можливість виповісти все на папері.

 

Трохи інша за темпом і за світоглядними відчуттями поезія Галини Крук зі збірки «Доросла» (2017). Зовнішній світ з його дріб’язковими законами і нав’язливими звичками все ближче підбирається до твоєї оболонки, до внутрішнього світу, де «дівчинка у глибині тебе така щаслива». Вже в назві книжки відчувається певний дуалізм сприйняття – залежно від наголосу, відприкметниковий іменник може переходити в дієслово, і навпаки.

Та внутрішня дівчинка, що помічає кожну деталь навколо приречених на старіння – кожного з нас – доростає до розуміння найвищої сутності – смерті:

відкочуєш камінь із серця як камінь від гробу

і бачиш – нікого, і кажуть – що смерті нема

остаточної

смерть як дорога

безжальна моя, хоч ніхто не вертає назад

 

В розумінні Галини Крук, «ставати собою» (саме так називається розділ другий), це переходити місток між приреченим розумінням вимирання роду і гносеологічним розумінням вищого творіння Божого.

ці порожні місця за столом

називаються, сину, рід

 

цю колядку не вміє співати ніхто з нас обох

не починай

 

в цій молитві немає слів –

просто кожен мовчить про своє

 

Боже, хочу повернути комусь ребро,

а у всіх – є

 

Вірш, з якого взяті ці рядки («Сумний святий вечір»), як обірвана струна, б’є по душі надривним розумінням – не повернути нікого! Після нього залишається дивне відчуття – це один із поминальних псалмів. І людина в цьому фатальному світі – «непідйомне створіння боже»:

носить бога як камінь на шиї,

тримає як камінь за пазухою,

іноді – як язик за зубами («Формальна логіка»)

 

Якщо важко зрозуміти екзистенційне людське єство, то як зрозуміти те, що взагалі не піддається логічному аналізу – Жінку, з її підсвідомою потребою в любові?! Скажемо більше: Любов – це суть Жінки, геліоцентрична система, Геліос якої – Чоловік:

любов залишає у серці жінки діру, розміром з чоловіка

спершу мріяти, потім міряти, применшувати,

перебільшувати,

недоговорювати, триматися подалі від краю

Боже, не слухай жінку закохану, жінку розчаровану,

жінку покинуту, –

жодної з них не слухай,

вони самі не розуміють, чого просять

 

любов залишає у серці жінки діру, розміром з іншу жінку,

зяючу порожнечу, лакуну, якої нічим не закласти,

антиматерію, вибухову хвилю, молитву про помсту,

Боже, не проходь мимо.

 

Любов залишає у серці жінки діру, розміром з Бога

(«Чорна діра»)

 

Як жінка з власним спектром сприймання і бачення, Галина Крук з афористичною чіткістю дає визначення:

любити – це бути трохи не в собі,

ходити самим краєм себе,

відкривати себе лезом Оккама,

не боятися падіння («freefall in love»)

 

Та не проблема в любові. Вона «робить із людини поета, а з поета – людину». Проблема в Жінці, яка є Поетом. В цьому плані розділ IV («мухи творчості») скомпонований як самовивчення, самопізнавання творчої особистості в жіночому тілі:

змирися, людино, опиратися нема сенсу,

у кожному випадку виходить вірш і каже за тебе:

вибачте їй, вона поет, вона нічого не вміє,

у неї все, як то кажуть, через…

вірші («самовиправдання»)

 

Жінка, яка вимушена щохвилинно доводити своє право на місце під патріархальним сонцем поезії, має право декларувати наявність власних візій, власної сублімаційної довершеності і власного «багатого внутрішнього світу». Очима Галини Крук він бачиться зовсім несподівано:

мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові

почуваєшся господом богом,

доки їх відчуваєш, доки вони всі живі,

дозволяєш їм користуватися тілом своїм, доки воно твоє,

думаєш – хто буде дбати про них,

коли настане твоє персональне «не є»…

(«Багатий внутрішній світ»)

Лише поета може турбувати думка про те, що «природа смерті непродумана /оскільки передбачає смерть усіх цих приватних потвор і див». «Жінко, чому ти така непевна мене, така розмита – звертається авторка до внутрішньої «дорослої» дівчинки – вічно в тебе стільки всього в голові – камінці, мальки, відблиски світла, рослини, чоловіки». У верліброву канву текстів вплітається наскрізна рима, даючи можливість відчувати насолоду від мелодики словесного ряду – основної ознаки справжності поезії.

 

Саме від цього відштовхується поетка урбаністичної силаботоніки – Уляна Галич – і навіть не урбаністичної, а – урбаМістичної (за назвою нової поетичної збірки (2017).

наша силаботоніка не претендує називатись поезією,

для цього в неї занадто гострі кути й погані рими,

одначе, коли все на світі вичахне і пощезна,

ми зможемо пам’ятати, що колись говорили.

(«Наша силаботоніка»)

 

Світ цієї неординарної молодої жінки не звужується до мантри «чоловік-кохання-чоловік…» Її поезія на межі пророцтва і сама Уляна іноді здається тендітним оракулом із храму Аполлона, бо як інакше сприйняти такі рядки:

коли ж вибухне горизонт і над землею осяде пил

космічної катастрофи,

а морок оселиться навіть там, де раніше лунала музика,

ми зможемо повторювати свої аритмічні строфи

в очікуванні пришестя нової музи…

(«Наша силаботоніка»)

Особливість авторського стилю – рафінована сюжетність і розповідність текстів. Потреба римованого закінчення рядків не заважає змальовувати цілу історію, надаючи їй певного символізму, розставляючи легкі семіотичні акценти. «Канзас», «Пісня старого рибалки», «Сусідка», «Сестричка», «Божевільна», «Кармен», «Сповідь ізраїльської снайпери», «Містечкова лікарня» – все це буденні і небуденні історії, живописні полотна сюрреалізму. На цих картинах «маленький Гриць і вся його наука/гойдаються на атомній осі», містечкова лікарня дихає «чужим задавненим горем», мертві в голові снайперки «запекло стверджують: ми – живі», а сама поетка має власних скорпіонів.

Якось дивно й приречено звучить одкровення, промовлене притишеним голосом:

є такі імена, котрих краще не вимовляти вголос,

і музика, яку не варто слухати після опівночі,

навіть той, хто бачив тебе оголеною

не скаже правди у вічі.

(«Клінічний блюз»)

 

В поетичних текстах Уляни Галич особливо відчувається розмірений розповідний стиль. Це своєрідний «стан Будди» коли поет розуміє, що світ – незмінний в своїй недосконалості і тобі залишається лише спостерігати й описувати.

отак вони і жили

чоловік із небесною відмітиною і вона.

божевільна, тривожна, проте в цілому – абсолютно земна.

жінка на всі чотири, на всі тринадцять вітрів.

він її не любив.

фактично, він смертельно нею хворів…

(«Отака історія»)

Майже потойбічна історія нереальних почуттів через окремі штрихи побутовості дає можливість зрозуміти, що не все так просто, як здається на перший погляд, і на маргінальні стосунки завжди можна подивитися крізь 3D-окуляри містики:

він затримував подих і пірнав з головою у цю ріку,

набирався мовчання.

набирав повнісінькі жмені піску.

наче сіллю, присипав її рани отим піском.

вона була найгіркішою із оском.

він бачив її обличчя у перекривлених дзеркалах.

ці відображення наганяли на нього страх.

викликали почуття відчаю і непогамованої жаги («Отака історія»)

А загалом, коли читаєш поезію Уляни Галич, думаєш: «Нічого особливого. Все – до наївного – просто, але – все таки – є щось особливе, що змушує прочитувати їх від першого слова до останньої крапки і питати себе: «А що далі?» Віддалено така поезія нагадує твори «раннього» С.Жадана, чи «Семисвічник» С.Татчина, проте, це – абсолютно жіночий естетизм світосприймання і світовідтворення.

Аналізуючи стиль письма і проблематику проаналізованих поетичних текстів можемо говорити про поезію «новелістичну», розповідну, яка з часом переросте в окремий жанр літератури. І це не поезія в прозі, про яку говорять літературознавці, досліджуючи творчість М.Яцківа, В.Стефаника чи Б.Лепкого. Передбачаємо, що з часом буде задеклароване окреме літературне явище – трансформоване відступництво від силабо-тонічної та верлібрової традиції – яке виникло саме в ХХІ столітті і має право на існування та розвиток.

 

В безмежжі екзистенційних пошуків сенсу кохання/любові, як форми жіночого буття, кардинально протилежними тембрами звучить голос поезії Тетяни Винник у збірці «Прокинутись живою» (2014). Це вже не відсторонене споглядання мікро- та макро- космосів почуттів, це – глибинне переживання того, що залишається в свідомості назавжди:

Від пам’яті не звільнитися, від тебе – мені – тим більше,

Не варто ловити лінії, котрі із долонь вислизують,

Любов, ніби самознищення…

 

Відвертими словами і фразами поетеса намагається передати надлам почуттів, глибоких і гірких, на межі пекельного душевного болю:

Хай буде так, як ти хотів. Бо я кохаю тебе,

істерично й панічно,

по-жебрацьки й по-царськи

кохаю тебе. <…>

 

Маю лиш місточок в минуле,

просинаючись кожного разу «завтра»,

із заплющеними очима,

злоякісними пухлинами у серці, бо в ньому немає тебе.

 

Переплітаючи вірші написані в різні роки, розміщуючи їх – здавалось би – хаотично, Тетяна Винник будує складну конструкцію вічного і справжнього, як сама суть життя. Лірична героїня, яка є для себе і пеклом, і храмом, говорить крижану правду:

Залишитися жити – і легко, і дивно, і страшно –

Між речей непотрібних, далеких серцю людей…

 

Читаючи чужі вірші завжди шукаєш думки, які б торкали душу, змушували зупинитися, ще раз перечитати, відчути: ось воно – про мене, моє, істинне! Такі тексти народжуються лише в глибині втомленої стражданням душі. Вони не пишуться свідомістю чи меркантильним раціо – лише почуттями:

Білим видихом ангел летить,

на морозі – крізь вікон минання –

у кімнаті, де попіл горить,

мама солодко спить.

 

Не будіть мою маму. Востаннє

усміхається тихо. Обличчя осяяні наші

чи вогнем її дум, чи снігами з Карпат,

чи відлуннями «Отче нашу»

 

Її думи важкі

до зірок піднімають постелю.

Подивіться, як мама летить

білим видихом –

під

білу стелю.

«Не будіть мою маму» – так трагічно, по-дитячому, і так фатально-незворотньо. Мудрість і чистота почуттів, втілені в римованому слові, вирізняють Тетяну Винник з-поміж інших сучасних поетес. Лірична героїня її поетичного світу – дівчина з провінції з невидимими шрамами та крововиливами від людських стосунків, вона неординарна, правильно-неправильна, проте:

Вона молиться Богу за всіх дітей,

Бо чужих дітей на землі не буває.

Любить цитрусовий кальян. Має купу речей,

Що повільно її убивають.

 

Просто й зрозуміло. Начебто банальне, побутове, але й вічне, як єднання зі світом і Всесвітом. Здавалося б – земне, та водночас, існуюче навіть не з тривимірному, а в чомусь нереальному, що поза людським розумінням:

Коливається тіло і вже пророста крізь каміння,

Ніби вирване з плоті пошерхлих старих берегів.

Промінь креслить дороги на білій обвітреній спині

Й голова, мов чужа, у насуплених вигинах брів. <…>

 

Коливається світ, і душа виколисує груди,

Виколисують море піднесені лагідні хвилі.

І, замкнувшись у грудях, вітер голову мою остудить,

І відходить цей день, наче води у породіллі.

 

Смерть і Народження – в одвічному колесі Життя. Поет осягає це, щоб матеріалізувати, втілити в текстових формах створити власний поетичний світ.

 

Саме такий абсолютно неповторний за своїм естетичним наповненням світ розкривається в книжці «Йод» (2017) ужгородської поетеси Мар’яни Нейметі. Це третя збірка і, можливо, через те, що вийшла після довгого проміжку часу, вона помітно відрізняється від попередніх книжок своєю концептуальною цілісністю. Вірші, викладені в певній поступовості, – не чуттєво-спогадові рефлексії, а погляд на містечковий світоустрій з абсолютно іншого ракурсу. Вже один з початкових віршів дивує неординарністю:

Невимовної любові

можна навчитися тільки у старих людей,

людей, за якими вже доглядають речі.

 

Ці старі люди замість ручки від відра

знають зав’язати якийсь мотузок.

А дужки окулярів

можуть скріпити дротиком.

 

Просто вони до речей ставляться

не інакше, як до власних дітей,

які просто не сміють померти

раніше від них.

 

Мар’яна пише верлібри, буває, – силабо-тонічні конструкції (дозволимо собі такий термін), але засобами будь-якої форми вміє помітити й показати щось незвичне в звичайних непоетичних речах:

І навіть вода випускає кігті –

вона дряпає стінки мого чайника,

вона просто втомлена.

Навколо мене одні надзвичайники –

усі у червоному.

 

Гортаючи сторінку за сторінкою, читач усвідомлює, що поетеса створила не вірші, а напівкумедні, напівмоторошно-трагічні міні-історії, міні-казки для дорослих. Для прикладу, цикл «Із білим прапором» – своєрідний монолог кілера-любителя, який з подробицями розповідає все, з чого складається його побут: від дружини «в якої нічна сорочка вибивається з-під спідниці» до маленького сина («Йому було холодно, тому він почав обростати шерстю»)

По нас періщить дощ,

він розпорює нас.

Із нас летить пір’я, пір’їни сідають

нам на обличчя, на плечі, на руки,

аж доки ми не стаємо порожніми (9) <…>

Куля вже звила в мені гніздечко.

Куля вже наносила собі у гніздо пір’їнок,

щоб їй було у мені тепло й добре (11)

 

Про що б не писала Мар’яна, вона пише легко, фантазійно, наче малює акварельними фарбами. Жодних гіпербол чи провокацій – навіть в найтемніших плямах завжди знаходиться щось ніжне і світле:

Після зрад найчорніших

і після слизького полону

повз людей мені зовсім

легесенько йти

непоміченою

 

Найдорожчі слова загорнути

в шматину із льону,

віднести їх назад –

у словник до Бориса Грінченка

(«Повз людей»)

Креативна образність, прозорість мислення в поетичних творах М.Нейметі гармонійно поєднується з вільним, навіть віртуозним володінням поетичними формами. І хоч поетеса пише порівняно мало, рідко публікується, кожна її збірка – справжня літературна знахідка, що потребує ретельнішого дослідження.

 

Це лише п’ять імен і п’ять поетичних книжок, обраних нами для спроби аналітичного огляду. Працюючи над задекларованою проблематикою, ми помітили закономірність, що жіноча поезія тоді втрачає гендерну специфіку і набуває справжності, коли від кохальних плачів переходить до споглядання та осмислення зовнішнього і внутрішнього світів. Якщо ж до цього ще дозовано додається ненав’язлива емоційність, в естетизмі такі тексти перевершують кращі зразки сучасної поезії «чоловічої». Втім, поезія не може бути розділеною за статевими ознаками. Вона або є, або її немає.

Справжня сучасна українська Поезія є і вона пишеться надзвичайно талановитими Жінками, про яких в недалекому майбутньому будуть говорити, як про покоління креативне, діяльне і творче.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери