Іван Винарчук – характерний тип Поета у моєму розумінні.

У нього (майже за Антоном Чеховим) все прекрасне: і зовнішність, і одяг, і душа...

Він модерний і універсальний, реальний і позачасовий, патріотичний і позапросторовий – як творча людина: професійний художник, який має потребу писати класні вірші і ділитися ними із людьми.

Видно, нелегко йому живеться, як і всім людям доброї волі.

Молодий (двадяцятивосьмилітній) він ідентифікує себе віруючою людиною, що для мене, давнього неофіта, semper tiro, який свідоме життя віддав літературі, – неабиякий аргумент для любові до цієї творчої особи і надії у його теплу зірку.

Його віршовані рядки, як-от, приміром:

Залишаюся на самоті, надпиваючи,

травневий ранок із надбитих посудин.

Важко не знати, коли стільки чекаєш,

як часто послідовність слів змінює долі, –

дійсно «короткі ножі» (чудова назва) для чистки наших душ, темних, тривожних апендиксів нашої свідомості на позитивістських, метафізичних та релігійних світоглядних рівнях у етично-естетичних координатах.