Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

01.01.2017|12:14|Ігор Павлюк

Валентинки та інше від Люліч

Люліч Валентина. ЗАparolЕНІ: Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 96 с.

Люлі, люлі, люлі,
Налетіли гулі,
Налетіли гулі,
Та й сіли на люлі.

(із української народної пісні)

Останнім часом з’являється все більшає книг із назвами на кшталт «Поза зоною», «Інший простір», «Блокпост», які означують, символізують якусь просторово-часову забарикадованість, утечу в себе, втечу від себе у потойбічний чи просто віртуальний світ.

Тому «ЗАparolЕНІ» пані Валентини із колисково-пісенним, фольклорним прізвищем «Люліч» у психосоціальному, екзистенційному мейнстрімі.

Це не добре і не погано.

Це просто факт, ілюстрація запароленого культурно-інформаційного часопростору.

Я би розділив книгу на три блоки, хоча сама авторка візуально її не диференціювала: поезія про Все і про кохання, експериментальна поезія, патріотичні вірші.

Мені найбільше імпонує перший умовний блок.

Футуристичні експерименти під а’ля Семенко чи Маяковського з його «сходинкою»

 

на першій

межі

початку,

в очікуванні

кінця.

я маю

свою

печатку

на фоні

твого

лиця.

(цитата із вірша В. Люліч «на першій межі початку»)

 

сприймаю із доброю іронією, але зважаючи на самоіронічність автора, – це закономірно, свідчення чого оця її охудожнена самохарактеристика:

 

Слідами кави – ранок у листах,

І пальці ручку чи перо вовтузять.

А за вікном щезала мовчки Муза,

Лишаючи гірчинку на вустах.

 

Невже поети, яких вона, Муза, надихає, не справляються? – хочеться запитати в тоні самої авторки з поетичним прізвищем і оригінальною симпатичністю, насиченою біографією, яка, закінчивши музичну школу №2 в м. Рівне по класу фортепіано та ДЮСША №2 – з плавання, здобула спеціальність телеграфіста, брала активну участь у міжшкільних та міжобласних олімпіадах з різних дисциплін, у змаганнях з плавання, здобувала призові місця, співала у жіночому хорі, виступала у складі ансамблю гітаристів...

Працюючи в прокуратурі Рівненської області, Валентина Люліч зробила-створила неабиякий свій текст навіть у кількісному вимірі (автор книг поезій «Світ у долонях» (2012), «Яблуневе сонце» (2012), «ЗАparoleНІ» (2016), літературного детективу «Печериці в законі» (2013), збірки лекцій «Право мати право», виданого в рамках лекторію «Красиве і корисне» (2016), працює у жанрі співаної поезії...) та життєтексту літературно-метафізичному контексті: золота медалістка у школі, диплом із відзнакою у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, член Національної спілки письменників України (з 2013 року), лауреат літературних премій: імені Михайла Дубова (2011), імені Валер’яна Поліщука (2015), лауреат конкурсу повстанської та патріотичної пісні «Повстанська ватра-2014» за найкраще виконання патріотичної пісні (2014), переможець обласного конкурсу «Найкраща книга Рівненщини» в номінації «Найкращий літературний дебют» зі збіркою «Світ у долонях», дипломант Першого Міжнародного літературного конкурсу імені поета і філософа Платона Кускова (2011)...

Потужний, креативний фактаж як на молодий вік поета.

...Але повернемося до «ЗАparoleНІ» із підписом: «П.Ігорю Павлюку від автора із побажаннями невисихаючого та непадаючого натхнення!.. В. Люліч» та шикарною анотацією зі словами, зокрема: «Тематичний діапазон її нової книжки вкрай широкий.: тут і осмислення природи поетичного натхнення, й осягнення власної жіночої сутності, і любов у найширшому сенсі цього слова: до коханого, до матері-України...», після якої уже й не знаєш, чи є сенс інтерпретувати цю невеличку за формою, стримано, але зі смаком, оформлену у біло-червоних кольорах книжку.

Інтерпретувати, мабуть, – ні, а от аналізувати з любов’ю, рекламуючи, – можна і навіть варто, як і роботу кожного професіонала.

Отож, у цій книзі мені любі «традиційні» вірші із паралельним та перехресним доволі екзотичним (родзинки Люліч) римуванням – вічно нові – як весна, осінь, діти...

 

Я цій осені вірю за те, що вона не моя.

Вію вітром розірвані вереснем спогади літа

І збиратиму їх до наступного, може й сто літ, та

Лише сонячним листям із нею кружляємо. Я

 

Щедро-, калейдоскопічно ритмічна, іронічна, пісенна, афористична, грайлива, глибинна, мудрогумористична лірика Люліч ґрунтується свідомо чи інтуїтивно на язичеському світогляді, тому й судити її в координатах християнської моралі («позашлюбна дружина») – глупо. Чернецтво наразі явно не шлях Валентини, бо

 

Ти щоразу не мій,

Я – твоя позашлюбна дружина.

Йдеш, а потім вертаєш

У нашу роздвоєну вічність.

Зупиняю твій голос,

Твій запах.

Година, хвилина

Просякають крізь час

У безглузду мою поетичність.

 

Тобто стихійність у талановитої жінки і є, бачимо, відчуваємо синонімом поетичності.

Тому особливо смачна у неї любовна лірика, такі собі «валентинки» (від модного тепер Дня Святого Валентина, Дня Закоханих – щорічного свята 14 лютого), як-от:

 

Не питала ні стану, ні віку,

Ані справ, ані настрою та

Ароматом трави базиліку

Протекла в його стиглі літа.

 

Чи:

 

Біль надавав поетичність словам

І розтинав їх на долі порожні.

 

Особливо справжні однострофні, об’ємно завершені вірші Люліч:

 

***

 

Порожній шум розмов затих –

усе минає.

І ми були одними з тих,

кого немає.

 

***

 

Як святе вино причастя,

мудро долю пригуби.

Десь  тебе чекає щастя

в темних закутках судьби.

 

***

 

Якщо люблю, не зможу розлюбити.

Повірю всоте й сотню раз прощу.

Всміхаються мені майбутні діти

Із підвіконня краплями дощу.

 

У вищепроцитованому цілий спектр суто жіночих (жінка-коханка, жінка-дружина, жінка-мама...) реакцій на життя-буття у поетичній формі.

 

Формальні експерименти у поета для мене свідчать про потребу духовно-душевного релексу, про певну кризу у психологічних, філософських, ідеологічних системах її крово-, енегообігу:

 

***

можна кохати

за очі,

за голос,

за руки,

за груди,

за ніжність,

за силу,

за гроші,

а можна – за правду.

 

***

 

добра все одно більше, аніж зла.

добро завжди перемагає.

злі люди також добрі.

вони цього можуть і не знати.

злі люди лише думають, що злі,

 

Аж до втрати розділових знаків, переходу автора на шепітливо-медитативний стиль, запозичений досвід мавок, відьом... знахарок, ворожок – проти воріженьків... що не відміняє, врешті, поезію, яка іноді поза злом і добром, але не поза красою...

 

сама…

 

вона усе спланує сама

загубившись сама-у-собі

само-заблукавши

само-забувши

само-зачинивши

само-віддавши

само-залишивши

собі-саму-себе

і все…

і самота

і саме та

та німо-та

само-заходить

само-знаходить

само-віднайшовши

само-відчинивши

само-віддавши

само-відродивши

самим початком

саме дівчатком

сама-себе

само-ре-а-лі-за-ці-Я…

 

***

 

сміх

від

нічого –

набридло

не сміятися

від

усього

 

І – аж до згадуваних уже «сходинок» Маяковського.

Це все нормально і закономірно для креативної жінки-музи, жінки-поета...

 

А от умовний розділ, де поет (за тим же Маяковським) «до штика прирівнює перо», чи комп’ютер – до гранати, як на мене, – наївна данина моді, загіпнотизованість натовпо-стрімом, хоча, хоча... вважатимемо це «дискусійним суспільно-політичним полем», де поет поетом може й не бути, а громадянином бути зобов’язаний...

Тому сприймаю такі-от рядки Валентини Люліч із розумінням, але без особливого естетичного катарсису, з яким сприймав її любовну та екзистеційну лірику першої третини книги:

 

«Відзначення у 2014 році 200-річного ювілею

від Дня народження Т.Г. Шевченка супроводжується

воєнними подіями на Сході України…

 

Молися, молися, молися, Тарасе,

За всіх і за кожного з нас.

Молися вікам із вершини Парнасу

У час, коли майже весна.

(«Майже весна»)»

 

***

 

Підніму на Вкраїною стяг.

Хай розмається він що є сили,

Простеливши по всіх світах

Синь і злото, неначе крила.

 

***

 

Синьоока моя, щиросердна моя Україно!

Величаво, сміливо і гордо ідеш до вершин.

Я такою люблю тебе - сильну, величну, єдину,

І не треба ніяких далеких, чужих батьківщин.

 

Все правильно.

Навіть вірю авторові.

Але – як казав Голохвастов: це дуже і дуже але навіщо ж?..

І так зрозуміло, що людина любить свою маму... свою батьківщину... і всім розповідати про це... смішно, особливо смішно – якщо серйозно...

Але хто з поетів не грішив цим у стані дитячої хвороби навіть у дорослому віці – нехай першим кине камінь.

Я камінь кидати не збираюся, просто наголошу, і сумно-гірко згадавши патріотичний пафос у своїх віршах, – усміхнуся, читаючи по-справжньому прикольне у цій книзі Люліч отакі от «репові» рядки:

 

Лежу собі з блокнотом між золотих перин,

А поруч біля мене - найкраща із тварин.

Щоночі, десь під ранок, літаю на коні,

Лоскоче ніс й уяву злотим крилом мені.

В руках з вінком лавровим вилажу на Парнас,

У голові – шедеври, під дупою – Пегас.

 

Або ж, із «Присвята автомобілістам»:

 

Зранку сонце ніс лоскоче –

Ні спати, не їсти,

Пити треба, бо вітають

Автомобілістів.

 

Тусовка, богема, де п’ють і вітають, – це природно для поета, як і стьоб, іронія, самоіронія...

Тому упевнений, відчуваю, що Валентина Люліч свідома цього, бо щиро, ніби самооправдально, заявляє:

 

Мій голос не звучить патріотично

Про партії, народ і паритет.

Мовчу, пишу лірично, аскетично –

Немов поет.

 

Тому Валентина Люліч для мене чарівлива Жінка і класний загалом поет, у якої шукатиму рядки і строфи на кшталт отакого – нутряного, пульсуючого, красивого:

 

* * *

 

Твоє ім’я курличуть журавлі,

І ми уже самі на всій Землі!

Мене цілує ніжно перший сніг,

І ти летиш із ним до моїх ніг.

 

* * *

 

Зажадалася, зачекалася.

Стигли яблука в саду й звуки.

В ніч молилася, відрікалася

Від самотності, від розлуки.

 

Захопилася, ухопилася

За тонесеньку гілку крони.

Недостигле ниць впало яблуко

Поміж всі людські забобони.

 

* * *

 

Народився поет. Наче лебеді, біло

Білі ангели струнко на світло летіли.

І летіли, летіли… А там вдалині

Білі стріли пускали у білім вогні.

–––––––––––––––––––––––––––––––

Біло-біло від пір’я розірваних крил,

Від розсипаних слів, від поламаних стріл.

Кожна рима, як лезо. Падіння – як злет.

Все замовкло… І тихо заплакав поет.

 

А всі її формальні експерименти та змістові данині моді – як десерт чи спеції, косметичні тіні, жіноча симпатична слабкість (за словами самої Валі: «Це – жінка. Тому слабка, щоб бути сильною») на великій органічній, стихійній тризні свята Поезії, в якому вона званий гість.

А ще аз грішний люблю пісні у її виконанні...

Чекатиму наступних книг Валентини Люліч, а наразі повторю за нею, вже по-християнськи:

 

Ніби дивиться крізь хмари

Праведне Лице.

І прошу мені простити

За усе, усе.



Додаткові матеріали

15.12.2016|15:15|Події
Експерти «Книжки року» визначають переможців 2016 року
Павлюк Ігор
Жінка вагітна і не хоче заміж
Як віднайти людину?
"У горлі стояв ком. Підвела очі до стелі, щоб не розревітися"
Шеймас Гіні:: Апокаліпсис зачекає
"Ліна Костенко вчепилась у волосся Толстої"
Ігор Павлюк: «Культура — це обожествлений хаос»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери