Буквоїд

Валентинки та інше від Люліч

01.01.17 12:14 / Ігор Павлюк
Люліч Валентина. ЗАparolЕНІ: Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 96 с.
Люлі, люлі, люлі, Налетіли гулі, Налетіли гулі, Та й сіли на люлі. (із української народної пісні) Останнім часом з’являється все більшає книг із назвами на кшталт «Поза зоною», «Інший простір», «Блокпост», які означують, символізують якусь просторово-часову забарикадованість, утечу в себе, втечу від себе у потойбічний чи просто віртуальний світ. Тому «ЗАparolЕНІ» пані Валентини із колисково-пісенним, фольклорним прізвищем «Люліч» у психосоціальному, екзистенційному мейнстрімі. Це не добре і не погано. Це просто факт, ілюстрація запароленого культурно-інформаційного часопростору. Я би розділив книгу на три блоки, хоча сама авторка візуально її не диференціювала: поезія про Все і про кохання, експериментальна поезія, патріотичні вірші. Мені найбільше імпонує перший умовний блок. Футуристичні експерименти під а’ля Семенко чи Маяковського з його «сходинкою»   на першій межі початку, в очікуванні кінця. я маю свою печатку на фоні твого лиця. (цитата із вірша В. Люліч «на першій межі початку»)   сприймаю із доброю іронією, але зважаючи на самоіронічність автора, – це закономірно, свідчення чого оця її охудожнена самохарактеристика:   Слідами кави – ранок у листах, І пальці ручку чи перо вовтузять. А за вікном щезала мовчки Муза, Лишаючи гірчинку на вустах.   Невже поети, яких вона, Муза, надихає, не справляються? – хочеться запитати в тоні самої авторки з поетичним прізвищем і оригінальною симпатичністю, насиченою біографією, яка, закінчивши музичну школу №2 в м. Рівне по класу фортепіано та ДЮСША №2 – з плавання, здобула спеціальність телеграфіста, брала активну участь у міжшкільних та міжобласних олімпіадах з різних дисциплін, у змаганнях з плавання, здобувала призові місця, співала у жіночому хорі, виступала у складі ансамблю гітаристів... Працюючи в прокуратурі Рівненської області, Валентина Люліч зробила-створила неабиякий свій текст навіть у кількісному вимірі (автор книг поезій «Світ у долонях» (2012), «Яблуневе сонце» (2012), «ЗАparoleНІ» (2016), літературного детективу «Печериці в законі» (2013), збірки лекцій «Право мати право», виданого в рамках лекторію «Красиве і корисне» (2016), працює у жанрі співаної поезії...) та життєтексту літературно-метафізичному контексті: золота медалістка у школі, диплом із відзнакою у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, член Національної спілки письменників України (з 2013 року), лауреат літературних премій: імені Михайла Дубова (2011), імені Валер’яна Поліщука (2015), лауреат конкурсу повстанської та патріотичної пісні «Повстанська ватра-2014» за найкраще виконання патріотичної пісні (2014), переможець обласного конкурсу «Найкраща книга Рівненщини» в номінації «Найкращий літературний дебют» зі збіркою «Світ у долонях», дипломант Першого Міжнародного літературного конкурсу імені поета і філософа Платона Кускова (2011)... Потужний, креативний фактаж як на молодий вік поета. ...Але повернемося до «ЗАparoleНІ» із підписом: «П.Ігорю Павлюку від автора із побажаннями невисихаючого та непадаючого натхнення!.. В. Люліч» та шикарною анотацією зі словами, зокрема: «Тематичний діапазон її нової книжки вкрай широкий.: тут і осмислення природи поетичного натхнення, й осягнення власної жіночої сутності, і любов у найширшому сенсі цього слова: до коханого, до матері-України...», після якої уже й не знаєш, чи є сенс інтерпретувати цю невеличку за формою, стримано, але зі смаком, оформлену у біло-червоних кольорах книжку. Інтерпретувати, мабуть, – ні, а от аналізувати з любов’ю, рекламуючи, – можна і навіть варто, як і роботу кожного професіонала. Отож, у цій книзі мені любі «традиційні» вірші із паралельним та перехресним доволі екзотичним (родзинки Люліч) римуванням – вічно нові – як весна, осінь, діти...   Я цій осені вірю за те, що вона не моя. Вію вітром розірвані вереснем спогади літа І збиратиму їх до наступного, може й сто літ, та Лише сонячним листям із нею кружляємо. Я   Щедро-, калейдоскопічно ритмічна, іронічна, пісенна, афористична, грайлива, глибинна, мудрогумористична лірика Люліч ґрунтується свідомо чи інтуїтивно на язичеському світогляді, тому й судити її в координатах християнської моралі («позашлюбна дружина») – глупо. Чернецтво наразі явно не шлях Валентини, бо   Ти щоразу не мій, Я – твоя позашлюбна дружина. Йдеш, а потім вертаєш У нашу роздвоєну вічність. Зупиняю твій голос, Твій запах. Година, хвилина Просякають крізь час У безглузду мою поетичність.   Тобто стихійність у талановитої жінки і є, бачимо, відчуваємо синонімом поетичності. Тому особливо смачна у неї любовна лірика, такі собі «валентинки» (від модного тепер Дня Святого Валентина, Дня Закоханих – щорічного свята 14 лютого), як-от:   Не питала ні стану, ні віку, Ані справ, ані настрою та Ароматом трави базиліку Протекла в його стиглі літа.   Чи:   Біль надавав поетичність словам І розтинав їх на долі порожні.   Особливо справжні однострофні, об’ємно завершені вірші Люліч:   ***   Порожній шум розмов затих – усе минає. І ми були одними з тих, кого немає.   ***   Як святе вино причастя, мудро долю пригуби. Десь  тебе чекає щастя в темних закутках судьби.   ***   Якщо люблю, не зможу розлюбити. Повірю всоте й сотню раз прощу. Всміхаються мені майбутні діти Із підвіконня краплями дощу.   У вищепроцитованому цілий спектр суто жіночих (жінка-коханка, жінка-дружина, жінка-мама...) реакцій на життя-буття у поетичній формі.   Формальні експерименти у поета для мене свідчать про потребу духовно-душевного релексу, про певну кризу у психологічних, філософських, ідеологічних системах її крово-, енегообігу:   *** можна кохати за очі, за голос, за руки, за груди, за ніжність, за силу, за гроші, а можна – за правду.   ***   добра все одно більше, аніж зла. добро завжди перемагає. злі люди також добрі. вони цього можуть і не знати. злі люди лише думають, що злі,   Аж до втрати розділових знаків, переходу автора на шепітливо-медитативний стиль, запозичений досвід мавок, відьом... знахарок, ворожок – проти воріженьків... що не відміняє, врешті, поезію, яка іноді поза злом і добром, але не поза красою...   сама…   вона усе спланує сама загубившись сама-у-собі само-заблукавши само-забувши само-зачинивши само-віддавши само-залишивши собі-саму-себе і все… і самота і саме та та німо-та само-заходить само-знаходить само-віднайшовши само-відчинивши само-віддавши само-відродивши самим початком саме дівчатком сама-себе само-ре-а-лі-за-ці-Я…   ***   сміх від нічого – набридло не сміятися від усього   І – аж до згадуваних уже «сходинок» Маяковського. Це все нормально і закономірно для креативної жінки-музи, жінки-поета...   А от умовний розділ, де поет (за тим же Маяковським) «до штика прирівнює перо», чи комп’ютер – до гранати, як на мене, – наївна данина моді, загіпнотизованість натовпо-стрімом, хоча, хоча... вважатимемо це «дискусійним суспільно-політичним полем», де поет поетом може й не бути, а громадянином бути зобов’язаний... Тому сприймаю такі-от рядки Валентини Люліч із розумінням, але без особливого естетичного катарсису, з яким сприймав її любовну та екзистеційну лірику першої третини книги:   «Відзначення у 2014 році 200-річного ювілею від Дня народження Т.Г. Шевченка супроводжується воєнними подіями на Сході України…   Молися, молися, молися, Тарасе, За всіх і за кожного з нас. Молися вікам із вершини Парнасу У час, коли майже весна. («Майже весна»)»   ***   Підніму на Вкраїною стяг. Хай розмається він що є сили, Простеливши по всіх світах Синь і злото, неначе крила.   ***   Синьоока моя, щиросердна моя Україно! Величаво, сміливо і гордо ідеш до вершин. Я такою люблю тебе - сильну, величну, єдину, І не треба ніяких далеких, чужих батьківщин.   Все правильно. Навіть вірю авторові. Але – як казав Голохвастов: це дуже і дуже але навіщо ж?.. І так зрозуміло, що людина любить свою маму... свою батьківщину... і всім розповідати про це... смішно, особливо смішно – якщо серйозно... Але хто з поетів не грішив цим у стані дитячої хвороби навіть у дорослому віці – нехай першим кине камінь. Я камінь кидати не збираюся, просто наголошу, і сумно-гірко згадавши патріотичний пафос у своїх віршах, – усміхнуся, читаючи по-справжньому прикольне у цій книзі Люліч отакі от «репові» рядки:   Лежу собі з блокнотом між золотих перин, А поруч біля мене - найкраща із тварин. Щоночі, десь під ранок, літаю на коні, Лоскоче ніс й уяву злотим крилом мені. В руках з вінком лавровим вилажу на Парнас, У голові – шедеври, під дупою – Пегас.   Або ж, із «Присвята автомобілістам»:   Зранку сонце ніс лоскоче – Ні спати, не їсти, Пити треба, бо вітають Автомобілістів.   Тусовка, богема, де п’ють і вітають, – це природно для поета, як і стьоб, іронія, самоіронія... Тому упевнений, відчуваю, що Валентина Люліч свідома цього, бо щиро, ніби самооправдально, заявляє:   Мій голос не звучить патріотично Про партії, народ і паритет. Мовчу, пишу лірично, аскетично – Немов поет.   Тому Валентина Люліч для мене чарівлива Жінка і класний загалом поет, у якої шукатиму рядки і строфи на кшталт отакого – нутряного, пульсуючого, красивого:   * * *   Твоє ім’я курличуть журавлі, І ми уже самі на всій Землі! Мене цілує ніжно перший сніг, І ти летиш із ним до моїх ніг.   * * *   Зажадалася, зачекалася. Стигли яблука в саду й звуки. В ніч молилася, відрікалася Від самотності, від розлуки.   Захопилася, ухопилася За тонесеньку гілку крони. Недостигле ниць впало яблуко Поміж всі людські забобони.   * * *   Народився поет. Наче лебеді, біло Білі ангели струнко на світло летіли. І летіли, летіли… А там вдалині Білі стріли пускали у білім вогні. ––––––––––––––––––––––––––––––– Біло-біло від пір’я розірваних крил, Від розсипаних слів, від поламаних стріл. Кожна рима, як лезо. Падіння – як злет. Все замовкло… І тихо заплакав поет.   А всі її формальні експерименти та змістові данині моді – як десерт чи спеції, косметичні тіні, жіноча симпатична слабкість (за словами самої Валі: «Це – жінка. Тому слабка, щоб бути сильною») на великій органічній, стихійній тризні свята Поезії, в якому вона званий гість. А ще аз грішний люблю пісні у її виконанні... Чекатиму наступних книг Валентини Люліч, а наразі повторю за нею, вже по-християнськи:   Ніби дивиться крізь хмари Праведне Лице. І прошу мені простити За усе, усе.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/01/01/121425.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.