Другий рік точиться війна. Кожен сприймає і осмислює її як може. Журналісти – репортажами, письменники – художнім словом, а всі інші – аналізуючи перше чи обидва джерела, а хтось – і з власного досвіду (волонтери, солдати…). Поки йде війна і все змінюється багато-хто сумнівається, дискутує, чи можна вже осмислити все це в белетристиці, чи все ж тільки документалістика, репортажистика можуть саме тепер все достовірно фіксувати (а в потребі фіксації навіть сумнівів нема).

Попри дискусії митці все ж не можуть не писати, бо це болить. З’явилася ціла ніша літератури на тему війни (чи то АТО) та Революції Гідності. На кінець 2015 року навіть з’явилися огляди прозових текстів, списки прозових, поетичних та репортажних видань.

Знаючи, що будь-яка якісна книжка дає сильний емоційний вплив, саме у великодній час взялася читати книгу про війну. До рук потрапив «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко. Розрекламовано ніби має бути про стосунки укра і сепаратистки. Ніби то любовний роман, але ж на тілі війни.

Насправді, одним реченням цей роман не описати. Афористично і , на мій погляд, точно висловилася Галина Улюра в рецензії на роман, назвавши благородну його мету – «розказати нам щось про нас у часи загальної невизначеності» та «утримати увагу читача, надавши йому можливість самоідентифікації». Саме задуматися над тим, ким ми є і чого ми хочемо спонукає цей твір. До таких думок нас спонукають  шукання відповідей на екзистенційні питання головних героїв – солдата-українця Романа зі Львова та сепаратистки, слов’янки (за власним визначенням) Ольги.

Роман потрапляє у полон, де його рятує, взявши в фактичне рабство, дівчина Ольга, яка варить денеерівцям їсти, бо там її брат і однокласники. Ольга – юна дівчина, яка після школи не встигла вступити в університет, бо почалася війна. Вона любить і знає географію, розмальовує карти і бачить в обрисах України образ пса із крилами. Її батько помер, мати із сестрою і її дітьми в Києві на лікуванні, брат в ополченцях, а вона із бабцею, яка вже в своєму світі і її не можна транспортувати. Вона сама доглядає господарство. У ненав’язливих розмовах із своїм рабом (бо Роман мав на нозі гирю, щоб не втік) дискутує про національність, країну, Європу, саме дискутує, бо в їх хаті дивляться російське телебачення, бібліотека не працює… Дівчина відкриває для себе людей із заходу України, спілкуючись і спостерігаючи за Романом, а потім вперше поїхавши за межі райцентру – у Львів.

Ольга розширює свої горизонти пізнання, а Роман міркує про сенс війни, цінності на війні, осмислює уроки виживання, намагається не збожеволіти після втрат побратимів, контузії, марень, снів, де фронтові друзі повертаються. Навіть виявляє у себе дар бачити минуле людей по очах, що допомагає йому зрозуміти всіх довкола – матір, яка допомагає випадковим військовим, щоб вберегти свої доньок від зґвалтування; бійця, який психологічно не може сприйняти реалій фронту; дівчину-мажорку, яка дарує свій хамер, бо її батько чиновник, який продає волонтерам техніку…  Осмислити все допомагають розмови і молитва. Не дивно, що роман фактично закінчується діалогом Романа з бійцем Апостолом, який стверджує: «Людина – сильна істота, але вона й слабка. Вона може і не раз і не два відректися, а потім гірко покаятися і любити, щиро любити. Може пройти шлях апостола Петра, який тричі відрікався від Христа, а згодом став одним з його найбільших послідовників.» (С. 281).

Любов Романа і Ольги – лише основа і життєвий факт, а глибина – в міркуваннях, які виникають у людини в таких межових ситуаціях. Слушно зауважують критики, дві частини твору із трьох присвячені саме перебуванню героїв на війні чи поруч із війною, лише одна - осмисленню життя львів’янина і жителів села під Маріуполем, а разом з тим і людей по дві сторони лінії фронту. Тут все змальовано до дрібниць і не дивно, бо Галина Вдовиченко є волонтером, відвідує госпіталі та психлікарні, де є військові… Справді, чи не за кожним словом відчуваєш біль і співчуття, сприймаєш цю сконденсовану правду життя.

Авторка здається цим твором не намагається писати про війну і біль, вона шукає відповіді на питання сенсу буття. «Бо в житті існує щось набагато важливіше за ненависть…» - готує читача анотація до розуміння твору. Це проявляється у символічних образах дому, черешні, щита і навіть Маріуполя.

У будинку Ольги грибок повністю з’їв підлогу. Брату до цього діла нема, а хату треба рятувати. Саме для цього дівчина бере собі раба. Роман на совість працює, хоче допомогти і не через приреченість, а бачить, що не все ще втрачено в цій дівчині, сусідах. І виявляється має рацію, бо мирними розмовами можна більшого отримати ніж силою і ненавистю. Спільно з Ольгою вони закінчують ремонт і саме тоді Роман наважується на втечу, в чому йому допомагає дівчина. Цей образ хати, такий символічний для українців, рятують спільно східнячка і західняк.

У дворі росте велика черешня (баргарон по тутешньому). Влучно зауважила Галина Улюра, що єдину хвору гілку батько зрізав, але Ольга попросила залишити з неї трохи, бо так зручніше лізти нагору, цей шматок із хворого досі є. Символічно це дерево стає центром: під ним спить Роман, саме на дереві вперше зближуються закохані. А компот із баргарону стає метафорою благополуччя: «Лише посвячені знають: компоти у погребі – це обіцянка світу, що все буде гаразд. Посил у майбутнє, матеріалізоване підтвердження власної віри в те, що все добре повернеться, а погане зникне, наче не було» (С. 67).

Символічними стає і місце дії – поблизу Маріуполя. Саме там, де відбулися найуспішніші та найдраматичніші для України бойові операції: звільнення Маріуполя, зупинення наступу перед «воротами міста», бої під Широкіним, контрнаступ… Це своєрідний форпост перед Донбасом. За словами Олега Коцарева, в ролі символічного захисту (щита) фігурує заповідник Кам’яні могили.

Що ж до Маріуполя, міста, яке є в назві книги. То про «Маріупольський процес» розмірковують і солдати, йдеться про майбутній судовий процес (подібний Нюрнбергському), який все проаналізує і покаже присутність Росії у війні. Назва більше підходить резонансній судовій справі над кривавим вбивцею, який реально був у Маріуполі, міркують солдати, а не геополітичному злочину. Як докази для майбутнього судового процесу друг головного героя Валік, а по його смерті й сам Роман записували до блокнотика факти військової присутності Росії серед так званих «ополченців». А навіть неуважному читачу видно, що керівник ДНР-івців Буча не є донецьким, а приїжджим, неблагонадійним у мирному житті за кілька років до початку АТО.

Роман Галини Вдовиченко переконує, що «щось набагато важливіше за ненависть» - це мир, сім’я, дім, кохання, дружба…

А далі – «Ми з усім розберемося, каже Апостол, дізнаємося про усіх, хто роздмухав війну, і як саме це сталося. Визначимо причини і співставимо їх із наслідками. Поки цього не зробимо,ми, як ті двієчники, не зможемо перейти до наступного класу. І пам´ятатимемо усіх своїх героїв. І залишимося у цій війні людьми. Це дуже важливо - залишитися людьми» (С. 273). А ті, хто «щиро заплутався й збився з дороги, вони мають пройти свій шлях і повернутися» (С. 282).