Re:цензії

21.03.2016|07:27|Інна Долженкова

Не бійся жити

Сергіq Демчук. Тіні на сходах. Київ, «Український письменник», 2016.

Дебютна книжка Сергія Демчука – нібито саме така, якої й чекаєш від початківця-літератора. Адже всі початківці (та й не початківці) завжди й скрізь пишуть про себе коханого.

Автор не зрадив традицій і перший свій роман (за класифікацією В’ячеслава Медведя, автора передмови до «Тіней на сходах») чи повість (як вважає сам Сергій Демчук) написав від першої особи, зробивши героя своїм очевидним альтер-его. Автор наділяє героя ще й своєю професією журналіста. А відтак нема підстав вважати особливості світосприйняття героя непритаманними його авторові.

Отож, молодий журналіст працює в столичній «Газеті…», де розробляє комунальну тематику. При цьому він не лінується підкреслювати – все, пов’язане з надзвичайними пригодами чи криміналом, йому глибоко огидне. Проте життя в орендованій квартирі в котромусь зі спальних районів повсякчас підкидає героєві на ім’я Тихін то одну, то другу смерть, часом – іще й відверто кримінальну.

Тихін намагається закритися від бридоти панамами, сонцезахисними окулярами чи навушниками плеєра, але вона наздоганяє його всюди: на вулиці, в будинку, на роботі в редакції. Одне слово, перед нами класичний неврастенік, який прагне чогось більшого, аніж колупатися в брудному інформаційному потоці, що асоціюється в нього з річкою Либідь, куди зливаються нечистоти міста.

Проте як на початківця «Тіні на сходах» - досить  глибока річ, де герой намагається подолати страх не смерті, а життя. Він справді боїться його, реального життя, тікаючи від нього в ілюзії й сни. Новели сусідки він читає уві сні, після чого навіть не хоче з цими текстами знайомитися в реальності. Дівчину Віку, яка їх пише, Тихін щиро хоче покохати, і на якусь мить здається, що ось воно, кохання, на відстані півподиху. Аж ні, його страх перед життям поширюється й на інтимну сферу, обертаючись принизливою поразкою в спробах вибудувати власний ілюзорний світ. Такий же прекрасний, як сад художника Мане у вставних новелах, написаних від імені загадкової Амелі-Віки.

Впродовж усього роману (чи повісті) не полишає відчуття, що Тихін на крейсерській швидкості наближається до якоїсь катастрофи, чи кризи, чи «звичайного» нервового зриву. Авторові якийсь час разом зі своїм героєм удається відтягти неминучий вибух, до якого веде логіка оповіді. Але зрештою неминуче все-таки трапляється, і Тихін, влаштувавши демарш на роботі, пакує речі й їде в село, де в дитинстві почувався щасливим. Він прагне змінити своє життя, аби перестати його бояться. І лихоманка, яка здолала героя на останніх сторінках, дає йому таку нагоду. Бодай у своїх галюцинаціях.

Крига, яку розбиває герой, гатячи кулаком по дзеркальні поверхні, знищуючи тим самим усе, що досі його оточувало, стає темною глибокою водою, новим життям, якого, попри його темну сторону, не треба боятися.

І такий фінал вирізняє текст Сергія Демчука з-поміж інших дебютів у царині літератури. Дуже вже він потужний.    

Авторові не відмовиш у спостережливості – вихоплені з самої гущі життя типажі начальника ЖЕКу чи вихователя християнського притулку, видають також і спостережливість його героя Тихона. Який, попри весь свій ескапізм, помічає в людях те, що вони воліли б приховати від журналістського ока.  А відтак має всі підстави вважати себе не пропащим, плекаючи надію на власне переродження. Як показує фінал «Тіней…», цілком логічно.

Друга «велика річ» у книзі, «Кілька днів із життя Романа Безсмертного», демонструє засадничо інший підхід Сергія Демчука до оповіді. Тут нема вже ніякого альтер его, так само, як жодних душевних мук організму, який щосили намагається подорослішати, визначившись зі своїми бажаннями та прагненнями.

Цілком зрілий (як статево, так і морально) герой, повний тезко відомого українського політика, Роман Безсмертний потрапляє в химерну ситуацію після поетичного вечора на Пушкінській вулиці. Точніше, не після нього, а через. Тобто маємо причинно-наслідковий зв´язок: якби Романові не забаглося послухати поетів, він би не познайомився з Марковською. А якби не познайомився з цією химерною дівчиною, не потрапив би до халепи.

Проте герой, здається, ні про що не шкодує, навіть про можливу власну смерть. Сергій Демчук у цьому тексті демонструє вміння вигадувати карколомні ситуації, що розв’язуються в досить непередбачувані способи.

«Кілька днів із життя Романа Безсмертного» написано вже відсторонено й іронічно. Проте в ньому, як і в попередньому тексті, читач застає героя на початку затяжної кризи, котра невідомо чим і коли скінчиться. Роман зустрічає київських поетів саме після свого розлучення, і життя його починається спочатку. Принаймні, героєві так здається. Це природне, але зазвичай нездійсненне бажання спонукає його до брехні. Бачте, він представився новим знайомим поетом. І тепер мусить написати за два тижні цілу збірку. Бо інакше від нього відвернеться Марковська з іменем, що означає «непорочна, чиста». Якраз така, якої він і шукав після розлучення. Через свою цілком невинну брехню Роман потрапляє в ідіотську халепу, коли його шантажем і силою якісь пройдисвіти змушують зіграти роль убитого протестувальника на мітингу. Вдавати свою смерть він має в костюмі…собаки.

Закручена тугою пружиною інтрига все-таки розправляється досить щасливо для героя – він уникає реальної смерті, заразом допомігши правоохоронцям пов’язати цілу банду.

Автор же, здається, так переймається долею своїх творів, що проектує свої страхи перед тим, чи варто взагалі займатися літературою, і що вона власне собою являє – богонатхненне Слово чи звичайне ремесло, на кшталт журналістики стічних канав, на персонажів своїх текстів.

І це те, що, попри всю несхожість між собою «Тіней на сходах» та «Кількох днів із життя Романа Безсмертного», поєднує обидва тексти. В обох призвідцями роздумів над природою літератури стають жінки – Віка-Амелі та Марковська-«Маркуша».

Тихін із першого роману мріє стати літератором, аби втілити бажання Віки працювати разом із чоловіком, як подружжя Дяченків. Роман із другого взагалі прикидається поетом, щоби сподобатися дівчині.

І обидва знають, що лукавлять, бо творчість – це і натхнення, і каторжна праця. І обом про себе відомо - на такі жертви вони не готові. Але готові до інших, не менших. Скажімо, пожертвувати минулим задля себе справжнього, такого, яким себе хочеш бачити.

Низка оповідань, які увійшли до першої книги Сергія Демчука, змушують, як справедливо зауважив В’ячеслав Медвідь, згадати і Фолкнера, і Хеміенгуея, і Тютюнника зі Стефаником. Цей ряд імен, які постають у контексті творів Сергія Демчука, велика честь для будь-якого літератора. А надто ж для початківця. Сам автор дає до цього привід, коли побіжно згадує в одному з оповідань про хлопчика Дерійка (звідки взялося таке чудернацьке ім’я, невідомо) Ніка Адамса, підлітка-героя циклу оповідань раннього Хемінгуея.  

Оповідання Демчука – образки щоденного буття провінційного містечка. Де буденно кохаються, буденно святкують і так само буденно…вбивають.   

Проте діти тут мешкають геть якісь небуденні – чорношкірий Ервін чи вже згаданий мрійник Дерійко. Вони поки що чисті, свіжі й теплі, як мамине молоко. Але мине час, і ці пречисті діти перетворяться на копії своїх батьків – похмурих, замучених роботою чи безробіттям мужиків із самокрутками. Таких персонажів у новелах Сергія Демчука теж не бракує.  

Але ці діти… Вони, здається, дарують шанс. У тому числі й своїм невдахам-батькам.   

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.02.2019|11:30
17 лютого видбудеться вечір пам´яті "Ціна життя Небесної Сотні"
16.02.2019|19:01
Письменник Тарас Ващук подарував українській школі в ОАЕ партію видань «Книга-мандрівка. Україна».
16.02.2019|16:46
Вийшла книга "Веремій В´ячеслав. Правда життя журналіста" про загиблого героя на Євромайдані
16.02.2019|14:22
Директор Інституту книги розповіла, які напрями фінансуватимуть у 2019-му
16.02.2019|12:09
«Кімната Джованні» Болдвіна - книга місяця за версією “The Guardian”
16.02.2019|09:50
Львівські митники передали науковій бібліотеці України вилучені раритетні видання
15.02.2019|14:25
У Чернівцях гімназисти подарували книжки онкохворим діткам
15.02.2019|12:39
Роман «Ім’я троянди» Умберто Еко перетворили на телесеріал
15.02.2019|10:03
У Лондоні Книжковий Арсенал номінували як найкращий літературний фестиваль року
14.02.2019|20:45
Леонід Яковишин – лауреат премії імені Миколи Гоголя


Партнери