Re: цензії

"Літо-АТО" - літературний дебют Олександра Клименко, більше відомого як Олаф Клеменсен. Художник, поет, письменник, організатор літературних гепенінгів різного формату - за що би він не брався, його авторський почерк приречений бути впізнаним. Якщо ікони - то на ящиках від набоїв та на підтримку фронтових медиків-добровольців; якщо літературні вечори, то з химерною назвою "Тваринка-Київ зі скоринкою сиру в лапах", "На дні вірша" "Відірвані хвости ящірок" абощо. Якщо проза, то поетична, візуальна, тонка і безжально-солодко-гостра.

Тексти Олафа із категорії тих, на яких вішають умовно-розмитий ярлик "не для всіх". Надто вони незвичні, несподівані у своїх алегоріях і шалених трансформаціях, прості і водночас такі, що довго не вкладаються в голові. Відчуття таке, наче куштуєш екзотичну страву, і певний час не можеш зрозуміти, до вподоби тобі цей новий смак, чи ні.

Хоча "Літо-АТО" і складається із чотирьох, здавалося би, цілком логічних і послідовних частин - "Осіньзима", "Майдан", "Весна" і власне "Літо-АТО", це книга без початку і кінця. Будь-який її абзац може слугувати точкою відліку - сюжет підхопить на лагідні вихори, розчинить на атоми, розфарбує, і складе зовсім інакше, ніж було. Читачеві зустрічатимуться танки, що люблять покурити, ворони та автівки, що шукають прихисток у простріляних легенях, немовлята, що народжуються від Дощу... Поступово втрачається зв´язок із так званою реальністю, кожен предмет у книзі є одухотвореним і олюдненим, якщо не сказати - божественним. Автор бавиться песонифікаціями настільки легко й невимушено, його світ стає настільки живим, фактурним, вологим і втомленим, що мимоволі стає дивно, як можна було раніше цього не помічати.

Особливо дивним і болючим такий підхід виявляється по відношенню до подій Майдану та війни на Сході. Адже про ці події прийнято говорити максимально реалістично, а якщо й з застосуванням метафор-епітетів, то все одно із прив´язкою то звичної схеми "танки - стріляють", "добро-зло" тощо.

"Уночі хтось пошкрябався мені у двері. Тихо-тихо. Маленькою мишкою. Відчинив, здивувався - танк. Наш. Поранений у лапу. Стоїть перед дверима - і сльози на очах..." - чи не той це підхід, що має "зривати шаблони", показувати "реальність навиворіт"?!

" - Хтось вижив?!! - кричу я з вікна свого твору в сад. Неподалік розривається міна.

- "Нона" працює, - чую я голос поряд з собою.

- Хтось живий?

Знов розрив...

І усмішка вітерця.

І цей запах. Запах горілого людського тіла. У кожній кімнаті мого твору стоїть цей запах".

Проза Олафа за духом близька до японської поезії - післясмак від неї так само "наздоганяє" із незначним запізненням. У паралелі з тонкощами східної культури впевнюєшся, натрапивши на відповідні образи: "На шолом бійця "Беркуту" впала перша сніжинка. Вона не розтанула. Просто лягла затишно, неначе зерно у темну орану трактором землю, вкоренилася, почала рости - і на ранок виросла з його голови невеличким японським деревом, білим, ажурним, естетським..."

Біль і краса у цих притчах-мініатюрах перемішані настільки сильно, що в захопленні бува не помічаєш, як тобі болить, і навпаки. І червоний дощ, що починає падати в кінці, від якого потім довго доводиться відмивати небо і землю (але зрештою, вдається), добрі мерці, що допомагали дітям залізати на коней під час нічних прогулянок та приходили на запах печеної картоплі, і "жалібний дельфінячий крик серед димів, перекричавши голосіння вибухів, пострілів і крики поранених і наступаючих... Це машина моя, забута на Інститутській, мене кликала..."

Але щоб не було, неминуче з´явиться "На холодному вечірньому небі мереживо голих гілок, немов тріщини...

Через ці тріщини просочується у місто весна".

Певно, що автор не мав цю ідею за ключову або ж за фінальну. Проте, як уже було зазначено, "Літо-АТО" напрочуд демократична книга, яку можна починати і закінчувати із будь-якого моменту. І кожен вільний обирати епізоди собі до смаку. То ж чом би не скористатися даною нагодою і не завершити свою рефлексію саме цим штрихом?..