Є такі книжки, які не відпускають. Остання сторінка перегорнута, а ти ще довго живеш в уявній атмосфері, переймаючись стосунками героїв. І річ навіть не в сакраментальному – хто з ким залишиться у фіналі, а в неоднозначності ситуацій, які мимоволі приміряєш на себе. Таким був для мене «Ґудзик» Ірен Роздобудько – романтична історія любовної одержимості, замішаної на чарівному трунку – ожиновому вині. Історія із заплутаним, нелінійним сюжетом, сповнена містики й душевного надриву. Із того часу авторка подарувала нам багато чудових творів: «Дванадцять», «Амулет Паскаля», «Зів’ялі квіти викидають», «ЛСД. Ліцей слухняних дружин», «Якби», «Одного разу». Але читачі, затамувавши подих, очікували розвитку історії, яка так припала до душі і в якій їм не вистачало крапки. Імовірно, ідучи назустріч бажанню публіки, в екранізації «Ґудзика» 2008 року, загалом вдалій стрічці режисера Володимира Тихого, прописаний чіткий мелодраматичний «happy end», якого не було в романі.

Продовження книжки, що побачило світ у 2015 році у видавництві «Нора-друк», викликає і цікавість, і побоювання. Надто високо піднесла планку авторка в першій частині – чи візьме знову цю ж висоту? Існує неписане правило: сіквел завжди гірший за початкову книгу. Нечисленні приклади зворотнього лише його підтверджують. На щастя, «Ґудзик-2» належить до таких винятків. Ірен Роздобудько не тільки розповідає нам, як змінилися й подорослішали самі герої та їхня країна за десять років. Вона говорить про глобальне: самопізнання, талант, абсолютну свободу.

«Ґудзик-1» був майже суцільною психологічною травмою: зневажене кохання, зрада, руйнація ілюзій. Натомість «Ґудзик-2» – роман-психотерапія. Це величезне intermezzo для всіх головних героїв, насамперед – для Дениса і Ліки. Вони беруть паузу для «роботи над помилками», переглядають власні цінності й визначаються з бажаннями. Авторка – мов психоаналітик, який не ставить прямих питань, а вислуховує пацієнта й терпляче чекає, поки серед масиву життєвих подробиць спливе істотне й важливе – деталь, що стане «точкою відліку», з якої почнеться одужання.

Не дивно, що в першій частині нового роману лірика переважає над зовнішнім сюжетом. Звісно, напівдетективна історія розшуків зниклої дружини й доньки просувається вперед – поступово, черепашим кроком. Денис Северин, знайшовши Єлизавету Тенецьку в естонському санаторії, вмовив її повернутися до роботи – і педагогічної, і режисерської. Погодившись на пропозицію американського партнера Дезмонда Уїнтерберга, вони знімають стрічку, щоб потрапити на ньюйоркський кінофестиваль. Насправді, заокеанська подорож – це спроба піти слідами Ліки, побачитися з нею й пояснити її фатальну помилку. Однак головна драма – внутрішня: це порахунки з минулим, які кожен із героїв зводить по-своєму.

Першій частині твору не вистачає динаміки. Але чи потрібна вона там, де йдеться про рефлексію, переживання провини і спробу віднайти істину в справах сердечних? Душевні рани не лікуються в один момент. Психотерапія вимагає тиші, зосередження, зрештою – тривалого часу. Як співали незабутні «Scorpions», «Time , i t needs time to win back your love again… ». У мене склалося стійке враження, що авторка зумисно не квапиться із зустріччю Ліки й Дениса, попри те, що читачі нетерпляче чекають саме на неї! Вона розтягує сюжет і відволікається – на описи дощового Нью-Йорка, бузкових пахощів у Берлінгтоні, фестивалю кіно Трайбека, тихоокеанського узбережжя в Сан-Дієго, суворих кам’яниць у Північній Шотландії. Вставні епізоди є таким собі «ліричним путівником» для читача-мандрівника. Завдяки ним любовний трикутник розмикається в широкий глобалізований світ. Нові люди, нові землі, нові відчуття – це також шлях до зцілення хворої душі героїв.

Безумовною знахідкою першого «Ґудзика» була Єлизавета Тенецька. Загадкова, розкута, рудоволоса, вона нагадувала чи то муз прерафаелітів, чи то фаулзівську Сару Вудраф, стягувала до себе всі сюжетні нитки і владно панувала над іншими персонажами. У новому романі Тенецька відступає в затінок і втрачає ауру femme fatale . Ні, Єлизавета й досі приваблює чоловіків, вона горда й самотня, божевільно талановита й харизматична, королева навіть у жахливому флісовому халаті. Ось вона в лаконічній чорній сукні крокує червоною доріжкою серед фотоспалахів, вигравши приз на фестивалі Трайбека. Попри це, Єлизавета в нашій історії вже не грає першу скрипку – найцікавіша лінія тепер «Денис – Ліка», долі яких знов перетнуться в Києві, м’ятежної зими 2013-2014 року.

Перша і друга частини роману контрастують, як «тьма і промінь, пісні і проза, лід і пломінь». «Дислексія» – лірична та інтроспективна, натомість «Точка відліку» сповнена динаміки й напруги, що є зрозумілим: авторка береться інтерпретувати події Євромайдану та Революції Гідності. На це зважиться не кожний сучасний прозаїк: надто мала дистанція, надто болючі рани. Тим паче, сама історія наразі не є завершеною: не встигли українці оплакати Небесну сотню, як вогняна заграва війни здійнялася на Донбасі. Тому художнє осмислення трагедії переважно ведеться мовою поезії і документів, а не жанрів белетристики. Із-поміж вдалих спроб побудувати на цьому матеріалі гостросюжетну історію відзначу хіба «Вогняну зиму» Андрія Кокотюхи.

Попри все, Ірен Роздобудько пішла на свідомий ризик. Образ Майдану вийшов не тільки актуальним, але й живим та драматичним, що підтверджує читацька реакція: «Скільки в цій книзі правди, болю, сліз, емоцій!» (Лілія Віжічаніна, місто Херсон). У зображенні Революції Гідності помітна чимала доля репортажності – є властиві цьому жанру ефекти присутності та співучасті, спливають у пам’яті стріми з місця подій: «Вогонь, димова завіса, спалахи петард, натиск, каміння у повітрі…» Вочевидь, впливу журналістської манери при описі Майдану нашим авторам ще довго не уникнути, адже творча уява белетриста надихається, в тому числі, і постами в соціальних мережах, і блогами, і публіцистичними відозвами. Гасла «Побачимо!», «Вони не пройдуть!», «Ми переможемо!» можуть здатися банальностями, тільки не безпосереднім свідкам та учасникам подій, які пережили і прожили їх буквально на фізичному рівні.

Цікаво інше: які інтерпретаційні коди знаходить авторка (а разом з нею – герої) для тлумачення побаченого й почутого? Подеколи Ірен Роздобудько вдається до зіставлень із Майданом 2004 року – той самий дух фестивалю, свята, те ж відчуття ліктя, «разом нас багато». Але ця рамка стрімко стає затісною – і ось у текст вривається гамлетівське питання «бути чи не бути?» (Україні, українцям), згадуються картини Босха, фентезійна міфологія стрічки «Аватар»: «летючі коні, кольорові дракони». Очевидно, дійсність перевершує заразом сон, фантазію й кіно: надто неймовірними видаються бойові дії в українській столиці.

Є в художньому описі Майдану самобутні авторські знахідки: «Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка», «розпанахане тіло міста», «обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ». Загалом, така художня мова з урбаністичними топосами адекватно відображає глибокий травматичний досвід, «ефект відкритої рани» (Тамара Гундорова). Метафоричний епітет «земля, обідрана до кісток», тричі повторений у тексті, виражає не тільки повернення в первісні часи або середньовіччя, до землі, до незамощеної вулиці, але й момент прозріння для героїв, спадання масок, коли, за словами Ліни Костенко, «з усього світить суть усіх речей»: «Бог розгорнув свою долоню – і ми побачили на ній себе – так чітко і так ясно, як не побачили б ніколи. Кращі стали кращими, гірші – гіршими».

За жанром «Ґудзик-2» є психологічною драмою, але в ній питання про смисл кохання і ціну помилки відходять на другий план.

Я побачила в романі дві наскрізні колізії. Перша, метафізична, – свободи і несвободи. Ірен Роздобудько модернізувала сковординівський сюжет – «світ ловив мене, та не спіймав». Абсолютну свободу шукають і Денис, і Ліка, тому, напевно, письменниця відправляє їх за океан – героям просто не вижити в задушливій атмосфері, що запанувала в Україні. Слова Дениса «Я ніколи не міг стати на коліна» резонують із наївним дитячим малюнком Ліки «Люди, ви вільні!» Однак справжню свободу герої зможуть осягти лише вдома.

Із цим пов’язана друга колізія роману – це трагедія «безґрунтянства», про яку свого часу переконливо писав Юрій Шерех у «Зустрічах із Заходом».

І Ліка, і Денис втратили твердий ґрунт під ногами, вони мовби листочки, що вітер зірвав із гілки і перекидає з місця на місце. Обидва вони – «незакріплені нитки», якщо скористатися метафорою авторки, причому Ліка асоціюється з Україною. «Розгублена», «зневірена», «байдужа», «апатична» – ці епітети можна застосувати рівною мірою і до Ліки, і до Батьківщини, якою вона бачиться в першій частині твору, аж до початку Майдану. «Наша», проте «не своя земля».

Перша частина твору названа «Дислексія». Це метафоричний образ, ширший за буквальне значення відхилення, «словесної сліпоти». У романі це явище трактується як відсутність нормальної комунікації між людьми, як брак відвертості, діалогу, як неможливість говорити правду й називати речі своїми іменами. Дислектики «сприймають світ тривимірним, образним», їм потрібне «розумове око» – точка відліку, яка впорядкує довколишню дійсність. Власне, таку точку опертя шукають у романі головні герої і знаходять її в любові більшій і вищій, ніж почуття жінки і чоловіка, в «любові до країни, в якій народився». У фіналі сюжет описує коло: герої шукають одне одного – і заново відкривають Україну, а знайшовши її – отримують шанс зустрітися й почати все спочатку.

Подальший розвиток історії Дениса і Ліки потребував введення в сюжет нових людей. Найцікавіші серед них для мене – лікарка Марина та дивачка-мільйонерка Меллі Страйзен. Дефектолог Марина, дослідниця дислексії, допомагає матері Дениса заговорити після інсульту. За відсутності Ліки в житті чоловіка вона стає найближчою для нього жінкою, з якою він ділить ліжко. Історія Марини, дівчинки, приїжджої з донбаського містечка, пунктиром прописується в минулому Дениса – так його біографія набуває нового виміру і нової перспективи (бажання героя повернути сина, який опинився на окупованій території). Образ лікарки вийшов теплим, зворушливим, по-людськи привабливим. Він віддзеркалює настійне бажання авторки говорити про «донецький менталітет». Історія Марини – це спроба вирватися з пастки радянських комплексів («Не думати. Не читати. Не прагнути більшого»), це подолання страху, це непоказний героїзм і жертовність. Ірен Роздобудько нагадує нам: Майдан не був явищем суто київським, локальним, у ньому брали участь громадяни з усіх частин України. І для донецьких патріотів ця участь, можливо, була складнішою, драматичнішою, бо часто йшла всупереч родині й колективу.

Американка Мелані Страйзен для Ліки – мов добра фея для Попелюшки, допомагає їй виплутатися зі складних перипетій. Саме в ній Енжі, самотня і замкнена у світі власних переживань, знаходить рідну душу, Меллі допомагає їй знов відчути смак життя і творчості. Мелані – так само людина «без ґрунту», українка, яка ніколи не бачила рідної землі, вивезена дитям до Америки. Паролем до порозуміння між старшою і молодшою жінками стало слово «чорнобривці». До певної міри образ Мелані Страйзен є двійником бабусі Ганни Тарасівни із карпатського села в першому «Ґудзику»: обидві втілюють архетип «мудрої баби».

Єдине зауваження до вдалої книги таке: є в романі персонажі, які вийшли безбарвними, попри зусилля авторки: Дезмонд Уїнтерберг та Джошуа Маклейн. Перший мовби дублює Дениса Северина, а другий майже не розкритий через дію, «заекранований», і це не зовсім виправдано: адже містер Маклейн щиро кохав та оберігав Енджі, напевне переживав глибоку душевну драму після її зникнення?..

Завершуючи «Ґудзик-2», Ірен Роздобудько знов залишила собі простір для маневру. Денис Северин після Майдану опиняється в АТО, на короткий час повертається до Києва та Ліки, переживає посттравматичний синдром. Звісно, такий розвиток дії відповідає логіці життя. Утім, чи залишає він шанси героям на спільне щасливе майбутнє? Я вже бачу, як тривожно завмирають серця читачів після принципово не-мелодраматичного фіналу. На жаль, не всім героям судилося вернутися живими з війни…

Переконана, поява «Ґудзика-2» стане подією для всіх шанувальників творчості Ірен Роздобудько.