Нині книжки Ірен Роздобудько чи не єдині, які можна було знайти у донецьких книгарнях. І це не дивно, адже вона сама родом з Донеччини, працювала у газеті Донецького металургійного заводу, у радіогазеті та кінотеатрі. Роздобудько увійшла до списку «Найвідоміших донеччан».

Ірен Віталіївна — киянка з 1988 року (це на рік більше, ніж її співрозмовниці, яка так само з Донецька переїхала до Києва). Між журналістом «Дня» та українською письменницею — роки життєвого досвіду, прочитаних книжок, і об’єднує нас спільна тема — Донеччина та бажання повернути краю спокій, довіру і мир.

— Яким ви пам’ятаєте Донбас? Коли були там востаннє?

— Буваю на своїй малій Батьківщині досить часто. Не лише в Донецьку, де народилася. Так, два роки тому мала літературний тур в Маріуполі, Горлівці, Донецьку, де в бібліотеках зустрічалася з чудовими, розумними і привітними людьми. Тому боляче думати про те, що з ними сталося нині... А востаннє була там взимку на Різдво, пішли з чоловіком на донецький Євромайдан під пам’ятник Тарасу Шевченку. Там у суцільній темряві зібралося людей тридцять-сорок: співали колядки, гімн, стояли з прапорами. Тоді подумалося: сорок осіб на донецькому Євромайдані дорівнює тисячі у Києві чи Львові! Адже небезпека там у сто разів більша, і ті, що вийшли, були справжніми патріотами. Але загалом Донецьк тоді «спав», і це було прикро... Коли ж (на місяць пізніше) місто прокинулося — там одразу пролилася кров (вбили хлопця-патріота). І мені стало страшно за своїх земляків. Я не раз пояснювала тим, хто не бував в моїх краях: те, що відбувалося в Києві протягом трьох місяців — вбивства, викрадення, зникнення людей, — на Донбасі тривало з початку 1990-х! Адже тепер добре відомо, що саме тут «гніздо» і «колиска» тієї влади, яка роками криміналізувала й грабувала Україну. Тому в Донецьку так міцно вкоренився вірус страху і покори «хазяїну». Навіть якщо цей «хазяїн», як казали самі донбасівці, «Бандит, проте свій». На жаль, наслідки такого «вірусу» пожинаємо сьогодні...

— Чи впливають події на сході на вашу творчість?

— Я стримую себе від будь-якої кон’юнктури — писати щось злободенне. Гадаю, таких творів з’явиться досить багато і без мене. На мене вплинули події на Майдані — майже біблійні у своїй трагічності й високості. А те, що відбувається на сході, ранить душу, але... не дивує. Адже я досить добре знаю, що відбувається з людьми, котрі ніколи не замислювалися над своєю самоідентифікацією...

— На Донеччині багато проблем. Зокрема погана освіта/самоосвіта, фактично відсутні інтелектуальні, освітні центри. У той час, коли ви жили в Донецьку, якою була ситуація? Дуже вона змінилася за ці роки?

— Я займалася самоосвітою: ходила в обласне Літературне об’єднання ім. Сосюри, в якому, до речі, були люди з тих самих містечок, де нині йде війна, і які здебільшого писали твори українською мовою. Відвідувала народний театр, де точилися зовсім інші розмови, ніж на заводі, в якому на той час працювала. Все доводилося вихоплювати з повітря — випадково. Але те, що навихоплювала, змушувало йти далі — дізнаватися правду, шукати відповідей на різні запитання самотужки. На жаль, у моїх краях прагнення до самоосвіти досить низьке. Було так: пішов на роботу — отримав зарплатню — подивився телик — і спати... Зараз для людей більше можливостей отримати інформацію, повну картину світу, політики чи культури, але відбувається те саме, що і в роки моєї юності: робота — телевізор — сон. Коли приїжджаю в Донецьк, навмисно заглядаю в газетні кіоски — там суцільні «цукрові обкладинки» — і жодної аналітичної газети чи суспільно-політичного журналу. Розмови про «інформаційну блокаду», що існує на Донбасі, — не вигадки. Але люди просто звикли так жити, не відчуваючи задухи, — їх так привчили. Чесно кажучи, не знаю, кому дякувати за те, що я цю задуху відчувала завжди і все ж таки спробувала випірнути у більший світ. Людей, котрі прагнуть знати більше, на Донбасі немало, але здебільшого вони — самоуки.

— Чи може врятувати Донбас від гуманітарної кризи поява таких освітніх центрів, і якими вони можуть бути?

— Я не думаю, що люди будуть ходити в освітні центри. І що там має відбуватися? Лекції-концерти? Запевняю, туди ходитимуть ті, для кого тієї гуманітарної кризи не існує — тобто свідомі громадяни. Решта лишиться на своїх диванах. А прибирати цю кризу з голів треба методом телевізора і мас-медіа, котрі будуть вести активну боротьбу в інформаційному просторі.

До речі, роботу таких центрів давно виконують... письменники, співаки, люди мистецтва, котрі їздять Україною з виступами. Варто лише робити це за державної підтримки, в рамках серйозної державної програми. Можу засвідчити: на зустрічі з письменниками приходять дуже багато людей. Відбуваються важливі розмови, записи на місцевих телеканалах і радіо і т. п. Але то все роблять ентузіасти і видавці, котрі вантажать книжки в свої авто і, немов табір циганський, кочують містами, аби «сіяти розумне і вічне». Так само і з українським кіно. І з іншими непопсовими заходами. Все робиться самотужки, власним коштом.

Те, що ми маємо на сході, — передусім наслідки тієї «гуманітарної кризи». Я в цьому впевнена. Жодна освічена і розумна людина не буде виходити на вулицю свого міста з іноземним прапором і накликати на свою землю ворога!

— У Донецьку певний час була ініціатива надання Донецькому національному університету імені В. Стуса. Тоді в цій ініціативі було відмовлено. Також немає обіцяного пам’ятника Стусу у сквері біля університету. Що може змінити ім’я?

— Багато чого! Пам’ятаєте дитячий мультик: «Як ви судно назвете — так воно і попливе»?! Василь Стус працював і жив на Донеччині. А про нього, до речі, там мало хто знає, крім фахівців і патріотів. Це просто соромно. Взагалі мені багато за що соромно як донеччанці...

— Соромно? За що? Ви ж розумієте, що більшість речей від вас не залежить, а якби залежало, то все було б інакше....

— Мені завжди соромно за те погане чи неправедне, що роблять інші. Мені було дико соромно, коли в моєму Донецьку спалювали державні прапори, коли накликали ворога як «визволителя», коли моїх друзів — найпрацьовитіших і найдобріших людей із Західної України — називали фашистами. Чи залежало це все від мене? Легше думати, що ні. Але я з тих, хто завжди готовий взяти провину на себе. Значить, саме я комусь щось не сказала важливе — у мене ж в Донецьку купа знайомих, а я їх не змогла переконати. В тому є і моя провина...

— У Донецьку тривалий час пропагували радянський спосіб життя. А українську культуру було представлено як культуру у підпіллі або маргінальну та шароварщину. Чи зможе змінити цю ситуацію децентралізація культури? Як вона має відбуватися?

— Знову ж таки: спочатку вона має відбутися в головах! І перш за все — в головах вчителів, котрі не будуть думати про здобування хліба щоденного через малі зарплати, а вчитимуть дітей бути культурними людьми, любити, знати і цінувати перш за все своє, як це відбувається у всьому світі. Але у мене немає песимізму щодо маргінальності та шароварності нинішньої культури. Адже я бачу багато розумних читачів, молоді, котра вважає все своє престижним, модним і конкурентоспроможним. Ситуація зміниться завдяки такій молоді. Вона вже змінилася. Варто лише й надалі підтримувати таку «культурну революцію», аби знову не скотитися в шароварщину.

— Ви сказали про культурну революцію. Можете назвати якісь покрокові речі? Наприклад, для книговидання та книгорозповсюдження.

— Перший крок: зняти податки на вітчизняний культурний продукт.

— Існує думка, що в Донецьк потрібно направити гуманітарну місію, яка б формувала у регіоні освітнє (гуманітарне) поле. Чи погоджуєтесь ви з цим?

— Це освітнє поле варто формувати на місцях, і ресурси для цього, я впевнена, є. Просто ці ресурси було... усунуто з місць роботи, зацьковано і занедбано. Є прекрасні фахівці на місцях у кожному східному містечку. Є осередки, які довгі роки називали себе діаспорою, і це при тому, що жили на українській землі. Але останніми роками саме ці люди все ж таки переломили ситуацію. Пригадую, як бувала на святі Івана Купала і на виставах «Вертепу», які влаштовували в Донецьку в школах і просто на природі при великій кількості людей, котрі скучили за своїм, національним. Щороку цих людей ставало більше. Варто подякувати всім патріотам України, що мешкають на Донбасі. Гадаю, вони самі дадуть собі раду. А приїхати з «лікнепом», як на мене, буде принизливо для людей. Краще — відкривати книгарні, бібліотеки, кінотеатри, налагоджувати систему культурних комунікацій.

— Чи плануєте ви їхати на схід, коли?

— Якби була молодим хлопцем, відповіла б, що найближчим часом... Планую, адже там — родичі, друзі, читачі. У Донецьку не всі терористи-сепаратисти, а здебільшого живуть нормальні люди, котрим треба багато чого пояснити простими словами. Сподіваюся, коли буду в Донецьку, мені це вдасться.

— Яким би ви хотіли бачити місто після війни?

— Просте запитання, а відповісти важко. Місто, гадаю, залишиться гарним, зеленим і відбудованим. А що буде в ньому? Які люди, як вони зміняться — не знаю... Хочу бачити всіх нас кращими, чистішими і мудрішими.

Катерина ЯКОВЛЕНКО