Re:цензії

«Лиш у любові є сенс»

Нас. Троє / Оленка Бараненко, Остап Микитюк, Ірина Червінська. – Брустурів: Дискурсус, 2015. – 48 с.

У сучасній українській літературі окреме місце можна виділити молодій поезії, вона з´являється та оновлюється постійно: десь зникають старі імена, натомість, нові займають місце "старих", і все по колу, по колу. Лише дехто "випадає" з цієї постійної циклічності, а "випадає" не будь-куди, а у велику літературу. Не всім ж бо там місце. Невідомо, де завтра опиняться автори книги "Нас. Троє", але у цій рецензії буде вдосталь місця, щоб поговорити про кожного. Але чи є сенс говорити про кожного окремо, якщо "їх. троє"? Чи можна прочитувати їх, як один текст?

Авторів єднає те, що вони всі з легендарного міста Калуш. У літературному сенсі це справді легендарне місто, навіть якщо й лише тому, що там проживає Юрко Іздрик. Найпершим подивуванням було те, що не Іздрик написав передмову до книги, а Тарас Прохасько. Не так часто ж у маленькому місті формується якийсь новий літературний осередок.

Цими новими іменами стали Олена Бараненко, Остап Микитюк та Ірина Червінська. Кожна книга, якщо вона вже несе єдине наймення, повинна нести й спільний первень. Це і було тим найважливішим, що я відшукувала в збірці "Нас. Троє". Не дивно, що спільною темою для молодих авторів є любов. Вона різна: недосяжна, зрадлива, омріяна… Чи  об´єднав авторів ув одній збірці саме архетип любові чи просто любовна лірика є найпершою безкінечною темою, яка не вичерпається ніколи? Звісно, молоді поети не говорять про любов словами своїх попередників, але головне(!) залишається вічним. Після кількаразового перечитування збірки, відкриваю навмання тексти трьох і цитую. Ірина Червінська: "…Ти містом ідеш / Я кличу тебе на ім´я / Я смакую його / Як виноград / Як шоколад / Як… / Ти обертаєшся / Роздивляєшся / Посміхаєшся / Йдеш" (с 36). Остап Микитюк: "Шукаю з тобою зустрічей / Поміж станцій метро, в переходах / Розмішую каву і час, / На екрані сказали, / Що гарна погода, / Чекатиму завтра / нас. Тут. / В кінці протилежному / Цієї системи / На крайній планеті"  (с. 19). Оленка Бараненко: "Якби я вимірювала твою вірність / Тими, хто не був з тобою поряд, / поглядами, / що залишились тобою не поміченими, / поцілунками, / що розтанули, / не торкнувшись твоїх вуст, - вона була б абсолютною" (с. 11). Думаю, що навіть лише з цих рядків можна скласти враження про збірку. Хто знає зміст книги, то помітно, що натрапляла я на цитовані тексти, гортаючи її з кінця.

Можна наголошувати на тому, що найважливіше сталося – книга відбулася.  Але в сучасній українській літературі й так вдосталь вже (але чи вдосталь таки?) нових поетичних імен, що вимоги до кожного слова стають все жорсткішими. Насправді, можна відшукати у книзі "Нас. Троє" багато затертих порівнянь, не найновіших рим, тексти про "все, що бачу", але також в ній можна віднайти ту щирість, якої так часто бракує. Автори граються в першу чергу самі з собою, а не з читачами. Вони пишуть про те, що болить, про те, що хочеться написати. І в цьому випадку, воно виглядає зовсім не зле. У текстах Олени, Остапа та Ірини ми не знайдемо чогось наднового, того, що може перевернути бачення та відчуття. Хоча, найперше, мушу говорити лише від свого імені, бо не знати, що може витворитися від прочитаного в уяві читача. Для мене це просто добра збірка, яку радо прийме моя домашня бібліотека, збірка, яка може стати початком тієї великої літератури про яку на початку йшлося.

Відтепер Калуш для мене – це не лише місто в якому живе Юрко Іздрик, місто перенасичене хімічними заводами, місто з найбезглуздішими багатоповерхівками. Це ще й місто, де народжуються поети! А це вже огого, як велико!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери