Мабуть, взірцем для всіх, хто пише про Голодомор, залишаються останні двадцять сторінок роману “Марія” Уласа Самчука. Письменник писав за гарячими слідами, далеко від України, не маючи документів. Але йому вдалося відновити, реконструювати психологічні підвалини цього страшного злочину сталінізму.

Сучасні українські письменники вже мають доступ до архівів. Вони мали можливість спілкуватися зі свідками Голодомору, та й у їхніх родинах багато про це говорили. Проте в багатьох випадках висвітлення подій 1932-1933 року зводиться до кон’юнктури, шароварщини у стилі Ющенка.

Роман Світлани Талан “Розколоте небо” написаний талановито і з розмахом. Він присвячений 80-річчю Голодомору.

Письменниця знайшла свою неповторну характеристику цієї трагедії в образі неба. Спочатку воно виринає розколотим у пророцтвах місцевої відунки Уляниди:

“Жінка дістала з-під скатертини потерту колоду карт, розклала на столі так, потім — інакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цікавістю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася й почала повільно монотонно розгойдуватися. Варі стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очі дівчини розширилися від жаху.

Будеш ти заміжньою, й не раз, — ледь чутно сказала Улянида. Варя затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова. — Хмари, чорні хмари нависли над селом. Вони вже зовсім низько, а в них горе та сльози, сльози та горе… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема — стільки горя навколо… Мерці під ногами, а їх нема кому ховати — всім байдуже, всі хочуть жити… І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнішою… І рідною кров’ю дітей годувати будуть. А хліб стане і життям, і смертю.

- Як то? — тремтячим голосом запитала вкрай перелякана Варя. Вона намагалася зрозуміти, що хоче сказати Улянида, але геть нічого не розуміла.

- І небо, — продовжила Улянида, не почувши слів дівчини. — Одне на всіх небо буде розколотим.

- Як то?

- І небо розколеться навпіл, — повторила Улянида. Вона розплющила очі та пильно подивилася Варі у вічі. — Ти хотіла почути правду? Я її тобі сказала. Все!”.

Під час голодомору Улянида збожеволіла і з’їла власну дитину: “своя плоть буде найсмачнішою”.

Образ неба знову виринає наприкінці роману:

“Варя підвела очі, подивилася на небо. Здалеку донеслося курликання журавлів. Варя згадала розповідь бабусі про те, що вони починають відлітати на Купріяна. Було тринадцяте вересня, Купріянів день. І раптом вона помітила серед бездонної сині неба журавлиний ключ. Великі птахи синювато-сірого кольору здавалися майже білими на фоні василькового неба. Птахи, вишикувавшись ключем, летіли плавно, роблячи помахи крил у певному ритмі. Вони повільно опускали обрамлені на кінцях чорним дужі крила і різко підіймали їх угору. Журавлі в польоті тримали витягнутими ноги і голову з довгим дзьобом. І раптом Варя зрозуміла, що красиві птахи своїми дзьобами, як невидимими нитками, зшивають розколоте небо. Вона відчула це серцем і душею, як учила її Улянида. І з кожним помахом крил затягуються небесні рани. Вони ще кривавилися, бо навіть небо не змогло винести стільки болю, який випав на долю людей. Згорьована земля ще стогнала і приймала тіла невинно згублених людей, діточок-янголят, але на ній уже колосилися пшеницею поля, засіяні тими, хто залишився. І серце Варі поступово наповнювалося живильною силою, жагою та любов’ю до всього живого. Вона ще не відала, як складеться її подальше життя, бо залишалися податки, хоча й значно менші. Але знала, що земля, ніби спокутуючи свою провину перед людьми, віддячила щедрим урожаєм”.

Загалом роман Світлани Талан є вдалою ілюстрацією подій 1932-1933 років, як, скажімо, у випадку з розповіддю сліпого кобзаря Данила:

“— А що ще чути? Чи охоче люди в інших селах записуються в колгоспи?

- Де там! — махнув рукою Данило. — Усюди не хочуть, тож тиснуть на людей, змушуючи писати заяви. Скажу тобі, добра людино, — тихо почав бандурист, — у деяких селах навіть відбулися збройні виступи!

- Та невже?!

- Істинна правда! — перехрестився старий. — Люди подіставали зі схованок зброю і зайняли оборону, нікого не пускали в свої села. Чув, що співали “Ще не вмерла Україна” і кричали гасла “Геть Радянську владу!”.

- Не може бути! — здивовано промовив Павло Серафимович і розповів Данилу про спробу вбивства Лупікова та підпал його помешкання. — Я так і не встиг дізнатися, чи то мій брат зробив, чи хто інший. Тепер уже, напевно, ніколи не дізнаюся, — зітхнув він.

- Хтозна, — сказав Данило. — Не хотів тебе засмучувати, але скажу: подейкують, що на Півночі пощастить тим, кого поселять в бараки. А то вивозять в арктичну пустелю без грошей, без теплих речей, без посуду й кидають напризволяще. Хто виживе — тому пощастило. Але й утікачів багато! Туди ж везуть людей, які не захотіли сліпо коритися долі, тож утікають і починають нове життя. Сподівайся, що твоєму братові пощастить втекти. Звичайно, що він не зможе сюди повернутися, навіть вісточку тобі подати, бо можуть знайти його, але десь в іншому місті пустить коріння й буде жити.

- Може, Федір уже втік? — з надією сказав Павло Серафимович. — Можливо, тому до цього часу не подав звістку?

- А давно його депортували?

- Минуло вже майже два місяці.

- Моли Бога за нього і сподівайся на краще, — порадив Данило.

- І все мені не йдуть з голови збройні виступи людей. Цікаво, чи селян так допекли, що виявили непокору, чи хтось їх організував?

- Думаю, що без організаторів не обійшлося, бо виступи були під гаслами СВУ. Чув про них? — тихим голосом спитав бандурист.

- Трохи чував, — відповів йому в тон Павло Серафимович. — Це Спілка визволителів України?

- Еге ж.

- І чим закінчилися виступи?

- Заарештували НКВСники багатьох спілчан, у березні по справі СВУ у Харкові почалися судові процеси. Ось так! А чи правда то — не знаю. Розповідаю тобі те, що почув від людей. За що купив, за те й продаю! — хитро посміхнувся Данило”.

Як на мене, письменниця виконала поставлене перед собою завдання. Проте психологія Голодомору залишилася за межами роману. Мабуть, слід було глибше виписувати образи літературних героїв, аби вони не були на одне обличчя. Недостовірною виглядає еволюція тих, хто сприяв Голодомору, тієї ж Ганки, наприклад, яка спочатку була найкращою подругою Варі, а потім мало не звела зі світу її саму та дітей. Чи не найвдалішим на цьому тлі виглядає образ Павла Серафимовича Чорножукова, глави сімейства.

До вад роману я би ще відніс журналістський стиль і телеграфний виклад матеріалу в багатьох місцях. Складалося враження, що письменниця писала “Розколоте небо”, власне, до річниці Голодомору, закінчивши його в листопаді 2013 року. Якби присвятити цій роботі трохи більше часу, мабуть, і результат був би іншим.

Все, написане вище, сказано мною з точки зору перспективи. Ми тільки наближаємося до осмислення трагедії Голодомору, особливо його психологічних підвалин. Вагомим етапом на цьому шляху є роман Світлани Талан “Розколоте небо”. Впевнений, що багатьма її знахідками скористається ще не один письменник, який писатиме про Голодомор.

Головне для сучасної української літератури, щоби тема Голодомору не стала модною. Без належного осмислення тих подій нічого доброго з цього не вийде. Звичайно, все повинно бути, крім усього іншого, ще й виписано художньо й достовірно.

Те саме стосується й таких дражливих тем, як ОУН-УПА та Майдан і Революція Гідності. Якщо зуміємо вберегти їх від кон’юнктурщини, то ці твори української літератури можуть стати еталоном у літературі світовій.