Збірка лірики «Шовкова держава» поетеси та пісняра Марини Брацило, життя якої забрав два роки тому  жорстокий невідомий  фатум, побачила світ у червні минулого року. За народженням запоріжанка, а по дорослому життю киянка, Марина — одна з тих, кого привабив ще на початку 90-х столичний мегаполіс у пошуках свого власного творчого шляху і де цей її  шлях так несподівано з невідомих до цього часу причин обірвався…

Рукопис сьомої поетичної книжки, який поетеса встигла підготувати до друку сама, було благодійно  видано мистецькою агенцією «Наш формат»,  куди незадовго до цього прийшла працювати Марина, але вже без неї…

Я була в числі тих, хто  співпрацював  над виданням на останньому етапі його створення,  була  організатором презентації його у ЗНУ— виші, який закінчила Марина і який її завжди чекав на її нові твори. Логічно,  на початку нового навчального року, інформація про  останній творчий доробок поетеси перейшла у  мій літературознавчий курс. За тим був період  підготовки  пісенно-поетичного конкурсу «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило і споглядання на захоплену  реакцію молодих митців, яким цю книгу було презентовано… І весь цей час, тримаючи книжку в руках,  я відчувала значимість  своєї місії  в  продовженні життя  дітища,  чий господар, для того щоб воно жило довгим творчим життям, вже нічого і ніколи не зможе зробити сам!  Але  довго, через  колооберт  буденних невідкладних справ, не вдавалося просто зупинитися і  по справжньому зануритися  у поетичний світ Маринчиної «Шовкової держави».  А може  справжній мистецький твір і повинен «вилежатися», як  з часом вистоюється   молоде вино, щоб подарувати     особливий неповторний  смак...

Коли я все ж таки зупинилася  і  без поспіху промандрувала сторінками  збірки, думок і почуттів прийшло стільки, що  вирішила їх перенести на папір,  щоб поділитися з іншими.

Алегорію, яку поетеса використала  стосовно назви,  прийшла з казки, яка зачепила її  ще в дитинстві.  В ній   йшлося про володаря держави, у якого одне око завжди сміялося, а одне плакало, бо  саме  такі різні долі –щасливу і нещасливу — мали  мешканці цієї країни, оточеної  з усіх боків ворогами.  З тих дитячих літ в душі поетеси  жив спогад про  благополучне завершення казки: до цієї  держави  давній товариш володаря послав свого сина,  який і переміг усіх ворогів. Виходячи з того, що переважна  більшість поезій, які ввійшли до книжки,  написані  в останні роки, коли поетів в Україні не жалували,  Маринина  бунтівна підсвідомість шукала  шляхів до   оновлення та очищення  українського духу. У вступі до першого,  однойменного розділу,  вона  стверджувально зазначає:

«…Нашу казку ще не закінчено… Ми-самі собі герої.. .І все, що у нас є,- наша шовкова держава, країна  мрійних і добрих людей, яким не варто забувати, що вони-саме такі…».  Це і сьогодні  звучить, як поклик до дії, а уявіть собі  літо минулого року, коли  київські поетки-друзі Марини в рамках акції  «Війна і слово» передали примірники книжки воякам АТО… Мене б зачепило…

 І ось ще одна несподіванка: перегорнувши  першу сторінку, зупиняєшся поглядом на невимовної краси графічному малюнку —  образі ліричної героїні, у обрисах якої  вгадується шляхетність та мудрість прекрасної пані…  І далі   всі розділи книжки супроводжуються неповторними роботами талановитого запорізького графіка та дизайнера Лариси Клімової, яка в житті ніколи не перетиналася з Мариною, але душа якої сприйняла її поезії, як свої власні.

Перший розділ «Шовкової держави» відкривається програмним віршем з Маринчиним одкровенням:

 Тільки часом останнім

         усе почуваюсь, неначе

Той щасливо-нещасний володар

         в «Шовковій державі»:

Одне око сміється, а друге,

         хоч вбийся ти, — плаче.

Ще з першої поетичної збірки «Хортицькі дзвони», з якою юна хортичанка увійшла в велику літературу в середині 90-х, наскрізною темою творчості поетеси стає тема пам´яті свого родоводу, яка має продовження і на сторінках «Шовкової держави»:

Межи людьми, машинами –

Звідки я взялася?-

В’ється пісня вишивана

Вужиком атласним…

Поетеса  добре відчуває  в собі пульсування крові  минулих поколінь і спільну відповідальність за  долю  своєї материзни:

Ні, не мною зім’ято ягоди

І не мною сипнуто цукру…

Як же-я? а де ж –я? а я тоді?

В заклинанні отого крука?

Тема   незавершеності державотворчих процесів,  нездійснених сподівань яскраво передано у  вірші «Постнезалежне», де поетеса    зважилася на відвертий перелік  всього того, що їй болить  що «хоч тікай із хати…» і  який закінчує закликом:

Люди добрі! Може час навчитись

Ввечері ворота зачиняти?

 І далі у вірші «Воля згинула»  —  виношений присуд:

Воля згинула – смертю наглою.

Навіть свічку ту –де поставить?

-настіж. А душі –наглухо.

Жаль, на душах немає ставень.

 

І в останніх  його рядках бунтівний заклик:

Люди, згляньтеся над собою!

Ви ж –живі! Ну принаймні –поки.

 

У  віршах поетеси багато присвят. Одна з них – «смолоскипівцю» Євгену Золотарьову, який у неї уособлювався  із  послідовниками  Ернесто Че Гевара, завершується     власним одкровенням:

Да… До фіга на Кубі було романтиків. Виключно з Че.

Чи не тому наливають вино, а ковтаєш –оцет.

 

Тема боротьби за справжні людські цінності у Марини часто  сповнена    пророчих рядків,  зміст яки став зрозумілим вже значно пізніше, після Революції гідності:

Бачиш, мій Боже, мені здається

Ми вже догрались до краю

І при дорозі, кому заманеться –

Візьмуть ключі від раю

Але, мій Боже, ну як розсудити:

Ладнаю торбину:

Як не спіткнулись –чиїсь вони діти

Як не ховались –єдині

 

Традиційну для більшості  поетів тему рідної мови поетеса подає своєрідно:

 Я КОХАЮСЬ

цією мовою.

Не діждетеся,

воріженьки!

 

А ще сторінками збірки  мандрують  «зомбі, яких зростила система,  патріоти, яким до  «бабок лишилось півкроку»,  неприкаяні «діти консенсусів», потурначка, чий «потурчений бігає син», «малолітні породіллі», які «нам так просто не минуться»,  така собі сучасна «Мальвіна» - «у блакитне пофарбована», а також «гуляють видноколом Злі. Убогі. Босі. Голі», «неприкаяний блазень», що  захлинається сміхом «крізь спазми одчаю» …

Але  тут, поряд, в «Шовковій державі»  живуть  і  інші герої:

Прабабуся Софія і її «молитва  щоденна  ревна», мама - «дочка степовика-одвіку степовичка», батько, з яким можна «всміхнутися Ведмедиці над дахом», син,  у якого «навіть в чубі віє непокора», друзі дитинства з якими «ночі без сну не томили нітрохи», співак і його пісня, що «обпіка гаряче»…

 Розділ « Пам´ять козацького степу» - єдиний,  до якого автор включила декілька  поезій із попередніх  поетичних збірок. Та воно і   зрозуміло:  ця тематика  дуже близька  для поетеси з Хортиці і дуже затребувана  читачем.

Поетеса майстерно прописує образи, які   проступають із глибини віків.

 Найулюбленіший  із них  -  «лицар минулого» -  між яким з нею «стіною – п’ять сторіч із печалі». 

 

Вірш «Хортиця»  з цього циклу - добре знаний читачам.  У автора

 « у  пам’яті-іконостас облич»,  які:

…все ті ж, хоч як земля старі,

Та тільки боронити нас невільні.

І все-таки, лиш душі їхні винні,

Що скелі оживають на Дніпрі.

 

 А ще  в пам’яті живе бранка, якій «попіл полину спада під ноги»,  сотник, якому «курить дорога» характерник, якого «взивали стиха чаклуном», земляки-гуляйпільці, в яких  серце «видивляється … чи то Гонту, чи Байду…», Богдан, якого «хай розсудить Бог!..» і ряд інших цікавих відкриттів.

Поезії розділу також щедро насичені такими  народнопоетичними образами як: степ, зорі,  хата, вороний кінь, Чумацький шлях, Чорний шлях, Дике поле, Купала, лелеки, криниці, маки, спориші, орел, достигле жито, стерня  тощо - як певна ностальгія  за втраченим  життєдайним етнокультурним простором 

  Тому в завершення розділу поетеса  з сумом констатує що:

… лишились я та гребля

І кургани у степу».

 

В розділі «Ключі від ранку»  автор представляє нові зразки  витонченої інтимної лірики,   які можна назвати справжньою антологією  кохання - такий собі  простір,  де «й одна на двох уже-не-самота».

 Розмаїття художніх прийомів, які використовуєпоетеса, щоб осмислити цей стан, виростає із  авторського внутрішнього я,  однак не претендує на   банальну автобіографічность.  В ньому у всіх  проявах життя представлено весь спектр загальнолюдських високих почуттів. Так,  коханий - це улюблений «шедевр, що належить іншій». Розділене кохання -  « вся музика світу». Рай –« між наших рук, що мить – і будуть крила». Для нерозділеного кохання знаходяться    інші слова: «ти ж мною не проспіваний по нотах,

залишишся мелодією в серці».

 А ще для  ліричної героїні любов - майже-таїнство, вир,  течія, рай, краща з усіх пісень, повінь, казка…

 

 Осмислюючи   суть  поєднання чоловічого та жіночого начал  в стосунках  закоханих,  поетеса  часом різко  феміністично прописує ролі:

Спинись! Отямся, ти, кого люблю!

На тебе трон твій явно зачекавсь…

Я ж –сходами - та тільки королю!-

Під ноги ляжу. Жодних нарікань.

 

Часто  високі  почуття  подаються   в обрамленні інтер’єру або ландшафту. Зорі падають, зорі котяться

Час бажань уже на порі

Їх долонями ловить Хортиця

І викупує у Дніпрі

 

Для поетеси любов - це найцінніший дарунок долі:

Без жодного «якби», «або»,

Без майбуття. Мети і мрії

Живу. Співаю. І любов,

Мов дитинча, під серцем грію.

 

 На контрасті з розділом про   це високе почуття, автор  включає до збірки   тексти,   на перший погляд  незвичні для її творчої манери. Вони продукт  роздумів про  втрачене покоління, про вплив урбанізованого середовища на  хитку юначу  особистість,  деколи зраду власного я, а частіше -  одягнену маску  блазня , - щоб  не виказати справжні почуття.      Через образ «неприкаяного блазня» поетеса  також спробувала показати   бунтівну суть  незадоволеної  сучасним життям особистості, яка не може спромогтися на іншу форму бунтарства проти системи і   для якої блюзнірство  може стати   певним   засобом існування:

Зрештою, все це –мов попіл у пачці:

Щось зігріває, та світла – не буде…

 

Лірична героїня намагається достукатися, доки не пізно,  до  себе  колишньої:

А пам’ятаєш, що ти собі обіцяла, – колишня,та,-

Слухаючи майже забутий тепер «Крематорій»?

 

Разом з тим, вона  інколи із свідомим викликом  окреслює коло суспільних подразників, які формують таких блазнів:

 

Мене забембав цей світ під копірку,

Ці діти, немов перезняті на ксеро,

І трохи придурки, і повні притирки,

Та баба у тєліку з тим «Романсеро».

Ще трохи - і край! Я б таке написала -

То пофіг, що чемна. Існують же квоти!..

О”кей, мій народе! Мене все –дістало.

Піду-но в аптеку по антиблювотне.

 

У роздумах  стосовно причин нівелювання  суспільством особистості  автор   вимогливо  ставить питання про почуття власної відповідальності  кожного за світотворення :

Єдиний нюанс: ми ньому спокійно жили,

Допоки не стало занадто вже… пахнути нами

 

А для тих, хто вміє дослухатися – дається  порада, як знайти вихід: - «Сонце  усіх порятує»...-  Тільки б здогадалися, що отой промінчик,  який в  кінці тунелю - це сонце в середині кожного з нас -  …

 

І насамкінець збірки  ще один розділ – «Перепустка у Вирій», який за життя авторки виглядав   ніби передчасним для поетеси,    вікова категорія  якої трохи більше 30… Та її передчасний  відхід у Вічність багато що прояснив…  Мабуть, щось передчуваючи,  Марина  шукала свою перепустку до Вічності…

 У контексті світобачення  її лірична героїня переконана у  його безкінечності:

І знову світ народиться укотре

З загубленої Богом горошини.

 

Поетеса  переконана, що  кожному посилаються Божі знаки,  необхідно лишень уміти їх прочитати,  спілкуючись  із  Всевишнім молитвою:

Так і молюся: Боже

Світа, любові, криці…

Те, що Тобі негоже -

Може, мені згодиться

 

У роздумах про   розклад  життєвих подій,що нас супроводжують, поетеса виступає фаталістом:

Мов невагомість оця

Слова-по безвісті й тиші.

Як все стає на місця?

Господу, певно, видніше.

 

Виокремлено стоїть  поетичний текст, присвячений пам’яті чоловіка Юрка Ноги та його святому-покровителю Георгію:

Учіться в нього топтати гадів.

Бо ж ви-герої. Чекає натовп…

Для вас існує одна розрада:

Прийти-рятунком. І-проминати.

 

І на завершення розділу  поетеса поставила свій переспів  із широковідомою бунінською темою:

І коли він-цей час

запитання -

настане –

Був щасливий?-

спитає Господь.

І забувши усе

 крім ланів недостиглих

І цих квітів

 в житах і між трав

Через сльози солодкі

сказати не встигну -

Так, ти, Господи,

 завше був прав.

 

Зрозумівши, що ти вже   на останніх сторінках книги,  мимоволі  сповільнюєш темп прочитання, щоб  осмислити  - що ж це було?  Інтелектуальне чтиво на межі енциклопедичності? Розряд емоційного напруження,  яке тримало тебе у своїх тенетах?  Майстер-клас непідробної любові?  Хімчистка  власного  сумління? Чисте поетичне джерело? Перевірка на міцність    твоїх уподобань  чи може дружня розмова інколи  з переходом на підвищені тони? А ще, незагоєний щем за непоправною втратою…

Остання поезія в збірнику - справжня ода Україні, сповнена віри в те, що  вона буде завжди, як і її народ, безсмертною. Їй вторить  і післямова до книги  - «Вічна колиска любові» -  рядки якої хочеться повторити вслід за автором: «Будьмо   родиною – великою, складеною з менших, міцною, люблячою – і ми перебудемо в віках…»

 

Тож не випадково, що  сама постать  поетеси та пісняра Марини Брацило допомагає плекати таку родину: Запорізький національний університет та  творча громадськість Запоріжжя запрошують талановиту молодь України до участі у ІІ Всеукраїнському конкурсі молодої української поезії та української авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони», який стартував 9 березня  2015 року у місті Запоріжжі. Вся інформація про конкурс  на сайті  www.bratsylo.com.ua та за тел.: 0676481717.