Книга «Український палімпсест», яка постала із розмови Оксани Забужко із польською журналісткою Ізою Хрусталінською, призначена насамперед для польського читача. Саме тому у зносках так багато інформації, відомої для широкого українського загалу, але мало знаної поляками.

Для Забужко «Український палімпсест» став, за її власним зізнанням, «персональним Майданом». Через особистісне, подекуди майже інтимне відкриття України як в особистісному, так і в глобальному історичному контексті для такого близького (і водночас такого далекого, далебі!) читача, Забужко зізнається, що скидає тягар з душі. Для пересічного поляка, не говорячи вже про європейців західніше польсько-німецького кордону, Україна все ще залишається шафою із багатьма полицями, які не можуть бути порожніми у принципі. І якщо їх не заповнить українське культурне середовище, це радо зроблять «братья» з бездонним набором страшилок про «українців – патологічних антисемітів» чи «нації без культури».

«Український палімпсест» окреслює соціокультурну матрицю України; на прикладі багатьох діячів культури – від Григорія Сковороди до Соломії Павличко – демонструє долю українського культурного діяча на тлі й у вирі історичних подій. Життя не завдяки, а всупереч – той присуд, який постійно тяжів над кожним, хто не зламався, хто не міг дозволити піти на компроміс із власною совістю.

Одна з найбільших трагедій українського інтелектуального середовища – методичне, жорстке знищення тяглості традиції. Українського інтелектуала – письменника, філософа, музиканта – знищували (найчастіше – фізично, рідше – морально) цілими поколіннями. Скажімо, те, що національно-культурне відродження 20—30-х років ХХ століття із ВАПЛІТЕ, «Гартом», «Аспанфутом» та іншими авангардними і класичними течіями, було розстріляне, Забужко прирівнює – не більше не менше – до спалення Александрійської бібліотеки. Можна лише несміливо припускати (попри те, що історія не має умовного способу), у що б вилилися літературні пошуки Семенка, Хвильового чи Майка Йогансена, якби не смерть у лабетах сталінського терору.

Присвятивши значну частку своєї творчості деконструкції радянського міфу щодо знакових постатей української літератури, як-то Франко, Шевченко чи Леся Українка, в «Українському палімпсесті» Оксана Забужко намагається резюмувати свої дослідницькі пошуки. Завіса над мало знайомою або ж спрощеною і нецікавою для західного читача українською літературою злегка відкривається, закликаючи зазирнути за лаштунки, так би мовити, у приватному порядку. І побачити цілу низку тенденцій, які важливі для розуміння не тільки української історії чи сучасної України, а й усієї Європи – як мінімум центрально-східної її частини. Гоголь як «останній малорос» в ідейному вимірі і Шевченко як «перший українець». Леся Українка як вияв формули «Україна, яку ми втратили», без якої не зрозуміти української ідентичності, але яка практично невідома для світу. Франко, який свій літературний геній пожертвував місії «людини-інституції» Галичини. «Шинель» Гоголя, «з якої виросла російська література», і яка полягає у введенні в російське безжурне «красное письмо» деструктивного елементу, «болотяної фантомності»… Загалом «Український палімпсест» виправдовує свою назву, скрупульозно стираючи пізніші нашарування – міфи та інтерпретації – і добираючись до автентичних чорнил. (Хоча варто зауважити: ніхто не ризикне присягнути, що і з-під тих знаків не проб’ються інші письмена ;) ).

Важко не погодитись, що «культура завжди народжується з діалогу, на пограниччі, там, де перетинаються різні кути зору. І кожен митець є такою лінзою, в якій заломлюються різні культурні промені». «Український палімпсест» якраз і став тим культурним полем, де діє міжкультурний діалог. Написана для польського читача, а потім перекладена на українську, вона немов дає шанс поглянути на себе, свій народ, історію, культуру – збоку. І задуматись.