Варто, читаючи історичний роман В.Шкляра «Маруся», звертати увагу насамперед на факт, що це історичний роман. Тут головними героями у більшості мають бути реальні персонажі, доля яких певна річ буде художньо зображена автором, який бере на себе відповідальність не лише написати всі хороші чи погані якості героїв, а насамперед показати справжні причини падіння чи піднесення свого героя (героїв), не покладаючись на сухі загальновідомі факти.

Читаючи історичний роман В.Шкляра «Маруся», варто звернути увагу на часопросторовість сюжету, де ми можемо простежити і 1937-й, і 64-й, і 88-й роки, але головні події переносять нас у далекі 1917-22-і роки. Період кінця Першої світової війни, але лише початок революційних подій на території України, де головним героєм виступає не Петлюра, не Винниченко, не Махно, навіть не Грушевський, а практично нікому не відома Олександра Соколовська (Маруся), яка лише відомо, що за фахом була вчителькою, але з березня 1919 стала отаманом в повстанському загоні на Радомищині, який очолювали брати Соколовські — Олекса, згодом Дмитро, Василь, а після їхньої загибелі — сама Маруся (з червня). Загін нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. У серпні 1919 діяв спільно з командуванням 1-го Галицького корпусу. У вересні загін був розбитий та інтернований полком угорців (у складі 58 радянської дивізії), які важко поранену Соколовську замучили до смерті.

До виходу роману В.Шкляра лише мабуть історики дещо знали про цю отаманку, але аж у 2014-му році, коли вийшла книга, псевдонім забутої героїні став актуальним символом для українських читачів, особливо українським воякам, які досі воюють проти нашого агресора у війні ось уже майже цілий рік. Невеличкі презентації сам автор зробив наприкінці минулого року у багатьох гарячих точках східної України і більшість солдатів залишили для пам’ятки про зустріч собі історичний роман «Маруся» – символу нескореності та відваги.

Спочатку твору читач переноситься ніби в забуті роки такої ж історії, а потім зразу опиняється в центрі всіх сутичок, які відбуваються не в хронології, а хаотичності, де начерками змальовані окремі поді з минулого головних героїв. Епізод, коли дівчина вперше вбиває, просто вражає своєю легкістю, але і водночас трагізмом: «Кучерявий [Міхей] майже налетів на неї. Не вірячи такому щастю, він навалився на дівчину, почав тикатися засапаним ротом у її шию, волосся, щоки, вуста. Відчуваючи гостру нестримну насолоду, він здивувався, що дівчина не дуже й пручається, не кричить, не кличе нікого на допомогу, хіба що злегка опинається, ховаючи стиснуті губи. Від солодкої втіхи йому аж кольнуло в серце, він навіть не встиг відчути болю, коли сталева в’язальна шпиця, яку дівчина вихопила з тугої золотої коси, увійшла йому в груди» [56]. А епізод чому Маруся взяла зброю: «— Жартуєте, — сказав він [Мирон] — Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну? Вона помовчала, потім сказала: — У мене не було вибору» [68].

Здавалося б як так? Чому молоді дівчата, які б мали вдома чекати своїх хлопців чи чоловіків, беруть у руки зброю та йдуть воювати? В кожного є свої причини. Хтось просто розуміє, що створений для цього, хтось мститься, хтось змушений. Маруся у творі пішла у слід за братами, які по черзі загинули за однакову мету – відстояти волю України. Три брати загинули, четвертий не міг взяти зброю у руки, бо був отцем. Залишалася тільки Маруся, яка і мала популярність у загоні. Зрадити братів для справжньої патріотки все-одно, що українцеві зрадити Україну.

Але звісно, що Олександра (Маруся) не вела військо за собою зразу, як померли її брати. Все було поступово, адже навіть коли ще її брат Василь керував загоном він погодився без роздумів взяти Сашу із собою у ролі не просто сестри, в ролі ад’ютанта.

То чому ж саме така назва – «Маруся»? Знаходимо у творі:

— Це найупертіше жіноче ім’я, — сказала вона [Маруся].

— Ви вперта?

— Ні, я непокірна» [102].

На початку другої частини історичного роману ми бачимо, здавалося б, вражаючу та незрозумілу сутичку. Київ звільнили від неволі галичани, які і святкують свою перемогу, а тут ні звідки іде царське військо щоб покласти свій прапор, адже саме вони нібито звільнили Київ. Нечувана річ. Як не намагаються кияни довести, що це галичани звільнили Київ, як царське військо починає доводити свою правоту і відкрито зневажати гуцулів, які до того трішки веселили різними коломийками люд. Читаються ці рядки і з болем розуміється, що чи не вперше автор намагається показати справжність історії, яка було довго засекреченою, але яку від підняв із архіву та дослідив. І навіть в голові важко вкладається те, що це було правдою. І що найбільше вражає, що деякі боягузи, як ось Осип Станімір, наївно робив усе, що казали царські вояки, які вважали себе володарями в Києві, тому галичани зрозуміли, що їх щойно зрадили. І в результаті галичани змушені були відступити, а в історії на довгі десятиліття бути ворожим військом, яке ненавидітиме пізніше радянська влада. Ось така мікроісторія.

Не оминув автор історію кохання між Марусею та Мироном. Хоча назвати це коханням з поспіхом не варто, але і не треба пропускати. Яке кохання, коли війна? Маруся є грізною отаманкою, про яку ще за життя складають різні легенди, а Мирон простий козачок, який має своє невеличке військо, в якому його поважають та слухаються. Маруся ніби сама наївно до нього залицяється аби хоча б не забути, що вона дівчина, а той це все приймає і є більшим романтиком, ніж дівчина, адже насправді закохався в Марусю, яка не зрозуміла чи щира із чоловіком, чи просто грається наївно почуттями. Коли після бою поранений у маренні Мирон ніби прощається із Марусею, він просить її жити, на що та не реагує знову ж таки серйозно, а за мить Мирон зникає назавжди із життя Марусі, тікаючи з поліклініки. За ним ніхто не гнався після цього. Всі подумали, що і його подолала недуга, і працівники «віднесли його туди, куди відносять мертвих». Хоча в кінці історичного роману у авторській післямові автор дає зрозуміти, що Мирон вижив і прожив до далекого 1944-го року, так уже ніколи і не побачивши Марусю. Їхнє кохання на загальному фоні битв, які є у романі, виглядає ніби невеличка іскриночка зірочки, сяйво якої як з’явилося, так і зникло.

Якщо брати більше до уваги самий образ Марусі, то він досить символічний. Героїня виступає у історичному романі як реальний персонаж і водночас як символ нескореності духу. Героїня в жодному бої, в жодній ситуації, в жодному епізоді поразки не проливає навіть крапельку сльози. Будь-яка дівчина, навіть найсильніша духом, при якійсь сильній трагедії не може не заплакати, а Маруся тільки на мить хіба розчулюється, коли її більшовики прив’язали до коня і той побіг. Певна річ, що це невеличкий авторський ліричний відступ, адже в наступному епізоді Маруся жива та здорова приходить у далеке село, де її радо впізнають чужі люди і вітають. Легенди розповідають багато чого і є неоднаковими, але офіційно із поля загальноукраїнського зору Маруся зникла у 1919-му році і зрозуміло, що так просто більшовики її б ніколи не відпустили.

Повертаючись до ще одного символу – символу коня, багато тут можна сказати, але і так зрозуміло, що кінь особисто для автора є втіленням чогось величного. Варто зазначити, що білий кінь, найбільш улюблений символ В.Шкляра, є символом як смерті, так і волі, перемоги. В багатьох романах В.Шкляра є символ білого коня, чим автор неодноразово насторожує, що все в житті повинно мати своє місце і свій окремий підтекст, який варто розуміти для самої сутності людини.

Історичний роман «Маруся» В.Шкляра не дивно чому такий популярний серед читачів. Мало зараз є таких авторів, які пишуть для масової публіки, про людей і для людей. Історичний роман є досить важким для сприймання, адже забрав багато дослідницьких зусиль самого автора, і примушує уважно вичитувати кожну деталь, щоб бува не пропустити історичного персонажа, про якого автор намагається сказати не як критик подій, а як спостерігач.

У цьому романі В.Шкляр не обзиває жодного отамана, не критикує його вчинки, а зображує його звичайною людиною, яка діяла заради національних інтересів, як ось С.Петлюра, який серед війська є ледь чи не вождем всього, а насправді у романі зображений правдивим, звичайним чоловіком невисокого росту, який втратив сон і весь час курить важкі сигарети, перебуваючи у режимі non-stop.

Увесь історичний роман В.Шкляра «Маруся» зображує історичні сутички та бої. Це не просто роман із окремими сюжетами, де є епізоди боротьби, а безперервне зображення війни, де є час від часу різні сцени із приватного життя героїв, окремі моменти. Це справжній історичний роман, до якого варто рівнятися усім сучасним письменникам, які збиратимуться надалі писати історичні романи про різні події. І це надзвичайно похвально особисто автору, що ще одне легендарне ім’я відродилося із забуття.