На скрижалях зворохобленого світу іде боротьба за людську душу: безодня, нав’язуючи хаос як систему, все частіше прагне торжества. Гармонія світобудови, світовідчуття, а відтак і прості людські цінності стають чи не раритетом минулої епохи.

Протистояти цьому можна лишень відчайдушним супротивом, у якому стоїчна мужність, одержима жертовність і лірична сюїта складають особливий симбіозм світосистеми.

Ніхто у нікуди, але

коли частки зникнуть,

закляття самі впадуть

у покинутім домі.

Війна ж почалася не вчора… Вона почалася тоді, коли ми перший раз сказали неправду; перший раз промовчали тоді, коли треба було бити підлості навідмаш межи очі; коли пильнували свій город і свою хату, не розуміючи, що «хати  палити починають скраю» (вислів Бориса Олійника – М.Я.) І тоді, коли людство розгублено боїться подивитися самому собі в очі, коли ми звикаємо до сліз і крові, коли людська смерть стає нормою, виринає молода енергія духовної хвилі нової літератури, яка з відчайдушною мужністю дістає зі скрині пам’яті прабабусин наперсток і намагається зшити діряве рядно сучасності чудодійними сплесками  молодої запахущої сили.

Закладає на злеті вуха,

солоніє від сухості в роті.

Міражами наповнений кухоль

виливає роздвоєний контур.

Чи не Булгаківська Маргарита надихнула авторку на ці слова? Чи давньоруська княгиня піднесла у духмяних пахощах липневого надвечір’я цей клубок із сріберних ниток-рядків? Чи барокова печаль видзвонювала у піднебесний блакиті, де золото-поколото ставало солодким оксамитом мрії – тієї благодатної країни, де «і люди веселі»…

І солодко стає від оцієї непереможної молодої сили, імпульсивної, нуртуючої. Бо навіть тоді коли ніби спокоєм колишуться навколишні плавні, виривається іскорка-стрибунець і розбиває томища тугодумання своїм іскристим сяйвом, своєю жагою непереможної молодості-сили.

У вершини ліній хвилястих

так стрибається – як із пательні,

аж відклеївся лейкопластир

від загоєних ран вермішельно

Наче із далекої праісторії, сплітаючи лінії реального і ірреального світу, а вони у фабульній системі Алли Миколаєнко складають одну площину наративної оповіді, наче із древніх манускриптів виринають картини невідомих палімпсестів. Переселення народів, як міграція загубленої душі, а відтак і загубленого світу, де маленькими дрібничками людство тримається за своє минуле, де пів на пів (напівправда іду в обнімку з неправдою, а нещира улесливість хизується власною позолотою). Куди ж мандрує це місто, куди веде його невидима рука долі або історичного прориву? І що залишає вона в узвичаєному порусі милих дрібничок, із яких складалася мозаїка трішки непритомного, але такого щемливого світу?

Синичка вже стукає в шибку: збирайте речі!

Уже вимітатися і домітати час.

А ще зубні щітки, а ще на горищі глечик…

Та хай залишається, швидше закручуй газ!

У цьому переселенні народів мозаїчно виступає картина незагубленого світу, який ще відчуває себе у щебетанні синички, у колиханні давнього глека на горищі бабусиної хати?  

Ще трохи терпіння, ще трохи болючих запалень.

Мости вже горять, а з ними й відьомський ліс.

У землю вгрузають кургани, в яких ми блукали.

Будинок маскується, наче фарбований лис.

Наче вихоплюючи із полум’я дорогоцінні деталі голою рукою, мов давня Гальшка Гулевичівна книги із розлюченого вогнища, лірична героїня Алли Миколаєнко прощає світові його недосконалість, шукає гармонії в ньому.  І одного разу приходить просте осяяння: гармонія світу розпочинається із гармонії в собі. Адже оця невипадковість випадковостей, невипадковість деталей складають мозаїку доріг, які розходяться, як зворохоблені звивини – лінії людської руки. Так пунктиром, але з мужньою відчайдушністю починає свій рух по спіралі молоде покоління.

Навздогін диплому

У місті відьом

Голгофа

Молоко з пінкою

Молодик

Місячна

Клечальна субота

Наперсток для ліричної героїні Алли Миколаєнко – це символ-оберіг древнього роду і народної мудрості, це відчуття зв’язку часів, це нерозгадані площини часу та історії, які пізнаються на відстані людської душі. Це мужність мудрості завжди і у всьому залишатися собою. Це стоїцизм нової літературної хвилі, яка готова взяти на себе відповідальність за долю світу.

Місто втікає, вростає у яблуню гілкою.

Бруньками, листям худенько в чужому ростеться.

Там, де не звикли збирати плоди на тарілку,

соку на кволенькі яблука не набереться.

Лірична героїня Алли Миколаєнко якось по особливому гостро відчуває зміну часової парадигми епохи. Яблуко на обідку тарілки іноді нагадує земну кулю у долонях Всесвіту, і помах людської руки так нагадує сплески пташиних крил. Так відчиняються вікна Всесвіту, і приходить мить осяяного відкриття, яке і є наскрізним естетичним кодом книги.

Місту пече, серцевиною яблук вертається

в землю самотню, де очі від світла примружені,

де не ламають гілок на убогі палиці,

щоб гальмувати ними колеса застужені.

Варто зауважити, що новаторство книги Алли Миколаєнко полягає у великому внутрішньому супротиві проти неправди і несправжньості. Втомившись від дволикості, яка веде до безодні, у пошуку найменших деталей постійно триває творення архетипу новітнього думання. Відчуття світу – як нерв оголеної душі, яка всіма своїми клітинами відчуває його внутрішню розхристаність і пробує з’єднати докупи архетипом свого світовідчуття.

Що ж ти простий, як двері, складаєшся, наче ножик?

Нащо дорогу до себе загострюєш різко кутами?

Дров наламати встигнеш: прийде мороз – допоможе.

Дівчина твоя, осінь, знову не вийде заміж.

Світ людський обрамлений деревами, речами, диханням зими чи осені, тремтіння листя на гілках дерев, які так нагадують сльози на кінчику вій. Вірші Алли Миколаєнко складають розлогу поему-баладу, де кожен наступний вірш витікає із попереднього, розливаючись плавнями і басейнами, потічками і бурхливими водограями. Все це – архетип однієї великої картини – великої світобудови Всесвіту.

Тлом буде річка, розхлюпана в небо,

берег, до шкіри приліплений.

Витруси з мене гранітовий щебінь,

поки мотиви не скріплені.

Ліричний герой книги Алли Миколаєнко ранимий і чуттєвий, сильний і ніжний, впевнений у собі і безборонний. Жадання щастя рівнозначне знаку терезів долі. Фатальність і невідворотність кожного його кроку рівнозначне перемозі над безоднею. Лінія трамвайної колії, лінія трамвайної ріки, лінія горизонту. І найголовнішим атрибутом перемоги стає подоланий назавжди страх, який віками хрустів під шкірою, як пісок на пляжі під пальцями.

Засмоленими клаптиками латаної дороги,

калюжами з відталого снігу,

соснами, що кронами впиваються в підхмар’я,

полями, що парують теплом землі…

Ось воно, село моїх дідів і бабів.

Тепер, через відьомські замовляння, катарсиси приходить непросте очищення. Почасти воно болить, як болять вени не розгнузданої ріки, як болять корені рослин, що пробиваються до світла. як болять руки, які стужилися за справжністю дружньої долоні. Так народжується передчуття нової епохи, у якій головним архетипом виступатиме справжність. Ритм пісенної коломийки нерідко стає внутрішньою мелодією поетичних візій Алли Миколаєнко.

гроза розрубує небо й дроти

непритомніє світло

а струнам ну що його струнам

від тої темряви

Марку по цимбалах

усе по цимбалах Марку

веде коломийку грозі

…Як солодко мандрувати очима душі від рядка до рядка, як несподівано ще і ще раз перечитувати рядки і розуміти, що отворені вікна і двері не лише для нової епохи, а для нового часу, настояного на чар-зіллі, на медвяному запаху полинного степу і чебрецевого узлісся. А попри все – кактуси, такі зухвало-колючі, як колючі терни на голові людства. Але вони не страшні, коли душа відкрита для Всесвіту, як келих квітки для сонця. Збірка Алли Миколаєнко «Наперсток для відьми», безумовно, наближає читача до світла…