Re: цензії
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
- 17.03.2024|Ольга Шаф, м.ДніпроКоло Стефаника
- 15.03.2024|Ірина ФотуймаДух єства і слова Богдана Дячишина
- 14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наукРадянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
- 09.03.2024|Тетяна Дігай, ТернопільІнтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
Видавничі новинки
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
- Павло Паштет Белянський. "Я працюю на цвинтарі"Проза | Буквоїд
- Марк Лівін. "Космос, прийом"Проза | Буквоїд
Re:цензії
«Закодований у слово посаг…»
Мирослав Лазарук. Посаг для приречених: Роман у новелах. – Львів: Видавництво Апріорі», 2014. – 216 с.
Мирослав Лазарук – відома постать в українській літературі 90-х років ХХ-го століття – першого 10-ліття ХХІ-го. Його книжковий дебют відбувся в 1988 році, збірка називалася « Коломия» (першопублікація в періодиці датована 1972 роком). А вже шоста поетична книга Лазарука « Цісарська дорога» 2011 року була відзначена премією імені Павла Тичини. З 1996 року Мирослав Лазарук працює також як прозаїк, видавши п’ять книг прози: « Птах самотній», 1996; « Збирачі маку», 1999; « Інавгурація», 2006; « Лепра», 2006 і ось ця – « Посаг для приречених», 2014. Окрім того, Мирослав Лазарук видав у 2009 році нарис про Миколу Вінграновського, й упорядкував книгу творів цього геніального письменника у видавництві « Смолоскип » (2012); написав біографічно-мистецький нарис про художника Петра Яковенка « Через терни до любови», 2010 року. Якщо зважити, що Мирослав Лазарук є також головним редактором « Буковинського журналу », директором меморіального музею Володимира Івасюка, заслуженим діячем мистецтв України, то маємо сформований творчий портрет митця. Тому будь-які заяви на кшталт нещодавнього пашквілю в « ЛУ » про обґрунтованість чи необґрунтованість потрапляння кандидатури Лазарука в третій, останній тур Шевченківських „ перегонів “ , є пашквілем і не більше.
Тепер про книгу. Мирослав повинен був таку книгу написати. Суть не в кон’юнктурі теми – повстанський рух на Західній Україні в 40-50-х роках минулого століття для багатьох залишається одним із важливих обґрунтувань української державности. Так само як для іншої частини спільноти цей рух залишається світоглядно й ідеологічно неприйнятним. Мирослав повинен був розповісти про трагедію своєї родини – мами Євдокії, тети Анни, маминих подруг по підпіллю і засланню. Се своєрідна родинна хроніка від Мирослава Лазарука. Хроніка родинної трагедії – родинного посагу для приречених, але нескорених.
І хоча появилося вже багато художніх інтерпретацій цієї трагічної сторінки української історії – « Вишневі ночі» Бориса Харчука, « Вогненні стовпи» Романа Іваничука, « По той бік ночі» Василя Стефака, художньо-документальна трилогія Михайла Андрусяка – до цієї теми завжди повертатимуться українські письменники, аби для себе і для інших розкрити всю неоднозначність і трагічність цієї боротьби.
Маємо десять новел, об’єднаних сюжетно-тематичними колами – перша новела про смерть жінки, яка почула в телевізії новину про проголошення української незалежности 24 серпня 1991 року („ Смертию смерть поправ… “) – цією жінкою була тітка Анна – і завершується роман новелою „ У переддень воскресіння “, в якій автор знову повертається до долі і своєї тітки Анни, і мами Євдокії, і маминих подруг Доці Маршилюкової, Євгенії-Гені; там же йде своєрідний відступ-розповідь про долю повстанця Кифяка – „Шугая“, та матір поета і краєзнавця із Делятина Романа Киселюка. Як вказує сам Мирослав Лазарук – такий спосіб виповідання „ називається бути повінчаним із пам’яттю так, як ніхто інший “.
Кожна із історій Мирослава Лазарука – історія болю, втрат, зрад, „ тихого “ героїзму – чи це доля шістнадцятирічної Євдокії і її старшої сестри Анни; чи доля маминих батьків, які добровільно поїхали за дітьми в Сибір; чи доля іншого дідуся Івана, який потрапив на війну і був тяжко поранений під Кенігсбергом; чи доля сільської жінки Параски, яка втратила своїх двох синів, а потім випросила у радянського солдата, хлопчини з Чернігівщини, родина якого померла в голодний 1933-ій, тіло молодшого для християнського похорону; чи доля Надійки і Остапа, які покохали одне одного, але так і не зазнали щастя; чи доля тих юнаків і дівчини, які були спалені живцем у церкві; чи доля молодого лікаря з Донеччини Веніаміна і священика Павла; чи, зрештою, доля самого автора, який у 70-х роках минулого століття зазнавав кегебістського цькування як син націоналістки; а вже пов’язані з цими історіями діти і внуки письменника, яким теж жити з цією пам’яттю і цим родинним болем-втратом…
„ Таке наше минуле і що тут можна змінювати з роками? Посаг є посаг, його треба нести, не оглядаючись ні на кого і ні на що. Бо хто, крім тебе, його понесе, якщо він належить лишень тобі і нікому більше? “, – це навіть не запитання, це риторичне ствердження індивідуальної правди життя. „ І кожен – із власним посагом, кожен – із незнищенною мітою, кожен – із Божою судьбою. Лише для всіх одна – Україна! “.
Я не знаю, чи ця книга отримає Шевченківську відзнаку, – все у нас якось звелося до гонитви за цією відзнакою, так ніби вона є перепусткою в історію. Але знаю, що Мирослав Лазарук написав чесну, потрібну і щиру книгу, до якої я повертатимуся. Можливо, це не зовсім роман у новелах – се велична драма життя простої людини, яка не говорить патріотичних промов, але мовчки захищає і мовчки гине за власне право жити на власній, батьківській і дідівській землі. За найвище право чутися людиною.
Коментарі
Останні події
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
- 20.03.2024|14:02В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
- 20.03.2024|14:00У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
- 15.03.2024|16:37У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
- 14.03.2024|11:27Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
- 09.03.2024|14:20Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
- 06.03.2024|18:34Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
- 05.03.2024|11:11У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
- 05.03.2024|11:09«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
- 01.03.2024|13:50«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві