У суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа. Олія в ній поступово вигоряє і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому - приблизно так можна описати стан нірвани. Якщо асоціювати це поняття з поняттям абсолютного щастя, то для Західної людини – воно здаватиметься міфом, ілюзією, навіть казкою. Вся справа у тому, що вся психологія людини такого типу зосереджена на подоланні депресивного стану і пошуку несвідомих першопричин у межах одного часового відрізку, тобто життя: « Таким образом, когда вы не можете объяснить мотивы тех или иных поступков, вы склонны во всем винить бессознательное — так, как если бы вы потеряли что-нибудь и решили, что этот предмет находится именно в этой комнате. Приняв это решение, вы ограничили себя, поскольку исключили возможность нахождения утерянного предмета вне данной комнаты или в другой комнате. Вы ищете и ищете, но не находите, продолжая, тем не менее, предполагать, что этот предмет находится именно в этой комнате! » (1)

Українська культура, що є явищем в дечому межовим, національному характеру притаманні  протиріччя та неоднорідність. Якщо брати до уваги погляди Блеза Паскаля, романтиків, Сьорена К’єркегора та екзистенційних філософів у структурі та взаємодії людського «я» із буттям: Межа – це цілісний феномен, який поєднує в собі протилежні елементи та сприяє їхній активній взаємодії. Екзистенційне розуміння межі, яке безпосередньо пов’язане з характеристикою пограничних ситуацій, дає нам дві важливі характеристики емоційного стану «я» на межі: неспокою та страху, які провокують активне та динамічне переживання буття. Ці ж характеристики можуть бути базовими для виділення «межовості» у культурній ідентичності. Типовою ознакою українців є балансування ідентичності, тобто ми до кінця не є ні Східними, ні Західними, і таке поєднання, що все ж більше тяжіє до філософської «відстороненості» Сходу притаманне есеїстичній збірці Тараса Прохаська «FM Галичина». Сам автор на початку запевняє нас, що його твір не можна вважати літературою: « Ця книжка не є літературою. Навіть більше — вона є НЕЛІТЕРАТУРОЮ. Адже логіка літератури передбачає само¬достатність літери. У цьому ж випадку літери не було. Був голос, інтонація, тембр, вимова, артикуляція. Не буква, а звук. Не око, а вухо. Тож навіть ноти можна вважати краснішим письменством, ніж ця книжка. В ідеалі автор мав би сам розказувати все це кожному “ читачеві” » (2)Перед нами радіотрансляція, колаж історій розсипаних у часі, вони, як спілі яблука на залізничній колії, що порозліталися з мішка пана Бойка: « Не можна знати, хто доїдатиме зібраний тобою урожай » (2). Це розмови на різну тематику, здебільшого забарвлену у фарбу буденних спостережень. Дрібні, здавалося б на перший погляд, деталі якраз і створюють атмосферу не відчуження, а навпаки, близькості, кожен в них віднаходить слова, які звучать виключно для нього. Зрештою, в цілому можна відчути тібетсько-буддистські  мотиви, який, власне, ефект має спілкування, пригадується епізод з Далай Ламою, розмовляючи з покоївкою він викликав у неї відчуття натхнення та радості, в результаті їхня звична локація для коротких розмов поповнювалася все новими і новими людьми. Щось подібне висловлює і Тарас Прохасько в одному з есеїв: « Я зустрів би хворого і цілу ніч просидів би з ним при пляшці чи барильці. Я поговорив би з ним і розказав кілька історій. Я радів би і хворий бачив би, як радість вихлюпує поза мене. Ми вийшли б у ніч подивитися на зорі. Був би сильний мороз. Все б мерзло » (2), або більш точно: « Найбільше щастя, яке може бути у людини, чи іншої живої істоти — це спілкування. Що б хто не говорив, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов´язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією — справжнє непорозуміння. » (2) Розмова та спілкування – це перший етап (навчання) до здобуття рівноваги, і як наслідок щастя у буддизмі.

Одною з перших ознак, що відрізняє Східний та Західний світогляди є наявність духовному канону життя, якому підпорядковуються усі сфери діяльності людини. Особливо яскраво у Східних релігіях, зокрема у буддизмі виділяється поняття «страждання»: « буддийской и индуистской моделях страдание рассматривается как результат наших негативных действий в прошлом и катализатор духовного развития »(1), у християнській традиції ми знайдемо відносну автономність релігії від суспільного життя, але попри те, якщо проникати у джерела віри Заходу, то ми відшукаємо не настільки вже й діаметрально протилежні думки: « В иудео-христианской традиции считается, что вселенная была создана хорошим и справедливым Богом и, даже несмотря на то что его замысел иногда кажется несколько загадочным и непонятным, вера в него облегчает страдания … Жизнь может приносить боль, но мы верим, что эта боль, подобно боли, которую испытывает женщина во время родов, имеет определенный конечный смысл, разница лишь в том, что этот смысл не всегда нам открывается »(1). Мотиви «страждання» знаходять своє втілення і в роздумах автора, зокрема в есеях «01.12» та «15.02», де життя святих Симеона та Франциска як відображення вищезгаданого поняття. Автор нівелює їхню архаїчність, його образи мають присмак сучасності, вони не є казковими та відірваними від реальності: « Це було 800 років тому. Але деякі події уміють обійтися з часом так, що здається, ніби вони відбувалися вчора, або — ще правдоподібніше — тривають у ці хвилини » (2).

Традиціоналізм є наступним критерієм, що лежить в основі Східного світобачення. Виразником «традиції» у Прохаська виступають різні речі: трапеза, спільна трапеза, можемо навіть відшукати ноти язичницької насолоди, яку приносить людині їжа, поруч з цим бачимо дань християнській традиції, символам свята: « На Різдво тягне до рідних. Це ще один вияв великого сюжету. Мій дідо свого часу не втримався і прийшов до своєї мами на Святий Вечір. Прийшов із дуже далекого й безпечного гірського сховку. На Різдво хата вся була оточена, і його взяли. Багато років він провів у тюрмах і висланнях. Але не мав жодного жалю про те, що зробив того Різдва. І жоден з наступних різдвяних днів не був гіркуватим через те Різдво. Бо Різдво — це окрема пора року, окрема історія, окрема біографія і навіть окремий характер кожної людини, кожної родини » (2).

Самозаглиблення, прагнення віддатися природному ходу речей. Тут, важливу роль відіграє суть людини, яка не каталізує зміни зовнішні, а швидше внутрішні, яка розвиває у собі природність, уподібнюється їй: « Та осінь визначається не самим лише відтінком листя. Таких характеристик у неї безліч. Те, що вони забуваються, зовсім не виправдовує того, щоб їх не бачити і не намагатися запам´ятати. Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології — плинові змін у порах року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову — ніяких непорозумінь у ній не станеться. А до всього, що робиш — додасться особливий колорит непозбавленості сенсу. їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим. Треба лиш відчути, як через тебе проходить зима, весна, літо і осінь » (2). Цікавим є і те, що і в Східній і в Західній культурах сказано і про агресивність «я» так і про його співчуття. Тобто у кожної людини є свій поріг гуманізму: « Я за те, щоб прощати, я проти того, щоб робити ревізію біографій, але я хочу, здається, цілком нормального — щоб прощені розуміли, що їх простили, щоб винні знали, що вони винні і не помножували своєї провини. Я не хочу доказувати людям, які свого часу не знати що витворяли, що я за цю країну і за цю державу. Не хочу, щоб колишні вороги вирішували, що я зробив для свого народу » (2).

Поруч з тим не варто забувати і про ще одну важливу рису Східної культури, про домінування загального над індивідуальним. У збірці ця характеристика проявляє себе через самовартість надлюдського та швидкоплинністю життя: « Гори можуть стати вулицями, подвір´ями, скверами нашого міського світосприйняття. Ми горам не потрібні. Вони самовартісні і досконалі. Вони страшенно потрібні нам. Хоча б як візія і орієнтир. Адже для нас Карпати — на південь, до тепла і переповнення життям. Карпати для нас — це щось таке, що відібрати неможливо. Це знання про надійний сховок, про найпростіше полегшення, про найдовершенішу можливість втечі у випадку необхідності » (2).

Настрій «FM Галичина» - афористично-медитативний. Тут багатовікова мудрість переплетена з сучасністю, автор немовби веде трансляцію з дерев’яного гірського будинку, де палахкотять десятилітні дрова у п’єцу перебуваючи поза межами реальності, розчинений у темряві нірвани. 

Катлер Х. Искусство быть счастливым http://www.elinahealthandbeauty.com/Books/dls.htm

Прохасько Т. FM Галичина. – І.Ф. : Лілея-НВ, 2010. - 51 с.