Якби не було війни – Першої світової – вона би не знала, що таке  - смерть брата від ворожої кулі. Якби не було війни, вона би, дівчина з німецької родини - не працювала б наймичкою на своїй же землі, знекровленій і виснаженій цією війною. І не було би кохання – до військовополоненого аполлона з невідомого і дуже далекого  подільського села Каришків, кохання,  яке подолало заборону батьків на шлюб, відчуження родини, тотальне нерозуміння близького оточення. І не було би далекої дороги на чужу землю, болюче звикання до абсолютне незнайомих і несподівано болючих реалій, не було би безпросвітної бідності, голоду і Голодомору…  Якби не було війни – вже Другої світової – вона би врятувала чоловіка від сухот і голоду, від смерті, два її сини не воювали би з її рідними братом і племінниками по різні боки барикад, і вона би не згинула в засланнях…  І не зникла би в небуття без жодної зачіпки і згадки про те, де, з якого боку, те її небуття…

Документальну повість-пересторогу, повість-метафору, яка за посередництва реальних героїв і достовірних історичних документів показує, як нещадно нівечить людські долі війна – яка б вона не була за ліком, характером і метою – «Любов і муки Магди Хоманн» українською і німецькою мовами - нещодавно представили читачам журналіст Сергій Сай-Боднар і німець Петер  Хоманн, відповідно рідний правнук і двоюрідний онук Магди Хоманн.  Книжка цікава з багатьох позицій:  у ній читач спостерігатиме за творчим змалюванням генеалогічного дерева роду,  причому максимально достовірного,  підкріпленого архівними документами, а також замислиться над вічними питаннями, такими як невідворотність людського буття, закономірності долі й силу людських почуттів.

 Тендітна дівчина-німкеня Магда Хоманн, рано втративши батька, з юних років мусила шукати заробітків. На тяжких роботах вона зустріла  військовополоненого з України Олексія Кучинського, який з надією все-таки хоч колись дістатися рідної землі гарував на чужині, і закохалася в нього – фатально і назавжди. Буває таке кохання – сліпе і безумовне, яке не підлягає сумнівам і напівтонам, про яке ми говоримо: «Таке буває лише у книжках», таке, як у Магди. І хоч від неї відцуралася родина, вона, вже відчуваючи під серцем нове життя (навіть нові життя, бо народить вона двійнят), кинувши виклик навіть сама собі, полинула за коханим – у його райську землю… Але  раєм у її випадку стала підсліпувата хатина біля цвинтаря, та ще й на три сім’ї. І тяжкий – небачений досі – труд, і незнання мови, і розпач, аж до самозабуття і самозречення. Але світова література особливо багата на образи сильних жінок, які змінювали світ, влаштовували свої і чужі долі, руйнували і будували, народжували, творили, і світ крутився довкола них. Література якнайповніше зуміла показати справжню силу і велич жінки як Божого творіння, де б вона не була і в які обставини не потрапляла.  Чомусь напрошується до порівняння образ  Скарлет О’Хари з «Віднесених вітром» М. Мітчел. Хоч зі Скарлет Магда асоціюється віддалено,пунктирно, обидва характери несуть у собі спільне ідейне навантаження:  в жінці закладено величезний потенціал, а головне – безмежне терпіння і справжню любов. І як би не трактувала жіночий образ українська література – від Шевченкового образу жінки-матері, змученої, спрацьованої і часто самотньої до освічених і впевнених у собі жінок Оксани Забужко чи Ірен Роздобудько – у характері кожного з них, як не дивно, сила – також домінуюча.  Наталка з «Тигроловів» І. Багряного, до речі, як і Магда,  заради кохання залишає звичне оточення, щоб іти з любим Григорієм «На тую... на твою Україну!».  Тому запропонований образ – не новий в літературі, але за своєю силою прирівнюється до найсильніших і таких, що складають незабутнє враження, переформатовують, надихають і виховують.

Як на мене, пересічного читача, новизна твору в іншому – в його історичності. Композиція повісті побудована на листах, які передав Петеру Хоманну його дідусь Густав з проханням відшукати сліди зниклої Магди, та історичних джерелах, які вдалося знайти авторам. Сергій Сай-Боднар зізнається, що 20 років збирав по крупинках відомості про прабабусю, багато що вдалося знайти Петеру Хоманну в німецьких архівах – церковних і державних. Естетика романтизму, в дусі якої написана повість , накладена на історичний пласт-каркас твору, зробила свою справу: надзвичайно складне полотно – про трагічні долі, бідність, голод і війну – читається легко і швидко затягує у свій вир, проте спонукає думати, аналізувати, порівнювати і робити висновки.

Трагічним калейдоскопом промайне перед читачем голод двадцятих років, безжальна продрозверстка, намагання стати на ноги і так зване розкуркулення, безрезультатний спротив колективізації – і все це Магда «відкатала за повною програмою…»

  Особливо болючі відчуття породжує порушена в повісті тема Голодомору. Тема, яка заслуговує на якнайширше опрацювання як істориками, так і літераторами, бо наша літературна спадщина не особливо багата такою темою. В даному контексті повість перегукується з романом «Марія» Уласа Самчука – також про мученицьку і насильницьку смерть жінки від спланованого геноциду. І що говорити про фатум чи ще якісь закономірності, коли в ті часи долями людей розпоряджалася лише одна людина. Що там ми вивчали у вузі про роль однієї особи в історії? У книжці наводяться слова Вінстона Черчилля про його зустріч зі Сталіним у 1942 році й відповіді Сталіна на деякі запитання Черчилля: «Раніше вирощувалися різноманітні сорти зерна. Зараз у всій нашій країні не дозволяється сіяти абиякі інші сорти, крім стандартного радянського зерна. Інакше з ними поводяться суворо».  Або про куркулів – людей, які тяжкою працею здобували шматок хліба: «Деяким з них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, чи в Іркутській. Чи ще далі на північ, але основна частина їх була непопулярна, і вони були винищені своїми наймитами».   

А ось – інший погляд на цю тему - в одному з численних листів Магди до брата Густава : «Проте я все ще розраховую на вашу підтримку, але, на жаль, неможливо добитися до вас, немає на це жодної надії, немає ні в’їзду, ні виїзду. На вокзалах лежать тисячі опухлих людей, голих та голодних, поїзди переповнені, куди-небудь виїхати просто немислимо…». І в одному з наступних, уже після смерті любого чоловіка: «Все літо я пропрацювала в колгоспі, а тепер знову немає в хаті шматка хліба. В минулі  роки нам вдалося якось вижити. Голод був неймовірно великим, і в цьому році він наступає. Торік пуд жита чи пшениці коштував  200 рублів, тепер тільки 40, звичайно, велика різниця, але звідки мені взяти й ті, менші, гроші? Не красти ж…»

Але і це були лише квіточки на життєвій ниві стражденної жінки. У 1940-му провела мати двох своїх синів-близнят (Петра і Павла, які мати-німкеня ніжно називала «моя Петькіна», «моя Павліка»), без п’яти хвилин солдат, до війська. «Хіба могла тоді подумати, що ось це тепер вона проводжає своїх синів, у яких мати – німкеня, на війну… проти своїх же, німців?! У прямому розумінні цих слів!». А десь там, на німецькій землі, її рідного брата Густава, який єдиний підтримував її і морально і матеріально в жахливі часи, а також обох її племінників мобілізують на реалізацію «блискавичного плану Барбароса…».

А далі – ще одна війна в житті цієї неймовірної жінки. Як же вона мріяла повернутися до своєї родини в Німеччину, скільки вона листів писала із проханнями рідних допомогти їй у цьому! Але коли брат Густав знайшов-таки можливість віднайти сестру і допомогти їй повернутися, вона відмовилася – хотіла дочекатися синів: мати є мати…

Заголовок книжки визначає її основні художні засоби, та й сама книжка є значною мірою повістю-оксимороном: поєднуванням непоєднуваного: любов і муки, чорні і білі смуги, надія і повна безвихідь. Читаючи її – то злітаєш до вершин найкращих людських відчуттів, то стримуєш серце від калатання і співпереживання.  І таке спонукання до постійної участі читача в темі неначе прилучає цього ж читача до авторства книжки. Паралельно уявляєш кіносюжет – з такою історією життя, як у Магди, було би що знімати і що дивитися. Такі історії вражають до найглибших глибин душі… Я, приміром, чекатиму на екранізацію цієї безмежно сумної і так само безмежно вражаючої історії…

Кажуть, що будь-яка війна закінчується. Закінчилася і та, в якій воювали сини Магди. Повернувшись на батьківську землю, вони не застали матері – її сліди зникли в сталінських таборах ГУЛАГУ… І на всі запитання в різні інстанції про її місцеперебування її рідні отримували стандартну відповідь: «В архівах нема даних про людину, яку ви розшукуєте…»

Час минає, але людина, як відомо, не минає. Вона є, продовжує жити у своїх нащадках. Двоюрідний внук старого Густава, який все ще сподівався побачити сестру, Петер Хоманн 25 років шукав свою українську рідню і таки знайшов! Далі переповідати книжку нема сенсу – про єднання коріння і крони роду  і про щирість кровних почуттів треба читати і переглядати родинні фото, на які багате видання. Сергій Сай-Боднар, презентуючи видання, сказав, що аналізуючи документи для книжки, дійшов висновку, що на кожне покоління доводиться серйозне випробування – війни, революції, репресії, голод. Але чи не заперечує сам себе один з авторів книжки, на самому початку вплітаючи в композицію новели про чорно-білі смуги життя? Чи, може, він, як і будь-який митець, закодовує свої месиджі особливими засобами, особливо помітними і особливо разючими, щоб кожен читач звернув на них увагу і зреагував.  Доля Магди Хоманн – унікальна, але  водночас – і типова через свої страждання. У неї все було найкраще. Якби не було  війни…