Кажу це не лише як редактор та ілюстратор «Наївних..», а і як людина, не зовсім далека від літератури.  Це книга, яка після прочитання починає жити в тобі окремим життям.  Усі ті десятки героїв оповідок – і  баба Ганька, і пані Надя, і отець Парфеній, і грішник Грицько, і Максим із Варварою – окремішньо та разом – говорять до тебе, лише до тебе, до твого серця… Так у сповідальні людина насправді розмовляє із Богом, а ні зі священиком… Так у більшості героїв – таких різних! – ти упізнаєш себе, свої думки, свої вчинки, свої страхи та сумніви… Читаєш себе, душу свою читаєш  зі сторінок білих – і упізнаєш, і дивуєшся…

Знаменно, що авторка – свідомо чи несвідомо – чинить на читача потужний сугестивний вплив,  магічний вплив, лікувальний вплив. Навіть  через місяць чи рік після прочитання ти згадуєш, ти повертаєшся до тих чи інших оповідок, думаєш про них, запитуєш,  сперечаєшся навіть подумки із героями  – «А я би так не зробила!». Саме це, на мою думку, одна з найважливіших рис доброго письма – коли воно проростає у тебе, живе у тобі непомітною зерниною, нагадує про себе час від часу, торкається серця.

Хочу ще сказати про особливість побудови книги – вона має вигляд такого собі звіту Агента 007. Не отого вікопомного кіношного, іншого.  Наш Агент 007   «перебуває на території місцевої римо-католицької парафії з метою заволодіння даними щодо ментальної специфіки вірних та прийомами, які духовенство застосовує для утримання людодуш під своїм контролем». Спостерігає, робить висновки, втирається у довіру до парафіян – і звітує про все  начальнику відділу з питань боротьби з релігією. Його перші спостереження за вірними гіркі та скептичні  –   «вони нічим не відрізняються від людей із зовнішнього світу: такі ж нахабні, амбітні, заздрісні. Їх можна поділити на групи, як і будь-яку громаду: на кар’єристів, революціонерів, чуттєво залежних, консерваторів,  жебраків-ледацюг, тверезо мислячих трудяг. Словом, таке собі кодло грішників, які постійно між собою скубуться, часто звинувачують одне одного, доносять місцевим церковнослужбовцям (як у нас, чесне слово!), обмовляють, вимагають»… 

Та чим довше затримується Агент у церкві, чим глибше пізнає основи віри, чим дотульнішими стають його стосунки із людьми, там більше він дивується, тим глибше пізнає Бога. Бога, який насправді є не Тираном, а Отцем Люблячим та Прощаючим.  Композиція книги витримана у чітких рамцях – кілька оповідань-спостережень, а опісля них, як підведена риска  –   звіт Агента 007. Це важливо, адже кожна така підведена риска – це така собі сходинка на драбині Усвідомлення і Прийняття – і Бога, і ближніх… Тому у фіналі перед нами постає вже  не цинічний і холоднокровний агент-безбожник, а людина, що вміє любити, людина, що вміє прощати слабкості, людина, що вірить…

Оповідання Ірини Островської  мені найбільше нагадують притчі. Власне, і назва книги   –  «Наївні з містечка Х» вказує на узагальнення, адже містечок таких – тисячі й тисячі, таких різних, але таких насправді подібних.  Адже кожна справжня історія, кожна справжня доля є такою собі притчею, узагальненою історією, у  якій геть не важливі імена, не важливий статус чи зовнішність.  Головне – у серцевині. Головне – у серці. У душі. Такій  наївній, але такій безсмертній у своїй Любові…

Амінь.