Досі з’явилася лише одна рецензія на цей твір пера Є. Стасіневича, але його обійшли увагою і в рейтингу ВВС, і в рейтингу «ЛітАкцент року—2014» (проміжні результати), хоча насправді  «Маґнат» мав би бути серед лідерів «високої полиці». Ех, критики мої милі, я ж так сподівалася на вашу книголюбну натуру. Це ж абсурд — викинути, як в «Літакценті», з рейтингу масліту «Марусю» В. Шкляра, напевно, як надто простеньку, кон’юнктурну й патріотичну. «Маґната» Г. Пагутяк, гадаю, не згадали як надто елітарну? Можливо, обох авторів проігнорували як старих і неперспективних? Даремно, бо критики двічі ганебно промазали. Приватні рейтинги — це добре, але вони не можуть спиратися винятково на приватні смаки, мають бути все-таки професійними. Погано, коли критика стає тенденційною, починає обслуговувати лише якусь частину письменства, хоча б й український варіант постмодерного канону чи стандарту, який таки виробився за останні десятиліття. У ньому обов’язково має панувати безконфліктність, перверзія, історична амнезія або «лівацька» ідеологія, псевдоавангардова чи вибуяла мова, з яких толку небагато, бо насправді мова має жалити, збивати з ніг, дивувати, а не прикрашати пустку – передусім маю на увазі відсутність якщо навіть не цікавого, то бодай якогось сюжету. Анемічний, відірваний від історичної чи й будь-якої, окрім мистецької чи іншої маргінальної, реальності сюжет є ахіллесовою п’ятою найвідоміших українських постмодерністі. Вони уміють оповідати, але їм бракує історій: поети, непрості, перверсивні особистості, як і опоетизовані міфічні україномовні герої Донбасу, навряд чи зацікавлять українського читача — передусім російськомовного українця-інтелігента, що тепер таки захоче почитати українською й впізнати в українській книжці себе. Не варто так самовіддано оберігати український постмодерний канон, бо література — це дика рослина, що завжди «псує» упорядкований газон. Канон як набір правил означає не так омертвіння літератури, як закостеніння тих, хто неписані правила обстоює. Одним словом: не треба перетворювати постмодернізм на класицизм ХХІ ст. Це — поганий знак. Чим у такому разі постмодернізм відрізняється від нацреалізму, непримиренним опонентом якого намагається бути? Та нічим. Хіба що дещо вправнішим письмом.

   Найновіший роман Г. Пагутяк вкорінений у химерній українській прозі. Він вписується до розряду філософських романів із ретельно прописаним історичним тлом: звичаями, побутом, релігійними обрядами, архітектурою й історичними особами. У ньому присутній містичний струмінь, що пожвавлює оповідь, надаючи їй чарівності й неповторного місцевого колориту, у випадку Г. Пагутяк — галицького. Жанр історичного філософського роману в українському письменстві найнаполегливіше розробляє В. Шевчук, переважно звертаючись до найулюбленішої своєї доби Бароко. До цього жанру вдався й П. Кралюк у «Шестидневі». На відміну від Г. Пагутяк цього прозаїка передусім цікавить історичне призначення Костянтина Острозького. Приватний світ князя теж важливий, але він є одним із чинників історії, а не її джерелом. Г. Пагутяк змінює залежність: внутрішній світ своїх героїв вона трактує як джерело життя і як першопочаток усього, зокрема й історії. Коли говоримо про історичні твори з філософським підтекстом, варто згадати й Н. Бічую, що стояла біля витоків цього жанру, зокрема її оповідання про Котермака або Юрія Дрогобича. Якщо ж пишемо про образ Яна Щасного в нашій літературі, то спадає на думку роман Г. Вдовиченко для широкого кола читачів «Тамдевін».

   Особливість творчої манери Г. Пагутяк полягає в тому, що й в останній своїй книжці вона не відмовляється від готичної прози. Адже основною темою «Маґната» є тема смерті. У розумінні авторки смерть і сон зривають тугі білі заслони свідомості, що відгороджують нас від безсмертя. Звичайно, усі ми смерті боїмося, тому воліємо про неї не читати й не говорити — цим нагадуємо страуса, що ховає голову в пісок. Порівняно із попередніми творами письменниці тут ще менше того фентезі, від якого шаленіють читацькі маси, сподіваючись жити вічно і щасливо. Г. Пагутяк продовжує підносити власну мистецьку планку й планку читацького сприйняття. Мені здається, що «Маґнат» — найсильніший її твір у плані цілісності задуму й майстерності його реалізації. Ідейно й емоційно роман, безперечно, пов’язаний із попередніми книжками. Недаремно у кількох епізодах тут зустрічаємо відомого нам Слугу з Добромиля, того, хто протиставляє смерті вірність. Серед лютої зими він дарує новонародженому немовлятку білу рожу, символ любові й цноти. Якщо квітка зав’яне, дитинка не житиме, не зав’яне — бачитиме світ Божий. На щастя, біла рожа не зав’яла. Уже цей приклад засвідчує, яке провалля лежить між сучасною людиною й людиною ХVІІ ст., як непросто нам зрозуміти людину епохи Нової історії.  Загартовані постійними війнами й боротьбою за існування, тогочасні простолюдини і шляхтичі носили в собі смерть, були готовими до смерті власної чи своїх кревних повсякчас. Порівняно з нами мали очевидну перевагу — вірили у безсмертя душі, тому й не боялися смерті так панічно. Хоча, з другого боку, це не означає, наче тодішню людину, зокрема освічену, не точили сумніви з приводу безсмертя. Чотири місяці, протягом яких Северин Никловський готується до своєї місії — представляти парсуну померлого Гербурта на його ж похороні, до речі, за гроші, які збіднілому шляхтичу конче потрібні, — це саме час таких сумнівів і випробувань. Немає у світі нічого гіршого, як страх смерті, особливо якщо уважати, наче після смерті настає ніщо. Саме перед лицем ніщо усе й втрачає сенс. Г. Пагутяк написала свій роман для того, аби заперечити «ніщо» постіндустріального суспільства. Чудесною у її творі є ідея трансформації: як пугар в руках наратора перетворюється на стрімку ластівку, так сон перетікає у безсмертя, а безсмертя тихенько стукає у віконце реальності. Г. Пагутяк намагається сказати, що насправді життя не є ворогом смерті, а смерть не є ворогом життя.  Думка про тонку мембрану між цим і тим світом ми знаходили й у книжці «Захід сонця в Урожі». Однак у «Маґнаті» ця тема звучить переконливіше. Тут вона повноформатна. 

   Г. Пагутяк належить до тих митців, що залишаються вірними своїй малій батьківщині. Її надихає Старосамбірщина, у «Маґнаті» — містечко Добромиль і його околиці, що їх авторка знає, як свої п’ять пальців. У її творах, зокрема й в останньому, пристрасть краєзнавця перетворюється на мистецтво високої проби. Адже читач беззастережно вірить, що був Низький замок Гербурта і Високий із написом: «Моя твердиня». Ми пересвідчуємося, що родинний герб славетного роду — яблуко, проштрикнуте кинджалами, тривалий час слугував гербом Добромиля, згодом його замінили іншим. Довіряємо інтер’єрам Г. Пагутяк, її пейзажам і головне — внутрішньому світові зображених нею героїв, людей ХVІІ ст. А це чимало. Адже для такої переконливості треба бути ерудованою письменницею, орієнтуватися не тільки в літературі й мистецтві, а й у психології, філософії, історії й етнології. На жаль, з ерудицією в українській літературі, як свідчать тексти, якраз і не склалося. Творчість Г. Пагутяк — щасливий виняток.

   Найновіший роман цієї авторки присвячений подіям початку ХVІІ ст. й одному з роду Гербуртів — Яну Щасному, старості добромильському, мостиському, вишенському, політику-невдасі у Речі Посполитій обох народів, письменнику, дипломату, який підтримав опозицію М. Зебжидовського (так званих рокошан) у боротьбі проти короля Сигізмунда ІІІ Вази, того самого, який взяв Москву й ув’язнив російського царя Василя ІV (Шуйського). Одначе письменницю не цікавить велика політика, її передусім хвилює доля і внутрішній світ того із Гербуртів, який 1601 р. отримав у спадок від стриєчного брата Станіслава місто Добромиль, організував у Боневичах, де й з’явився на світ, друкарню. Щоправда, офіційна біографія стверджує, наче Гербурт народився у Фельштині. Г. Пагутяк, здається, переглядає чимало моментів життєпису свого героя, можливо, й слушно. Саме Гербурт видав на власні кошти хроніки Я. Длугоша й праці В. Кадлубка, що їх нині знають усі славісти. І сам писав чимало, зокрема руською мовою «Слово про руський народ», складав пісні місцевою говіркою і грав на лютні. Хоча й був римо-католиком, уважав себе русином. У цьому йому близький письменник, філософ і гуманіст С. Оріховський. Політик Адам Кисіль, останній православний сенатор Речі Посполитої, навпаки від нього відрізняється майже усім, бо був не тільки православним поляком, а й шукав сенсу життя винятково в політиці. Сучасники письменника не могли зрозуміти не тільки русинства Гербурта, а й його любові до науки, мистецтва, пошуків у книжці зцілення й рятунку для душі. Нашу ж увагу до Яна Щасного привертає не лише русинство, а й гуманізм ясновельможного. Адже в часи боротьби хрестом і мечем із православ’ям, яку благословив Папа Павло V, і яку реалізувала Річ Посполита, Гербурт виступав не проти унії, а проти її жорстокого впровадження. Саме він заклав монастир Василіян у Добромилі, звідки розпочав свій шлях єпископ УГКЦ Андрей Шептицький. Чи не найсильніше в особі Гербурта і його сучасників, і нащадків вражає те, що заради книжки вельможний пожертвував усіма своїми маєтностями. Недаремно Г. Пагутяк використовує у романі оповідку Яна Щасного про Фортуну, в якої одна рука із залізними, а друга — із золотими пальцями. Митця ця пані спочатку пестила пальцями золотими, але на схилку недовгого віку — прожив усього 49 літ — таки залізними. Окрім любові до літератури, Гербурт відзначався справжньою шляхетністю, тією, про яку М. Рей писав так: «І скарб, і гроші, і всі титули минуться, / А слава й честь навіки зостаються…» Здається, гідний муж Ян Щасний обрав саме Г. Пагутяк для того, аби вона нагадала про нього новому поколінню.

   У романі «Маґнат» розповідається про події чотирьох місяців: від останніх хвилин життя охопленого депресією Гербурта, якого після поразки рокошан, як колись Овідія, вислали з королівського двору в політичне вигнання, але не на береги Чорного моря, а до Добромиля, самого моменту смерті, трауру й похорону. Про ясновельможного дізнаємося через переживання й зі слів волинського шляхтича Северина Никловського (в образі якого вгадується й сама авторка), який став не тільки свідком кончини Яна Щасного, коли за його душу боролися світлий і темний янголи, а й виконав на похороні маґната роль парсуни небіжчика. Можливо, ця роль випала йому тому, що волинський шляхтич був тією єдиною людиною, яка любила Гербурта не як маґната, не як кревного, а як рівного собі. Варварський обряд представляти парсуну небіжчика на похороні відіграє у творі і роль зав’язки, і розв’язки. Оскільки у тілі Никловського протягом чотирьох місяців трауру начебто перебуває душа Гербурта, між обома цими людьми встановлюється містичний зв’язок, який відчувають й інші: син Ян Лев, який звіряється Северинові в тому, що Ян Щасний зміг би стати великим лише тоді, якби не мав родини, і дружина Гербурта Єлизавета із Заславських, яка через таємно подаровану (загублену?) хустину дає Никловському зрозуміти, що він достойний носити перстень ясновельможного, і навіть отець Василь, який відкриває Северинові найсокровеннішу таємницю про добромильського глиняного Голема, що його Гербуртові так і не вдалося оживити, бо не було на те Божої волі. У «Маґнаті» маємо міцний сюжет, в якому лінія Гербурта переплітається із не менш важливою лінією Никловського: про зубожіння цього шляхтича, його померлу дружину й сина Володимирка, про слуг Михайла і Павлуся, про хрестини у Яця й перебування в монастирі Василіан, нарешті про трагічну долю секретаря Стаха, в якого Северин купив сережки для подарунку своїй похресниці. Головне русло сюжету доповнюють оповіді з елементами казки: про хату, в якій живе лихо, діжку, в якій замість дна — морок, звідки чуються стогони загиблих дітей, про мертву бджолу, що оживає від подиху Слуги з Добромиля, чи про рабина, котрий перетворює слово на муху. Ці локальні історії урізноманітнюють й пожвавлюють розважливу оповідь Никловського. Авторка вміло стилізує мову. Через неї, як і через психологію героїв, також передано дух епохи. А ще у тексті знаходимо мікрообрази, які надають йому інтимного звучання. Коли Никловський після смерті господаря заходить до бібліотеки — вона вражає його пусткою. У Северина виникає враження, наче книги вилетіли з неї, перетворившись на голубів, круків і сов. В опочивальні Никловський лягає на те ложе, на якому навіки закрив очі Ян Щасний. Він вдивляється у стелю й вичитує на ній знаки, що свідчать: вичахає рід Гербуртів, світ маґнатерії хитається, навіть Річ Посполита може виявитися невічною. Адже це ложе продадуть за борги разом із домом. Сум Северина розраджує нова господиня маєтку — миша, що пробігла по бильці ліжка і стала вмиватися. На обличчі Никловського з’являється посмішка. Саме такою, напевно, і має бути найприродніша реакція шляхетної людини на найдраматичніші повороти як власної долі, так і долі цілих країн. Роман Г. Пагутяк написано неспішно й стримано, усі емоції тут не переходять прийнятних у ХVІІ ст. меж. 

   Оповідь шляхтича Никловського про свого Пана й про себе, про Добромиль, двір, Галичину й Волинь переплітається із коментарем самої авторки. Його виділено курсивом й умонтовано в текст, а не винесено у примітки. Насправді коментар утруднює читання, перетворюючись на своєрідну перешкоду, що перебиває художню реальність. Здається, Г. Пагутяк вирішила вплинути на свого читача радикально: у «Маґнаті» коментар неможливо проігнорувати.

   Наратор Северин Никловський протягом чотирьох місяців носив за Гербурта його одежу, навіть перстень, їв, пив і молився за Яна Щасного. Більше того — у часі самого похорону він ледве не загинув під копитами схарапудженого коня. Однак йому таки судилося стати тінню свого господаря, тому він зміг дозволити собі більше за ясновельможного. Наприкінці роману у голові Никловського відкриваються заслони. У кращому зі світів він бачить веселого, помолоділого Гербурта на бенкеті — у білому хітоні, із золотою чашою у руці й у доброму гуморі. Ось коли ясновельможний нарешті відпускає свою парсуну жити далі. Никловський повертається у реальний світ, бо йому ще треба дещо зробити, наприклад, перечитати і витлумачити «Бенкет» Платона.

   Роман «Маґнат» знайомить нас із постаттю антирояліста, критика маґнатства й ученого-варгола Яна Щасного Гербурта, побаченого очима рівного йому Никловського, який є псевдонімом самої авторки Г. Пагутяк. Цей твір розрахований на освіченого читача. Його написано для тих, хто уміє цінувати шляхетні думки, почування, вчинки і тонкий гумор, кому приносить радість переосмислення історії й намагання пізнати в ній себе.