Він і дебютну книжку публіцистики, що звалась «Акурайку», також освячував у світ широкий через ганок сосницького музею Олександра Довженка. 

Олександр Петрович і тоді, і тепер на все те з Небес дивився, клав Чепурному на плече руку, звичайно ж благословляв його, хоч добре знав і розумів: стільки літ минулося, а Україна й досі «в огні». «Війна» не припиняється тут століттями. Здавалося б, уже маємо Незалежність, є визнана усім світом держава. Проте «війна» продовжується. України в Україні й досі нема. І доти, поки її не буде, таким українським авторам як Чепурний із сотнями інших не допоможе навіть Довженко. 

Ще про першу і вже згадувану тут книжку Василя Чепурного «Акурайку» тонкий прозаїк Петро Сорока слушно зауважив: якби така книжка вийшла у Франції, то Чепурний став би багатим і знаменитим. Ми не у Франції. А через те такого письменника як Чепурний в Україні скоріше нема, аніж він є, бо те є – з купку котячих сліз. Про яке вже тут багатство вести далі мову?!! Хіба духовне. 

Чого-чого, а духу у Василя Чепурного не бракує. Саме з того духу і попри усілякі прикрощі виткалася його нова книжка, з якою за благословенням він знову їздив до Довженка. Книжка друга, як і перша, має мудрувату назву – «В осім барку». Хоча, як розібратися, то нічого незвичного і нема. «Ак у райку в осім барку», тобто – як у райку в цьому домку – так зі санскриту перекладається колядка з його далекого дитинства у селі Авдіївка, неподалік Сосниці. 

Що ж, власне, у тому барку, в тому сучасному українському домку відбувається, що проситься і трепетно лягає на папір, що лишається абсолютно, сказати б образно, не причепуреним, а правдивим до самої голизни в новій книжці Василя Чепурного? 

О! Та тут цілий огром усього. Тут і наша сива історія, і сила-силенна постатей, тут і герої, а ще більше – вороги, тут те, що звершилося, а ще те, на що нам очікувати, тут така багатоликість зокрема української людської натури, що навіть замислюватись над тим довго – небезпечно. І все те подибуємо не за ґрунтовним епічним полотном, не за трилогією, не за романом і навіть не за повістю в новелах, а за короткими, часом аж надто «мікроскопічними» щоденниковими записами. 

Ці «щоденникові записи» Василя Чепурного або щоденникові окрушини, як він сам їх називає, мають силу щонайменше подвійного удару. В них стільки неочікуваного, стільки прихованого, стільки загубленого поміж рядків через емоційне авторське серцебиття, що читання схоже з рухом у підземці, де кожні п’ять хвилин із гучномовця попереджають: обережно, двері закриваються… 

За приватною формою літературних записів у щоденникових окрушинах Василя Чепурного знаходимо раптом полум’яного публіциста і романтичного повістяра водночас. І все те – в стислій, мов пружина, лаконічній, «обезволоженій» до «готової кулеші», формі. У тих записах, ніби з дива Господнього, натрапляємо раптом на високу літературу, де ніби спроквола, де там, де всього того і не мало би бути, а ми через темну гущавину враз видряпуємося на щедру галявину із суницями… Довкола занедбаний гущавиною ліс, лячно від неконтрольованої популяції дикої звірини, брак здорового харчування точить український організм, а тут, бач, ціла галявина з міріадами червоних суничних цяточок… 

Письмо Василя Чепурного справді пахне суницями. Бо письмо чесне і справжнє. Те письмо багатьох коробить, багатьом воно – немов остюками за комір. Особливо сучасникам муляє. Аби було ясно, наведу два короткі шкіци автора, які засвідчують, що для добра і зла, для ницого й високого у Чепурного нема давності і забуття. Високе – залишається високим, а ганебне – ганебним. 

Так він піднімає на світ Божий історію Данила Кавунника (1773—1847рр.), уродженця Борзни, випускника Києво-Могилянської Академії, ад’юнт-професора Санкт-Петербурзької медико-хірургічної Академії, який вчився в Берлінському, Віденському, Паризькому, Вюрцбурзькому університетах, однак зрадив разом з тим українству і став відступником. Він з Кавунника став Велланським… 

Або – день сучасний і нові герої, але точать яблуко вже звичні українству черв’ячки – зрадництво, дворушництво, душевне хуторянство. Чепурний згадує багаторічного голову обласної письменницької організації Станіслава Реп’яха, якого попри ходячу енциклопедичність і титанічну працю на українській літературній ниві, називає натурою двоїстою. «…Він у Києві виставляв себе борцем українства, а в Чернігові служив владі. Яка б не була… Він говорив, що йому не треба посередників між ним і Богом – тому й не ходив до церкви. Але хіба не насмішка над українським письменником, що його відспівували у церкві Московського патріархату і чужою для нього мовою?» 

Один сіверянський плодовитий член Спілки письменників України, який називає себе класичним романістом, у романах якого є вхід, але ніколи нема виходу, бо дочитати наживу роман той неможливо, бо тебе по самий капелюх засмоктує болотна муть мертвеччини, то він, той романіст, розкритикував нещадно «В осім барку» Чепурного. Навіть назвав видання шкідливим. Бо таке «писання» нам «нічого не дає». Бо нікого, мовляв, Чепурний не хвалить, а тільки гудить, та ще й квітучу українську літературу називає «картопляною» і «сопливою».

Той романіст з такими, насіпаними в забур’яненій голові, висновками непоодинокий. До цвірінькоту літературних євнухів у Чернігові приєдналась навіть ціла група, а точніше -- підпріснявіла братія в самій столиці. Та і як воно було б інакше, коли Чепурний, скажімо, пише: «Іван Драч і Дмитро Павличко на урочистостях з нагоди 20-річчя Руху зіпсували свято: влаштували вселенські плачі замість параду переможців. Не можна письменникам і найменшої влади давати!» 

Це ж треба – такий умник, сей Чепурний! Замість того, щоб опустити голову і поштиво слухати, він зі своїм гребенем та проти ворсу намагається чесати! Небачено, нечувано! Як посмів торкатися до світлих постатей «заслужених», маститих і навіть лауреатів імені Шеченка?! Крик здійнявся не дитячий. А раз так, то значить книжка в Чепурного вийшла таки добра. 

Інша річ, як вона читатиметься, хто її читатиме? Колись Павло Загребельний говорив, що не вірить книжкам, котрі не читаються. З часу Павла Загребельного в Україні стільки змінилося! Україна і раніше ніяк не могла відчути справжній смак українського літературного слова, а сьогодні й поготів. Через те, на превеликий жаль, українські унікальні літературні шедеври так і плавають, немов квасні огірки, в своїх окремих слоїках, залишаючись поза жодним суспільним меню. 

А це прикро і несправедливо. Прикро, коли дивовижні перли національних особливостей, національного характеру, пропущені через талановите письменницьке перо і трепетне серце, замість того, щоб котитися відлунням на всю широчінь нашої славної України, замість того, щоб наші люди самі себе у тих творах знаходили та втішалися тим, натомість ті шедеври десь гибіють по комірчинах та мають лише небезпеку гострозубої мишви. 

Тим часом Василь Чепурний «...ішов лісом, який ще спав – ні вітер, ні пташки, ні люди його ще не розбудили. Йшов і молився. Така тиша, що Бог мусить почути молитву мою…» Так пише Василь Чепурний у своїх щоденникових окрушинах. Пише щиро та з великою вірою. 

Ви спитаєте, що робить Василь Чепурний в ранковому лісі, коли ще і вітер спить, і люди? Не скажу достеменно. Але маю ймовірне припущення, що велике і занедбане місто все більше стає важким і чужим саме тим людям, у яких невгамовні душі. Душі, що не прикриті рядном байдужості. Таким душам треба час від часу раптово «сходити з дому», щоб жити, щоб не сторопіти, щоб лишатися собою. 

А книжки? Книжки живуть власним життям. Окремішнім. І їх земний шлях нікому невідомий та ніким не прорахований. Сьогодні свою книжку Василь Чепурний дарує лише близьким друзям, а вже завтра може прийти день, коли в Україні розвидниться, і «В осім барку» може стати тим, чим стало «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського. Також – через довгі роки. 

Ми ж маємо печаль жити у важкий час. Україну, яко державу, чи не зовсебіч поставлено з ніг на голову. Левова провина в тому самих людей. Аморфних, байдужих, з дріб’язковим і обмеженим мисленням, непатріотичних, національно несвідомих, лякливих, терплячих людей. Українців. Книжка Василя Чепурного «В осім барку» саме тим і «незручна», бо правдиво нам у очі ніби коле ганджами. З її сторінок у горизонт з нашим носом ніби тицяють люстерко, ще й приказують: дивіться. Хто читає Чепурного й дивиться на себе – у багатьох виникає непоборне бажання до корекції і пластики. А раз є таке бажання, то залишається й надія, що ми можемо зажити гонору, аби змінитися, аби самим себе заповажати. 

Хоча аби заповажати -- треба спершу позбутися наших «дивацтв». А вони на кожнім кроці. Через книжку Василя Чепурного чи не з кожної сторінки не перестаєш дивуватися на скільки ми незвичні й дивні, якщо не сказати жорсткіше – на всю голову дивакуваті. Ну, ось хоча б. Коротенький запис Чепурного у місяці травні 25 числа: «Коли на ярмарку у Мені похвалив синявців за те, що повалили Леніна в себе у селі, почув: «Та ніхто його не чіпав – воно саме впало…» 

Це дуже показово. Це справді про нас. Ми нічого не трутимо, боїмося зрушити навіть сміття, аби його не здійняв вітер та не запорошив нам очі. Отак і чекаємо цілі століття поки воно «саме впаде», поки саме якось складеться, вляжеться, розсмокчеться, бо звикли ще з діда-прадіда, що ще ніколи так не було, щоб не було ніяк, що все одно якось та воно буде. З отим «якось» і живемо. І живемо, власне, не так, як належиться Божій людині, а саме «якось». А заслуговуємо жити добре. З повагою найперше до самих себе. Бо поки не навчимося самих себе поважати, доти нам у борщ плюватимуть. 

А Чепурний так жити не хоче. І, власне, про те пише. Пише, не озираючись, на кимось виставлені, мов той штахетник, осоружні й хибні правила, з болем і претензіями найперше до себе, а потім і тих, що «не так тії вороги, як добрії люди». Через те книжка вийшла не «гладенька», а шкарубка. А ми ж так любимо, щоб було гладенько. 

Загалом Василь Чепурний з цією його новою книжкою увижається мені, ніби той затятий дзвонар у вкраїнському, великому колись, містечку чи селі. Він сіпає цупкі мотузки дзвонів, сподіваючись, що хоч когось розбудить. Але люди, здається, на той передзвін не дуже поспішають. Хтось далеко від храму і не чує, комусь просто безродні вуха позакладало, хтось украй зневірився, а хтось у комірчині запалив свічу і тихо собі молиться… 

А Василь Чепурний тим часом «дзвонить». І не перестає, і не вгамовується. І в тому його «осім барку», в тому його домку за зболеними рядками -- стільки національної снаги і сили, що за тими «кіловатами енергії» жодна АЕС не зрівняється! Лишається суща дрібниця – пустити цю «електрику» рядків до сонних і темних українських хат, до тих наших людей, що ще не розучилися читати та в кого ще не відібрало пам’ять. Пам’ять про те, хто вони врешті і навіщо з’являлись у цьому світі?!!