Олександра Прокопівна  Ковальова народилася не скажемо коли в  с. Бондарево Старобільського району Луганської області. У не скажемо якому році закінчила Харківський державний університет тоді ще імені Горького, факультет іноземних мов, за спеціальністю німецька мова та література. Віддавна вже – доцент кафедри німецької філології Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. У 1988–1994 рр. очолювала Харківське культурологічне товариство «Спадщина» й одного з нас проводила крізь натовп на всілякі велелюдні заходи, куди тоді годі було просто так пробитися.

Вона дуже гарна поетка, авторка книжок поетичних: «Степові озера» (Х.: Прапор, 1982); «Обрії» (Х.: Прапор, 1988); «Абетка доброти» (книга для дітей, Х.: Торнадо, 2005); «Осіння проща» (Х.: Майдан, 2006); «На два голоси» (українською та німецькою мовами, у співавторстві з Наду Шмідт, Х.: Майдан, 1998); «Ходім туди, де спить трава» (українською, англійською, німецькою мовами,  у співавторстві з Ольгою Тільною, Х.: Апостроф, 2010), та прозових:  «Триблаженне дерево» (Х.: Майдан, 2008), «Овлур та інші повісті» ((Х.: Майдан, 2014).

Але не про це зараз мова – хоч і дуже варто, але іншим часом.

Пані Олександра – невтомна перекладачка з німецької, і доробок її чималий:  П. П. Віплінгер «Знаки життя», Х.: Майдан, 1996; В. Загорка «Листи Ромео», Х.: Майдан,  1998; М. Шваб «Поміж літом і зимою», Нюрнберґ, 1999,  поетична антологія «Потік», Х.: Апостроф, 2011; поетична антологія «Жіночі голоси», Х.: Апостроф, 2013, поетична антологія «Блакить», Х.: Апостроф, 2014. Добірки її перекладів друкувалися в харківських альманахах «Протей» (вип.1, 2006; вип. 2, 2009), «Хист і глузд», Акта, 2011. Вона упорядник та перекладач антологій харківської та нюрнберзької поезії: «Два міста» (Харків-Нюрнберґ, Х.: Майдан, 2000); «Понад час і простір» (Харків-Нюрнберґ, Х.: Майдан, 2006);  «Мости поезії» (Харків-Нюрнберґ,  Х.: Майдан, 2010). За любов, знання й володіння німецьким слово наша щира другиня вшанована стипендією міста Нюрнберґа (2000 р.), і це не єдина премія, що має пані Олександра, просто говоримо саме про перекладацьку її роботу, про яку, здається, спеціально ще ніхто не міркував, і от ми, зовсім не германісти, вимушені це діло започаткувати, хай уже германісти простять, бо чого ж мовчали досі… Сукупно її збірки останніх років є, по суті, авторською «Антологією німецької поезії українською мовою».

Обставини життя Олександри Прокопівни – дитинство на хуторі за тридцять п’ять кілометрів від райцентру на Луганщині, учителювання після закінчення Харківського університету на крайньому сході України, у Новопсковському районі Луганської області, що на кордоні з Воронезькою і де збереглася щира українська мова, не могли не позначитися на тому, що найбільше з німецьких романтиків вона любить і перекладає представників гайдельберзького гуртка, які були передусім філологами, знавцями національної давнини, міфології, фольклору, нарешті – народної мови. З ними німецька романтична поезія ставала простішою, задушевнішою, доступнішою, ніж у філософічніших єнців. На Харківську школу романтиків саме гайдельберзька естетика мала найбільший вплив. Це насамперед Клеменс Брентано, який увів до поезії нові, невідомі раніше мотиви любові-муки, радості-страждання, згубної спокуси краси (зокрема славетна балада «Лореляй»), це Ахім фон Арнім, це поет лісу Йозеф фон Айхендорф, вірші якого настільки мелодійні, що 1700 покладені на музику, це й близький до них Адельберт фон Шаміссо. Очевидно, що саме музикальність та мелодійність цих авторів, а також Фрідріха Рюккерта та Едуарда Мьоріке, і привертає найбільшу увагу поетки.

Збірки перекладів Олександри Ковальової самою видавничою ідеєю, належною авторці, є щирими й сміливими. Адже авторка принципово подає абсолютно всі оригінали, запрошуючи читачів (хто знає мову) думати та порівнювати, зокрема й з іншими наявними вже версіями, а коли хто захоче – хай навіть критикує… Ці збірки є предметом для колосально важливої професійної перекладацької розмови в університетах, літературних студіях, спеціалізованих виданнях.

Високий рівень перекладів Олександри Прокопівни обумовлений кількома речами: По-перше, вона філолог за освітою і все життя викладає німецьку мову та літературу, її дисертація присвячена  післявоєнній німецькій поезії, вона є авторкою монографії «Література НДР», у неї в літературознавстві були гарні вчителі – проф. Олег Миронов, який писав про переклади Шевченка німецькою мовою, її науковою керівничкою була проф. Клавдія Фролова, знавець української лірики та народознавець, а також проф. Кіра Шахова, людина й науковець колосального масштабу. По-друге, наставником у поезії та у перекладі в  Олександри Прокопівни був прекрасний поет і один з найвизначніших наших перекладачів – Василь Мисик. “То справді щастя для нас, сучасників та нащадків поета, що ми маємо перед очима такі духовні Еверести. І коли ми піднімаємо очі над болотом відносних цінностей, нам відкриваються вершини цінностей абсолютних”, – так розпочинає пані Олександра свої спогади про Вчителя. – Про Мисика говорять непрощенно мало. Він і досі недооцінений – як на своїй малій батьківщині, так і на загальноукраїнському рівні”. Саме Мисик рекомендував першу збірочку поезій Олександри Ковальововї до друку.

Дуже цікавими та важливими були розмови з Мисиком про німецьку літературу, яку поет добре знав і любив. “На жаль, німецька мова не була його основною робочою мовою в перекладі, – згадує О. Ковальова. – З німецької він переклав мало. Та в його системі естетичних цінностей німецька духовна спадщина важила дуже багато. У різних виданнях було надруковано Мисикові переклади німецьких народних пісень, віршів Й. В. Ґете, Фр. Шіллера, Фр. Гельдерліна. Відомо, що на Соловках поет працював над перекладами поезій Г. Гайне”. У Олександри Прокопівни лишився коштовний подарунок В. Мисика – прижиттєве видання Г. Гайне з Мисиковим штемпелем та помітками. Перекладачка згадує про повідомлення в пресі, що готувалося окреме видання поезій Фр. Гельдерліна у перекладі В. Мисика: “На жаль, мало що здійснилося з цих задумів. Надто багато часу та життєвих сил відібрали в поета жорстокі обставини життя”.

Фр. Гельдерлін – улюблений поет Ковальової зі студентських років. Ще тоді вона пробувала його перекладати. “Ось ці свої незграбні потуги я й виклала перед очима майстра. Не можна сказати, що мене погано вчили в університеті. Ні, я там мала добрих учителів, але чомусь ніхто не звернув моєї уваги на особливу поетику Фр. Гельдерліна. Василь Мисик прочитав мені цілу лекцію про значення античності в творчості Фр. Гельдерліна, про особливості алкеєвої та асклепіадової строф, про силабічні традиції взагалі. Після такої просвітницької роботи потреба оцінювати мій переклад, звісно, відпала. Пізніше, аналізуючи Мисиків переклад вірша Фр. Гельдерліна «Смерть за Батьківщину», я відкрила для себе й інші (крім силабічних) загадки “важкоперекладності” німецького романтика, а саме, особливий езотеричний смисл поетичних символів, очевидність елементів палімпсесту, постійну присутність двох планів “Еллада – Німеччина”. Усе це вимагало вдумливого аналітичного рішення, у чому Василь Мисик був великим майстром».

Наразі ми хочемо привернути увагу до деяких блискіток в останній збірці О. Ковальової «Блакить», цій більш як двохсотсторінковій антології поезії німецького романтизму. Хай професіонали-германісти пробачать, як щось не так…

Поезію перекладати надмір складно, і коли максимально збережено зміст утиснутий у відповідний оригіналові ритмічний малюнок та систему римування – це безцінно. Фоніку зберегти набагато важче, навряд чи можна задля неї жертвувати змістом, адже певні звуки в чужій мові сприймаються все одно не так, як їхні формальні відповідники в рідній, бо їхня функція в різних звукових просторах теж різна. І от як намагається зберегти звукопис новалісівської рими О. Ковальова у вірші «Буває час лякливий»: Mut – tut / дух – бредуть; her – zentnerschwer / бере – тягарем; schwanken – Gedanken / посутнє – непідсудні (голосні не збережені, але вдається передати стик передостанніх римотвірних приголосних); hin – Sinn / полон – сон (знов останні римотвірні приголосні); Strand – Land / дна – сторона (важливе збереження завершальної рими вірша). Можна, щоправда заперечити лексему лякливий у перекладі словосполучення bange Zeiten – доречнішим у контексті вірша, мабуть, було би слово бентежний чи жахливий… Хай не гнівається наш друг, бо така вже наша філологічна прискіпливість.

Усім віддавна відома «Лореляй» Г. Гайне, але нефахівці навряд чи знають, що значно довший вірш на ту ж тему є в менш відомого у нас Клеменса Брентано, його теж перекладено в цій збірці, і це дуже важливий матеріал, наприклад, для занять із зарубіжної літератури. А в плані порівняльного перекладацького аналізу неабияк цікаво зіставити Гайнівську «Лореляй» у версії О. Ковальової з уже класичною версію Л. Первомайського й може виявитися, що переклад Ковальової десь і виграє. Візьмімо ось цю строфу:

Здається, у Л. Первомайського таки більше відхилень від тексту: пісня не є дикою, а таки ж чарівною, і те, що її ніхто не співав раніше – теж не сказано. А в цілому структурно вірш побудовано так, що перша строфа починається словами “Ich weiß nicht” (Не знаю), тоді як остання – “Ich glaube” (Я знаю), і цей контраст немов показує як легенда перетворюється на загально визнаний факт. Ковальова це зберегла, а от у Первомайського подано: “Не знаю” – “Зникають”, що змінює культурологічний замір вірша.

Традиція виявляється не лише в продовжуванні, а й у творчому змаганні, і певно що тепер перед перекладознавцями-германістами відкривається новий обшир для досліджень різного засягу (від курсових до дисертацій) – доробок О. Ковальової в контексті  розвитку українського перекладу. Ми наразі вкажемо на одну цікавинку, яку германісти можуть і не завважити і яка з’явилася в Олександри Прокопівни тому, що вона трохи знає й еспанську мову й переклади з неї. У збірці «Жіночі голоси», у перекладі вірша Ельзи Ласкер-Шюлер «Моє блакитне фортеп’яно» як відповідник авторському Mondfrau з’являється слово місяцівна. В українській мові це цілком природнє слово офіційно ніби й не фігурує, але воно з’явилося в перекладі Миколою Лукашем балади Ф. Ґарсії Лорки, яку перекладач назвав «Про царівну місяцівну»; попросимо читача повірити без довгих пояснень, яким у рамках цієї статті не місце, що це гарне слово, Лукашем же й придумане, саме в перекладі О. Ковальової трохи доречніше, ніж у взагалі дуже доброму перекладі нашого класика. Утім, Олександра Ковальова теж уже класик…