Книжку «Омріяний край» письменниця, журналістка Лілі Хайд, яка десять років пропрацювала в Україні, підготувала до друку ще 2008 р. у Великій Британії. Згодом цей роман про кримських татар побачив світ французькою мовою. І ось нещодавно у видавництві «Дуліби» - українською.

«Омріяний край» порушує вічні теми, проте його актуальність особливо виразна нині, коли кримськотатарський народ знову переживає буремні події. Півострів на Чорному морі вабить красою яскравих пейзажів. При цьому його «полотно» написане й темними фарбами. Кримом володіло багато держав та імперій, але він завжди залишався батьківщиною для кримських татар. Драматичні історії цього народу різних періодів можуть бути гарною основою для цікавих книжок – не тільки історичних, а й художніх.

В основі роману Лілі Хайд –  період депортації кримських татар під час Другої Світової війни та їхнього повернення на рідні землі після розпаду Радянського Союзу. Їхня культура почала відроджуватися – і знову їм доводиться шукати долі за межами Криму. Це підштовхує читача проводити паралелі між колишнім і сьогоденням, а ще викликає шквал різноманітних емоцій під час прочитання роману. Сум, скорбота, співчуття… Патріотизм, радість за здійснення мрій, хоч і нелегким шляхом. Читач відчуває емпатію до героїв – вигаданих, але з правдивими думками та переживаннями. «Омріяний край» виписано на реальних подіях, а також на інтерв’ю їхніх очевидців, що посилює довіру до написаного. Письменниця влучно вплела в художній текст історичні факти, хоча при цьому, як сама зізнається, вільно поводилася з датами деяких реальних подій. Завдяки майстерному плетиву художності та історичності читач не залишається перевантаженим, пройшовши двадцять п’ять «сходинок» роману. 

Та ці тонкощі пізнаємо поступово. Перше, що підкорює в книжці – «обгортка». Колоритні фотографії авторства Богдана Венгера та Марії Маслак посилюють відчуття перебування читача в Криму, знайомлять його з кримськими татарами. І коли дивимося на знімок турки, то повірте, з неї доноситься духмяний аромат кримськотатарської кави.

Цікава «оболонка» огортає історію кримськотатарської родини, яку оповідає дівчинка Сафі. Через п’ятдесят років її сім’я повернулася до рідного Криму з Узбекистану. Це була заповітна мрія дідуся Сафі, що захопила сина та онуків. Вони разом зі своїми побратимами планували повернути право власності на рідну землю, розпочати бізнес, відкрити татарські школи. Сафі, як і її брат Лютфі, ніколи не бачили «зелений діамант у блакиті Чорного моря», уявляли його лише з дідусевих розповідей. Однак Крим завжди був викарбуваний у їхньому серці, і вони за будь-яких обставин знали: «Ось що таке бути кримськими татарами. Ти не сам по собі – ти частинка нації, у якої є спільна історія, ідентичність, родина». Натомість омріяний рай виявився пекельним.

Авторка описує потужний зовнішній конфлікт: росіяни та українці не приймають кримських татар, і навпаки останнім важко прийняти те, що Крим – тепер це не тільки їхня земля. Народи мусять знайти точки дотику. Одна з них – кохання. Так, у Люфті, татарина з походження, в Узбекистані є дівчина росіянка, кримська татарка Зарема покохала росіянина Андрія. Однак саме через непрості зовнішні умови їм складно повноцінно пливти за течією почуттів.

Не менш сильними є й внутрішні конфлікти, що полонять героїв.     Дідусь не впізнає любий Крим у багатьох речах. Колись тут звідусіль лунала татарська мова – тепер російська. З медресе (найстарішого мусульманського духовного училища в Криму) зробили психіатричну лікарню. І це далеко не всі зміни не на краще, що ятрять душу літнього татарина. Батько Сафі з друзями мусить нескінченно протестувати й боротися за своє, викладати непередбачувану кількість сил і грошей на побудову нового дому. Його дружина нервує, бо лишилася без роботи, їхні діти не можуть нормально навчатися в школі. Вона завжди добре вдягалася, п’янила ароматом парфумів. Тепер «пахне димом, керосином і сирістю». Її слова  «Я не хочу ризикувати усім заради цієї мрії твого батька» свистять кулею для чоловіка. Проте подружжя знаходить сили побороти родинну колізію. Лютфі страждає за коханою, що лишилася в Самарканді. Його ентузіазм щодо будівництва хати зник. Такі обставини породжують ненависть до землі, що мала подарувати радість, а натомість принесла розчарування й біди. Негативні почуття відбиваються на його стосунках із сестрою.

Головна героїня й без того страждає від зіткнення з жорстокою реальністю. Крим виявися не дідусевою казкою. Її серце вже не має діалогу з розумом. Дівчинка усвідомлює, що кримська земля – її справжній дім, але душа тягнеться назад до Самарканда. В Узбекистані Сафі жила в ошатному домі з шістьома кімнатами й верандою. Там вона весь день блукала з друзями міськими вулицями, «всюди почувалася вдома, а тут боялася навіть зайти за вигин доріжки». Порожня холодна хата їй нелюба. До речі, авторка часто підкреслює зміни в характерах героїв, викликані побутовими незручностями. І все ж таки їхня бажання відвоювати «Омріяний край» перемагає низку складнощів.

Триматися у непростій ситуації Сафі допомагає дідусева підтримка, його цікаві спогади, легенди, адже в його оповідях про Крим завжди сонячно. Від нього дівчинка й успадкувала вміння вигадувати історії, а ще неабияку відвагу. Показовим є інцидент у школі на уроці історії, коли Сафі поцікавилася, чому в списку партизанів, які билися за Крим під час війни, одні росіяни й немає кримських татар. Такою самою незрушною дівчинка була і в бажанні відвідувати російську школу, хоча й доводилося терпіти знущання однокласників. У читача Сафі викликає повагу, вона надихає на сміливі вчинки.

Кілька сюжетних ліній роману, змішування хронологічного перебігу подій авторкою не впливають на легкість оповіді. «Омріяний край» здебільшого оснований на ретроспекціях, і звідси його певна монотонність. Здебільшого Лілі Хайд тримає читача у ностальгійному, щемливому настрої до кульмінаційного моменту, що посилює інтенсивність «вистрілу» останнього. Йдеться про епізод, коли Сафі опиняється сам-на-сам із бульдозером, що за мить зруйнує багатостраждальну нову хату її родини.

Іноді складається враження, що «Омріяний край» за жанром більше тяжіє до суціально-побутової повісті, ніж до роману. Хоча б тому, що для роману книзі бракує композиційної складності. При цьому в «Омріяному краю» фігурує достатня, як для роману, кількість другорядних героїв, знайомство з якими виплітає багатолінійний сюжет. І все ж книгу можна характеризувати як соціально-побутовий роман із притаманними для нього відтворенням конфлікту між людиною і суспільством.

Колоритний, детальний і динамічний опис місцин, де перебувають герої, додає творові ознак пейзажного нарису, а відтак дозволяє читачеві краще зануритися в описувану атмосферу. Взагалі одна з яскравих ознак «Омріяного краю» – майстерне відтворення відповідної атмосфери, у чому, певно, втілився журналістський досвід Лілі Хайд.

Твір захоплює добірною літературною мовою, цікавими життєвими історіями, знайомить із народною творчістю кримських татар. Приємно й те, що авторка активно використовує в тексті прийом художньої деталі. Мова йде про «ключі від їхнього минулого», які постійно носять під серцем деякі герої роману. Вони породжують спогади навіть у Сафі, яка не має такого ключа. Однак, чуючи про нього, згадує ключ від хати в Самарканді, відповідно й життя в тамтешньому будинку. Саме такі ключі її дідуся наштовхують дівчинку на цікаві роздуми в розв’язці твору: сьогодення кримських татар не існує без минулого.

Головне – цей роман посилює почуття і відчуття батьківщини, вчить життєвої мудрості та витримки. В ньому закладена ще одна важлива істина – вміння любити… родину, рідну землю і навіть ворогів. Адже життя кримськотатарських героїв почало налагоджуватися після поступового неагресивного сприйняття українських, російських мешканців Криму. Як приклад, прийняття допомоги батька Сафі від російської родини дівчинки Лєни, водія-росіянина Андрія. Він починає вірити у нефальшивість їхньої підтримки. Авторка на цьому не наголошує, відображає епізодично, проте читачеві варто помічати такі «приховані» акценти в тексті. Ще один серед них – віра в доброту. «Коли вона рятувала того німецького солдата і того радянського пілота, вона сподівалася, що таке саме хтось зробить для моєї двоюрідної сестри Хатідже, яка була в партизанах. Сподівалася вона на це й тоді, коли мене побили охоронці табору в Голодному степу… Вона вже померла, та я знаю, що вона не здалася». Цей спогад дідуся Сафі про його матір нагадує нам:   війна за землю, за краще сьогодні й завтра, а ще є війна із злом у самому собі. Єдина зброя у внутрішній війні особистості – віра в доброту…