Усе своє життя Соломія шукала людину, коханого чоловіка, батька своїх дітей, патріарха великої, дружної, міцної української родини. Тієї самої родини, яка струшена війнами, репресіями, голодом, колективізацією все-таки не перестала бути серцем України. Цю жінку природа наділила щедро здоров’ям, красою, життєлюбством, розумом, вродженою шляхетною здатністю відрізнити добро від зла. А чоловіки? У тих, що зустрічалися їй, вона розкрила найкраще, подарувала їм найвищу насолоду, відчуття блаженства і повноти Божого світу. Але вони всі йшли від неї, не витримавши цього потужного сяйва, спокусившись хто геройською смертю заради ефемерної України, хто грошима і владою, хто холопським честолюбством. Знову і знову вона прощала їм, приймала назад через роки, через життя, через усі болі і радощі самотнього материнства. Невтомно шукала Соломія інший полюс самої себе – такого ж сильного, чистого й шляхетного чоловіка.

«Соло для Соломії» навряд чи можна назвати реалістичним романом. Швидше, мабуть, говоримо про стилізацію під реалізм, з якої прибрано надто разючу «натуру», з щедрим черпаком тієї самої романтики, яку обожнюють жінки. Спочатку здалося, що це історія про таку собі українську Анжеліку. Добра, щира, працьовита, чоловіки штабелями і бла, бла, бла… Принаймні, прадавні жіночі інстинкти задоволено замуркотіли, наче їх погладили за шерстю. Проте залишки здорового глузду дещо кольнуло: описано війну, лихоліття, життя у лісі (мабуть, далеко не комфортне), а герої зайняті лише коханням, немов ні голоду, ні страху смерті для них не існує. Так прямо і уявляється сучасне попсове кіно про війну, де вгодовані актори, не потрудившись зняти макіяжу і манікюру, закочують очі від любовної жаги в стилізованих під землянки люксах. Однак автор, цілком очікувано розправившись із Петром й Павлом – чоловіком та коханцем Соломії у непрості часи Великої Вітчизняної, виправився. Якось непомітно з роману зникли зайві солодощі, фальшивий романтизм. Соломія з мало не божої обраниці перетворюється на звичайну жінку, яка шукає, принижується, помиляється. Десь посеред книги аж досада бере на її всеїдність. То Петра, вояка УПА, любила аж умирала, то уже з комуністом Вадимом гуляє, аж гай гуде. То вона з трактористом-передовиком Григорієм у Києві крутить кіношну любов, то виходить заміж за нелюбимого Гордія – вдівця-багатодітного батька. Переймаючись її долею, немов долею якоїсь подруги, цілком реальної української жінки, щораз відкладаючи книжку, питаєш її, питаєш увесь цей жінкотип: «Навіщо все це? Адже знаєш, напевне, знаєш, що будеш страждати». Відповідь, на мій погляд, така – Соломія не може бути осторонь життя. Можливо, щоб підкреслити це автор вводить другорядну, немов випадкову історію Віталії (промовисте ім’я), внучки Насті Луцихи, яка після зґвалтування заповзялася не жити, а доживати. Соломія інакша. Їй конче необхідно відчувати на плечах вагу свого часу, хоч би ця вага і загрожувала її розчавити.        

Коли сама Соломія підтопталась, а читач розслабився в очікуванні банального й передбачуваного фіналу, починаються несподівані, у дусі Ґарсіа Маркеса і його «Кохання у часи холери», повернення великих кохань. Приїжджає Вадим, у минулому партійна шишка, а нині новий українець, із запізнілою на 40 років пропозицією руки і серця. І що ви думаєте? Соломія погоджується! Щоправда, ягня, яке все життя гарувало у полі та вовк, що в цей час перекладав у кабінеті папери, довго разом не витримали. Далася взнаки паскудна, але така характерна для певних верств суспільства звичка Вадима міряти глибину своєї любові парфумами та дорогою білизною, а безмір свого розкаяння ще дорожчими коньяками та делікатесними оливками. Але Соломія (їй уже за сімдесят!) не заспокоюється. Вона знаходить того самого тракториста-передовика, з яким у неї був роман у Києві. Знаходить його самотнім, сліпим, немічним дідом у закаканих підгузниках. І що ж виявляється?! Він покинув її, сподіваючись на орден, проміняв їхню любов на макулатуру почесних грамот. Отакий от ідеальний радянський гузнолиз… Мабуть, на таких, що навіть не за гроші чи якісь там вигоди, а за «п’ятірку» від начальства готові були й маму продати, трималася купи союзна імперія. Що з нього взяти? І смішно, і сумно, і страшно.

Розібравшись таким чином зі своїми колишніми і зрезюмувавши, що не було серед них жодного порядного хлопа і не варті вони навіть того, щоб на них ображатись, баба Соломія виходить вдосвіта у поле (такий от символічний епізод). І здіймаючи руки (а, може, й не здіймаючи), питає у Бога: «Нащо ж я жила? Чи ж так (і тих) любила?». І раптом Бог, що у таких ситуаціях звичайно вважає за краще промовчати з благословення Володимира Лиса, подзвонив їй на мобільний. Ну, а що сказав, то ви вже самі прочитайте у книжечці…  Не знаю, як кого, а мене цей останній епізод пройняв. Він прошив увесь роман червоною ниткою, розставив усе на свої місця. Навіть слабину початку я готова пробачити роману за цей фінал – такий справжній, життєвий і водночас, о парадокс!, оптимістичний. На щастя, цей оптимізм не цокотить вставними голлівудівськими  зубами, у нього і справді можна повірити.      

Роман фіксує історію ХХ століття під тим кутом зору, під яким бачили її наші бабусі. Для них усі ідеології, усі життєві позиції, класифіковані, оцінені й розкладені по полицям нині, втілювалися в суперечливі образи конкретних людей, яких оцінити і класифікувати не так просто. Автор немов підводить нас впритул до імпресіоністичної картини, яку ми звикли бачити здаля. Знайомі предмети перетворюються на широкі мазки, і мимохіть починаєш відчувати розгубленість, що ж насправді перед тобою – букет квітів чи купа лайна. Деякі епізоди нагадують сеанси психоаналізу, якщо можна уявити психоаналіз без термінів, канапи і дипломованих психоаналітиків в українському селі ХХ століття. Це, до речі, цікаве відкриття Володимира Лиса: його сільська неосвічена жінка здатна проводити інтуїтивний психоаналіз, вміло пробиваючи гнійники психологічних травм людям зі свого оточення. Основна концепція «лікування» Соломії – зло в людині не може виникнути просто так, зазвичай це реакція слабкої психіки на душевний біль. Натискаючи на цю безвідмовну кнопку, їй вдається уникнути зґвалтування німецьким офіцером, «приручити» сварливу невістку, по-справжньому закохати в себе голову колгоспу – огидного сластолюбця.       

Кому це читати? Це роман про село, але це не провінційний роман. Тут порушено універсальну, загальнолюдську проблему, яка рано чи пізно «наздоганяє» кожного: як не розчаруватись, перейшовши поле життя. Бо іноді ж і справді здається, що діогенів ліхтар уже не полагодити. Тому, мабуть, найвдячніший читач – людина на віковому рубежі, у той час, коли юність змінюється молодістю, молодість – зрілим віком, зрілий вік – старістю.