Мій бурхливий роман із новим романом Володимира Даниленка розпочався очікувано-несподівано, розвивався стрімко і, як завжди, окрім насолод, подарував справжнє читацьке щастя.

Очікувано, бо я давно вже стала, перефразовуючи Умберто Еко, «здобиччю» Даниленкового тексту. Адже, коли з-поміж безлічі симулякрів натрапляєш на щось справжнє – тримаєшся за нього обіруч. Творчість Даниленка – один із тих надійних острівців поміж бурхливих інформаційних потоків, який стає прихистком для кожного, хто має допитливий розум, чуйне серце і неподоланну волю до життя. Не лише тому, що автор – безсумнівно талановитий, а твори – майстерно виписані – просто, органічно і глибоко; а ще й тому, що письменник, наче справжній чарівник, перетворює кожного читача на побратима по духу, охоче вділяючи від щедрот прозірливої душі.

Несподівано, бо не розраховувала на те, що «Грози над Туровцем», потраплять до мене простісінько з видавничої «печі», і я отримаю змогу насолодитись не тільки текстом, а й ароматом, фактурою, дизайном, як у дитинстві колись – свіжою паляницею з печі бабусиної – запаморочливо-духмяною, ваговитою, підрум’яненою.

Стрімко, бо, проковтнувши перші сторінки, забула про всі дедлайни й вимоги повсякдення, усвідомивши: не потребую нічого попри те, що мені пропонує ця книжка, – правдиве проростання з побуту в буття.

Як завжди, бо хоч кожен твір Даниленка – це розгортання щоразу іншої ідеї (автор ніби споруджує будинки в різних стилях – від бароко й готики до хай-теку й деконструктивізму, – аби довести насамперед собі, що й такий – може!), незмінним залишається одне – беззастережна відданість художньому тексту, натхненне служіння слову задля оприявнення його в серцях і душах, задля утвердження любові, краси й гармонії в одвічних сенсожиттєвих пошуках людини.

 «Грози над Туровцем» – не лише зразок талановито написаної прози чи добротно виданої книжки. Це – текст із багатьма ступенями свободи.

Він – і закономірне продовження регіонального міфотворення (недарма ж Даниленко – гідний послідовник Валерія Шевчука) у кращому розумінні цього слова. Адже йдеться не про різновид маніпуляції. Автор як сумлінний майстер вибудовує місток між давниною й сьогоденням, скрупульозно реконструюючи історію й обставини людських доль, і тим самим дає читачу відчуття незнищенності роду й народу та усвідомлення себе невіддільною часточкою світотворення.

Про розуміння й відчуття слова письменником згадувано не раз, як і про органічне використання діалектизмів, ідіолектів, його тяжіння до художньої деталі й точного слова. Тож хотіла би звернути увагу, як уміло Даниленко послуговується психогенними компонентами мови (груповими блоками з двох, трьох, чотирьох і п’яти закомпоновувачів думки), які дають змогу миттєво з’ясовувати суть справи (діада), приглядатись до явищ і речей (тріада), оглядати їх зусібіч (квадрій) і, зрештою, по-справжньому бачити, все й одразу, цілісно (квінтій). Найчастіше використовує тріади та квінтії. Візьмімо, до прикладу, характеристику Аліни, головної героїні «Клітки для вивільги», геніальної співачки, якій радянська влада не дала можливості зробити кар’єру через її зв’язки з дисидентськими колами: «Вона була віроломна, як вихор, як ураган (2), що захоплює із собою і несе життям, змітаючи все на своєму шляху (3). Невгамовна, сміхотлива, співуча, гостра на язик і п’яна від життя (5) – ось якою вона була в те літо». Або настанову їй Миколи Хомичевського: «Ви маєте зростися з фортепіано, стати одним цілим, ніби це ваше тіло. І тоді кожен рух буде органічний, наче хода, біг, танець (3)». Або ж його-таки характеристику гекзаметра: «Гомерівський гекзаметр, Аліно, нагадує прибій Егейського моря. За маленькими хвилями йдуть більші. Це ніби дихання моря, яке наскакує на берег то сильніше, то слабше (2), а потім переходить на шепіт і лиже кам’янистий берег (3)».

Зрештою, гра словами й смислами, тонке відчуття семантичних відтінків, ненав’язливість та органічність актуалізації пасивної лексики, що робить мову творів соковитою й живою; гармонійність переходів між епічністю оповіді та її динамічністю; поєднання філософічності, що виливається в сентенції й тонкі спостереження, з добрим гумором та іронією; психологічна вмотивованість і достовірність виписаних образів; доречність і вмотивованість описів (часу, історичних обставині подій, природи, особливостей професій, умінь і навичок), – все це складові, що творять неповторну магію Даниленкового тексту.