Сей чоловік ніколи себе не випʼячував. Все, що робив, – робив тихо. Сливе непомітно. Його мистецтвознавчий ужинок не такий вже й маленький, він упорядкував і написав розвідки до альбомів « Життя і творчість Д. Іванцева» (2006), «Олександр Коровай. Живопис» (2010). Довгі роки працював у Художньому музеї Прикарпаття, фактично від його заснування у 1980-му році, написавши про цей період свого творчого життя спогади, які ще чекають видавця.

Він є художником, зорганізувавши декілька власних художніх виставок і видавши буклет до свого 70-ліття. У його картинах домінують жовті, блакитні кольори, лагідна пастельна гама, яка виводить його малярську традицію від народно-декоративного живописання.

Свої поетичні книги він видає із завидною регулярністю – приблизно раз у 10 років: поетичний дебют стався у 1972 році (« Грані хвиль»), відтак були « Криниці вогню» (1982), « Світло різця» (1988), « Верлібр, танка» (2002).

Схильний до мінімалістичної форми вираження. З найулюбленіших – верліб, танка. Нарешті, імʼя сего чоловіка – Мирослав Аронець.

Нещодавно читаючи « Міркування і бесіди» Конфуція, натрапив на цікаві думки: « Цзи-гун запитав: „Хто є благородним мужем?“ Філософ сказав: „Той, який спочатку діє, а потім говорить“ ». І ще одна теза: „ Благородний муж універсальний, але не партійний, а дріб’язковий чоловічок партійний, але не універсальний “. Чомусь ці міркування у мене повʼязуються із постаттю Мирослава Аронця. З його невеличкою постаттю, з його лагідним тембром, з його невмінням сваритися з людьми, а ще більше з його небажанням втручатися у людські взаємини, які виходять за межі розумного.

Нові вірші суть продовження тих екзистенційно-етичних тем, в колі яких перебуває Мирослав Аронець-поет: самотність, дорога, добро. Ключові слова-символи цих віршів відповідні: сонце, шлях, роса, кров, весна, осінь (цікаво, що відсутні літо і зима), тиша, бджола, дитинство, роки, ріка (Прут),  Шевченко…

До всього Мирослав Аронець підходить якось лагідно, спокійно. Враження, що його ліричний герой є подорожнім. І кожне слово-символ є немовби життєво-етичною стацією героя (своєрідний варіант голгофівського шляху).

Не уникає поет і патріотичної інтонації („ З люті в кулаці здавлю // своє буття… “;  „ Моє тіло – кольчуга, метал і щит “, „ Наче мало люті й зламано меча… “, „ На лиці печалей рій… “), але все у нього якесь умиротворене – не благе – а олюднене в конкретному почуттєвому вияві.

Схильність до лапідарности, а звідси певна афористичність поетових міркувань, додає відповідного акцентування тій чи іншій ідеї вірша. В цьому сенсі Мирослав Аронець є творцем композиційно-смислової цілости вірша. Кожен вірш – се як картина або ж натяк на неї. Така манера виводить Аронця із традиції іконописної мозаїки.

Сей поет некрикливий, якийсь не подібний на інших – такий собі „ свій серед чужих і чужий серед своїх “. Така відстороненість ліричного героя, інтровертність, уподібнює його до Сковороди, образу якого немає у віршах, зате є образ бджоли – некрикливої і вічної трудівниці, яка невтомно збирає нектар, бо таким є її покликання.

І навіть Шевченко, мотиви Шевченкові, не стільки богоборчі, скільки сковородинівські:

Зелені крони

і змах могутніх крил лелеки

тривожать, веселять землею серце.

Ще мить, і спересердя

рискаль розріже ранок,

і розпочнеться магічний танок –

загуде над вишнею бджола.

Ця тихість, самотність „ острова живого “ (поема „ Автопортрет“) вкотре доказують просту і вічну істину – все справжнє – воно не крикливе, а глибинне, сутнісне, терпке, як людське життя.