Re: цензії

Хто ще в українській поезії так трепетно, а, водночас, так скромно сказав про поезію і про людину. Про значення – здавалося б, таке нетривке, а таке важливе – поезії для людини. Згадується народне: «Ой мій світку, білий світку, як маковий цвітку…».

Загалом, у поезії Галини Кирпи стільки рядків, пов’язаних із квітами, що так і хочеться назвати її якоюсь із тих квітів. Не із переказів знаю, як вона любить їх: на підвіконні, у садку, в полі, на клумбі під своїм міським будинком, куди вона носить воду спекотного літа аж із шостого поверху…

У снах моїх

люди перетворилися на квіти –

і світ став прекрасний.

(«У снах моїх…»)

Нова книжка її поезії – «Профіль вечора» (К.: Задруга, 2013. – 112 с.), як і попередні («День народження грому», 1984; «Цвіт королевий», 1988; «Ковток тиші», 1999; «Ну й гарно все придумав Бог», 2003; «Місяць у колисці», 2012), засвідчує високу культуру письма, це – коли кожне слово так відчуте серцем, що проростає саме там і саме тоді – і цвіте квіткою маку, мов білий світ. Культура письма Галини Кирпи, її стилістика мислення, її вміння оформити думку і чуття – чи не від Рільке, Едіт Седерґран, Ґюнвор Гофму? Галина Кирпа як перекладач відкриває для українського читача данських, норвезьких, шведських поетів, їй завдячуємо можливістю розширити «білий світ» за своїм вікном.

У «Профілі вечора» багато присвят: Лесі Силенко, Ярославі Павличко, Василеві Голобородьку, Василеві Рябому, Світлані Жолоб, Оксані Сенатович і навіть – «моїй самоті». «Вечірні» присвяти мають запах матіоли і майже завжди – смутку, бо такий він, вечір. Присвяти ще раз окреслюють коло: і не тільки коло найближчих, найрідніших, а «коло культурне», коло тих пріоритетів, які ніколи не змінюються, залишаються завжди і за будь-яких обставин. Бо дружба ніколи не стане зрадою, як чорне – білим. Біле ж можна зачорнити завжди. Це залежить від «чорнителя»: у його очах все набуває барви його власної душі…

«Профіль вечора» – книжка афористична і книжка афоризмів. Авторка так точно і сконденсовано висловлює пережите, що хочеться занотовувати, як в юності, до свого записника: «Коли помирають поети – // сиротіють дерева, квіти і трави», «Біле можна зробити // чорним, // чорне білим – ні», «Любов – // то жива вода // Совісті».

У збірці багато білого, білий колір – як знак чистоти, світла, тиші. «Білі голубки», біла «квітка маку», «білі сліди», «біла постілонька», «білі сни»… Це не означає, що поетка бачить світ у чорно-білих барвах, палітра її слова – із найтонших відтінків, але серед улюблених – білий. У цьому реґістрі чистоти і світла – камерність, а радше сповідальність поезії. Відповідно такий реґістр визначає і голос поезії, тональність, тематику. Втім, тематика, що ніби поза межами камерності, – також для тихого, але сильного і мудрого голосу поетки:

Живу в краю, де убивають мову –

знічев’я і зумисно, вчора й знову.

Гуркочуть кулемети і гармати –

хохляцькі кпини і московські мати.

(«Живу в краю, де убивають мову…»)

Утім, питомі образи Галини Кирпи – це біла квітка маку; дівчатко, що пасе метелика; босі вірші у споришах; безмежний аркуш неба. І на цьому аркуші поетка дає простір не тільки найближчим друзям, найсокровеннішим думкам, найболючішим словам, а й минулому і майбутньому, життю і смерті. І життя в ній стільки багато, що на смерть вона дивиться – як на світ новий . І вірить, що це – початок нового. Цей світ новий – продовження «подиху самоти», у якій людина пізнає, осмислює себе, осягає свою самість. У «Профілі вечора» кілька віршів, присвячених самоті: «Своя самота», «Незачинені двері (Моїй самоті)», «Самота». Та й розділ має таку назву «Довгожданий подих самоти». Оте, пізнане і осягнуте на самоті, завжди хочеться передати, залишити для тих, кому твій досвід стане у пригоді. Насамперед, дітям. Розділ «Доньці – замість напучувань» і є такою сконцентрованою мудрістю, сповненою материнської любові і строгої ніжності. Тут до афористичності додається дидактизм, речення «згортається», набуває влучного притчевого стилю:

Слизняк

не виросте

ні лебедем,

ані орлом.

Весь час він

буде слизняком,

ото й усе.

(«Слизняк…»)

…І найбільше у поезіях Галини Кирпи – України. Хоч майже ніде вона про це не пише, але від найтихіших, найінтимніших слів до тих, де між рядків ховається гірка іронія, – Україна присутня скрізь. Це не якась унікальна, що стікає молоком і медом, але найдорожча серцю – полинова і споришева, рідна до болю земля із тополею, що не здатна себе оборонити перед гострою сокирою:

Птахи на крилах несуть

пісню свою лебедину…

Я нічого не знала б про сум,

аби не Вкраїна.

(«Птахи на крилах несуть…»)

«Профіль вечора» – книжка тихої любові і справжнього некрикливого слова, поезія чистоти і теплого погляду, яким можна обійняти і того, хто поряд, і того, хто далеко-далеко. Того, хто відійшов у засвіти – а залишається у твоєму серці назавше.