Мабуть, і вам доводилося чути, як опозиційні політики, особливо крізь призму останніх подій в Україні, заявляли, що Янукович хоче встановити диктаторський режим, як у Північній Кореї. Проте навряд чи вони знають, що насправді відбувається у цій країні.

Документально-художня книга Блейна Хардена “Втеча із табору смерті” допомагає нам наблизитися до розуміння північно-корейської трагедії.

В центрі розповіді – доля Шин Док Хьона, який народився у концтаборі № 14 і з якого до нього нікому не вдалося втекти.

Автор наводить слова голови ради директорів “Вашингтон пост” Дона Грема: “Зараз американські школярі сперечаються про те, чому Президент Франклін Д. Рузвельт не став бомбардувати залізничні колії, які вели до гітлерівських таборів смерті. Але буквально через покоління вже їхні діти можуть запитати, чому країни Заходу були бездіяльними, дивлячись на доволі чіткі й зрозумілі фотографії таборів Кім Ір Чена, зроблені із супутників. Читати цю книжку важко. Але потрібно”.

Шин провів у концтаборі 23 роки. Його вчителями насправді були табірні наглядачі, які носили військову уніформу та зброю. На очах у нього один із них забив палицею шестирічну однокласницю. Це було звичним явищем. Ніхто не засудив учителя, ні в кого не було жалю до бідної дівчинки.

Шин утік із концтабору не тому, що зрозумів злочинну сутність диктаторського режиму Північної Кореї, де влада передається від діда до батька, а тепер ще й до внука, а тому що хотів наїстися смаженого м’яса, про смак якого йому розповів Пак, один із в’язнів концтабору. За іронією долі, саме через його труп Шину вдалося подолати колючий дріт й електричну напругу.Діти в концтаборі постійно шукають їжу. Вони ловлять щурів, мух, комах, їдять знайдені в коров’ячому гної не переварені кукурудзяні зерна.

Шина привезли на страту його матері та брата. Ті мали намір втекти із концтабору. Саме Шин видав їх охоронцеві, не вбачаючи у цьому нічого поганого, бо стукацтво стало нормою життя. Проте ще довгих п’ятнадцять років Шин не наважувався розповісти всю правду про це.

Автор детально розповідає про те, як Шину довелося сім місяців провести в підземній в’язниці, розташованій усередині концтабору № 14. Його підсмажували на вогні, тримаючи за допомогою залізного гака, встромленого в живіт. Слід зауважити, що хлопцеві тоді було лише 13 років.

Коли Шин працював на швейній фабриці, то не зміг втримати швейну машинку, яка розбилась. За це охоронці відрубали йому ножем крайню фалангу середнього пальця на правій руці.

Щоденні рабська праця, голодування не дають в’язням північно-корейських концтаборів дожити до сорока років. Крім того, в концтаборі існує десять правил, за невиконання яких передбачений розстріл. Ось деякі з них: “Свідок спроби втечі, який не повідомив про її здійснення, повинен бути негайно розстріляний… Всі в’язні, які збираються групами більш ніж по-двоє без дозволу співробітників охорони будуть розстріляні негайно… Сексуальний контакт без дозволу начальства заборонений. Порушники будуть розстріляні на місці…”. Ось такі десять Божих заповідей у північно-корейському виконанні.

Автор книги детально розповідає про поневіряння Шина в Китаї після втечі із концтабору. Не знайшов він спокійного життя і в Південній Кореї, де його намагалася використати у власних цілях одна з правозахисних організацій. Шин не зміг пристосуватися до життя і в Сполучених Штатах Америки. Навіть щира любов дівчини не дозволила йому знайти щастя в особистому житті. Жахи концтабору вже стали його постійними супутниками. Він і досі звинувачує себе у смерті матері й брата, розуміє, що через його втечу із концтабору могли стратити батька.

Блейн Харден, колишній кореспондент “Вашингтон пост”, дає у своїй книзі цікавий фактичний матеріал про стан справ у Північній Кореї. Він також робить акцент на тому, що практично політика США та Південної Кореї будується на ігноруванні фактів існування концтаборів, а якщо й здійснюються переговори з керівництвом Північної Кореї, то цю тему оминають або вона знаходиться серед третьорядних.

Здавалось би, історія Шина мала би зацікавити насамперед мешканців Південної Кореї. Але з’ясувалося, що вони виявилися байдужими до цього.

Цікавими також є ось такі спостереження автора:“Громадяни Південної Кореї вельми цікавились, у що вилилось об’єднання двох Німеччин. За результатами деяких досліджень, відповідне навантаження на Південну Корею буде в два з половиною рази перевищувати ціну, заплачену Західною Німеччиною за приєднання Німеччини Східної. Дослідження показали, що за корейське об’єднання в перші 30 років доведеться заплатити 2 трильйони доларів. Це повернеться підвищенням податків на 60 років уперед, а також необхідністю упродовж усього видимого майбутнього вливати в північні регіони до 10 відсотків валового продукту країни.

Мешканці Південної Кореї бажають об’єднання з Північчю, але … потім. Багато з них хочуть, щоби воно сталося вже після їхньої смерті … в основному тому, що ціна цього процесу є непомірно високою”.Я вважаю, що книга Блейна Хардена “Втеча із табору смерті” повинна стати настільною для політиків, аби Україна справді не пішла шляхом Північної Кореї.