Лірика Ярослава Карпця зворушена меланхолійними струнами, де «у грації танцю ми поєднались». Такі вірші вибудовують асоціативну канву переживань та відчуттів ліричного героя. Є рядки що структурно нагадують прийом тези й антитези Павла Тичини із збірки «Замість сонетів та октав», як-от:

яблуко…

гарячим сонцем

міниться…

червонощоке, соковите.

аж ось зірветься

від пориву вітру –

впаде,

розколеться,

згниє…

на сонці

Така приреченість часто завдає болю й людині, тому маємо підставу сприймати вірш як наскрізну метафору із персоніфікованим образом яблука.

Тексти рясніють епітетами й образами-натяками: «класти голову на персидські килими», «ваші тугенькі обважнілі терпкі/ вишеньки». Бінарна опозиція я/інший показана на розумінні жінки як своєї: «ти – чужинка…/ ти – інша…/ Вибачте, я помилився…». А також розуміння ліричного героя як іншого – суперника собі і в собі: «але той інший/ десь там/ десь там недалеко…».

У ліричного героя своє розуміння любові: «ця любов/ така/ несправедлива/ одному все/ а іншому лиш мить».  І тільки на самоті можна відчути як «на узбіччя душі упав листопад», а «на коліях розкладений спокій»…