Вірменський письменник Левон Хечоян за посередництвом перекладача Анушавана Месропяна ввергнув в українську культуру художні тексти, які ще довго будуть резонувати в ній, підкидаючи в ефір складні системи смислових імпульсів, разити читача високим больовим порогом психосвіту героїв. Якщо не вірити в спонтанність життєвих явищ, що невідь-чому стаються навколо нас, якщо вірити, що десь над цим світом живе невидима Логіка, тоді переклад Хечояна є не спонтанний, та все ж доволі неочікуваний. Як про культуру Вірменії, так і про мистецтво цієї країни український читач не знає майже нічого, згадуючи цей Край, насамперед приходять асоціації про геноцид вірмен (вірменська різня) 1915 року, землетрус, військові дії в Нагорному Карабасі, більш втаємниченим ‒ імʼя Сергія Параджанова (Саркіс Говселі Параджанян). І це майже все, за винятком таких дрібниць, як, наприклад, Євробачення. Можна ще додати радянські, тоталітарні за духом анекдоти про хитрого вірменина і розумного росіянина. Насправді ж Вірменія ховає в собі величезні потенціали, як, зрештою, і кожна країна з давньою культурою, слід лишень відсунути цю завісу і головно вміти не загубитись серед огрому їхнього культурного спадку. Не хотілось би порівнювати український та вірменський народи, вони різні, і відповідно шляхи розвитку у кожної нації свої, але є речі, про які необхідно тут сказати. Вірменська культура насправді фактично позбавлена асиміляційної складової (на відміну від української), вона доволі закрита і тим самим досить збережена в її давній конфігурації. Етнографічні елементи тут не стають рудиментарними ознаками, які є лиш слідами, залишками культури, що втратили повноцінне значення, національна культура є частиною життя цього народу. Вона є зоною, в якій сучасники вбуваються в ментальний досвід поколінь. Що ж стосується більшої частини наших культурних ознак, наприклад такої, як вишиті сорочки на депутатських тілах, думаю, не слід пояснювати, бо і так зрозуміло, що в більшості випадків вишиванка є просто спосіб привернути до себе політичну увагу і не більше. Є ще багато речей, які внаслідок специфічних моментів в культурі Вірменії не можуть відбутись у просторі цього народу. Але це вже тема іншого порядку. Зрозуміло, що з цивілізаційним розвитком частина звичаїв також відмирає. Згадаю тут про один обряд, який зник після приходу більшовиків (саме так говорять вірмени). З давніх часів існував такий звичай, коли мати і сестра нареченого запрошували до лазні майбутню дружину, вони мились там разом і оглядали її, чи не має вона якихось прихованих фізичних вад, чистоту шкіри, ортопедичні особливості, які можна приховати під одягом і т.д. Такий звичай загубився, але багато речей залишилось, які навряд чи зникнуть. Впевнений, ніхто не поворожить вам на кавовій гущі краще, ніж стара вірменка. Без відчуття цього аромату культури Левон Хечоян відкриється читачеві не в повну силу свого слова, хоч і без цих контекстів його проза має сильні важелі впливу на читача. Оскільки трагедія особистості, яка пронизує всю його творчість, прочитується також в масштабах ширшого виходу поза національні межі.

Книжка "Ладанові дерева" в українському контексті окреслює один доволі прикметний момент у вітчизняному літпроцесі. Про що ж йдеться? В сучасній прозі читач часто стає свідком, коли творчий виплід письменника базований лиш на вигадках, натужному фантазуванні, написаному без включення в тексти власного важко пережитого досвіду, який наснажував би читальника довірою до цього твору. Відсоток сучасних книжок, написаних на власному тяжкому досвіді, доволі незначний. Окрім кількох імен, наприклад, Євгена Пашковського, Вʼячеслава Медведя, Василя Портяка, ще кількох, назвати майже нікого. Йдеться про довіру читача до людинотворчості письменника, повагу до його досвіду і до його вміння перекладати цей досвід в слово. В цьому плані Левон Хечоян є своєрідним прикладом чесного автора, якому не вірити не можна. Спробую розглибити цю тезу. Річ в тім, що Левон Хечоян брав участь у військових діях в Нагорному Карабасі. Те, що відбувалось в роки цих протистоянь, не може стати предметом обговорення в цьому матеріалі. Це була дуже жорстока, кривава війна, в ній змагались два народи, які на тій землі мають могили своїх предків. Для обидвох народів могили означують ту землю як рідну. Авторові цих рядків доводилось зустрічатись з учасниками військових дій зі сторони вірмен. Такої благородної злості мені бачити ще не доводилось. Подібні речі в житті проминальними бути не можуть, це важкий відбиток на світоглядному рівні. Разом з тим зрозуміло, що вистріляні кілька сотень ріжків з АК (Автомату Калашнікова) ще зовсім не роблять людину письменником. Але дивитись кожного дня в обличчя смерті і чути в плечі віддачу від пущеної автоматної черги ‒ це спонукає людину жити, відкидаючи вторинне, неважливе. Ця досконалість у простоті як викладово-стильовій, так і сюжетній є однією з домінантних ознак книжки Левона Хечояна. Його досвід "розумного страждання" виразно формує стильову конфігурацію.

Книжка "Ладанові дерева" ‒ це збірка з чотирнадцяти оповідань, деякі з них з теоретичною легкістю можна назвати новелами, і однією повістю. На позір це проза з доволі чітким, зовнішнім сюжетом, виразною історією-подією переважно з трагічним фіналом. Навіть тоді, коли відчувається нотка іронії, читач не має змоги видертись із загалом похмурого тону оповіді. Саме цей момент можна порівняти з новелами італійських прозаїків Альберто Моравіа, чи Луїджі Піранделло, де наче веселі, смішні історії насправді залишають зовсім невеселий слід в читацькому досвіді. Коли читач опиняється за лаштунками історій Левона Хечояна, в позафабульній дійсності його творів, йому доводиться спостерігати складну настроєвість трагічних героїв, життя яких є доказом людської самотності в її екзистенційному вимірі. В одній із своїх лекцій Мераб Мамардашвілі, розкриваючи сутність глибини слова, порівнював його з оксамитом. Коли людина проводить рукою по цій тканині, вона відчуває, що за позірною поверхнею існує глибина, яку не видно оком, її можна відчувати тактильним чуттям, через яке включається певний асоціативний хід, що відкриває шлюзи, які ведуть до важливого інтуїтивного досвіду. Подібний механізм запускається у читача, коли він спостерігає за історіями героїв Левона Хечояна, відчуваючи світоглядну глибину в його на позір доволі простих сюжетах.

Слід сказати, що художнє письмо цього автора є відкритою структурою, для відчитання якої серед методологічних комплексів найкраще підійшов би саме феноменологічний, що дав би змогу читачеві створювати власні смислові імпульси та інтерпретаційно рухатись в довільній спосіб, в спосіб свого уявлення, що виникає при зустрічі досвіду читача з історіями автора. Зрозуміло також, що український переклад при читанні зумовить так чи інакше культурний конфлікт, оскільки ментальні структури, про які так докладно говорив Дмитро Чижевський, будуть шукати зони дотику. Навіть якщо знайти їх буде складно, сам процес пошуку породжуватиме нові неочікувані вузли значень.

Коли говорити про стилістичній рівень прози Левона Хечояна, то слід сказати про те, що витоки його знаходяться в народно-етнографічній та міфо-поетичній площині, де жінка пахне польовими травами, де вона порівнюється з красою соняха. Якщо останнє порівняння доволі неочікуване, то воно принаймні відкриває низку асоціативних ходів (наближена до сонця, сонцелюбна і т.п.). За язичницьких часів вірмени поклонялись Сонцю, будували на його честь храми, шанували це світило. Коли ж вірмени хочуть зняти переляк, то кладуть зміїну шкіру під подушку. В "Ладанових деревах" є також обряд ворожіння, коли Оганну садять над пічкою, куди виливають пшеничний спирт та кидають сушених жаб задля запліднення. Жінкам для збереження репродуктивного стану наказують спати не "калачиком", а розпростерши руки на ліжку ("Лист"). Ці моменти багато пояснюють форми виховання дівчат-вірменок, виховання їхньої особливої ролі в житті сімʼї. Сюди ж, до цього етнографічного матеріалу, можна віднести також сюжетні вузли в повісті "Ладанові дерева", які базуються на звичаєвих речах, наприклад ‒ невісткування, коли дружина не має права звертатись до старших мужчин в роду зі сторони чоловіка. Подібних моментів доволі багато, вони лиш розглиблюють історії Левона Хечояна. Його занурення в світ звичаєвості вірмен створює неповторну "картину життя" написаних історій. Що ж стосується ідіостилю автора, він розкриває насамперед механізми створення загального настроєвого тону оповіді: "сріблясто-дзвінкий образ" вчительки в оповіданні "Дзвін", або "довге, холодне мовчання тулилося до наших дверей", "того дня якийсь червоний колір зафарбував світ, прийшов і довго тріпотів мені по нервах" ("Два постріли"), або ж образ "пораненого ґранату, що стікає кровʼю" ("Ладанові дерева"), "Ми йшли пшеничними полями, у синьому небі, ніби іграшки в тирі, висіли жайворонки" ("Свиня"), "Стрижі над їхніми головами ніби розтинали тепле пʼянке повітря своїм щебетанням", "якийсь скривавлений крик блукав у сільських свіжозораних борознах, над горами та ярами" ("Ладанові дерева"). Насправді подібних стильових прикладів, які створюють своєрідний читацький настрій, і які навіть як автономне висловлювання мають естетичну силу, можна "витягнути" з книжки багато.

Історії в оповіданнях Левона Хечояна часто не мають преамбули, "входження" в сюжет, вони починаються раптово, або як такі, що вже відбулись, або відбуваються саме тепер. Зміщення часових ліній потребує тут окремої розмови, що стосувалась би механізму епічної оповіді, остання доволі складна насамперед через систему мови натяків. Оповідання "Чекання" своїм змістом викликає алюзії до біблійного сюжету про "Доброго самарянина", але тут відбувається в несподіваний спосіб злам очікування. Дід з онуком знаходять вмираючого турка з великою торбою грошей, перший пропонує почекати, поки той помре, а тоді взяти його гроші і видертись за їх допомогою зі складного соціального становища. Важливим елементом оповіді є те, що конаюча людина є турок. Знаючи про геноцид вірмен, що вчинений турецьким народом, тут треба враховувати маркування як міжнаціональних стосунків, так і міжконфесійних. Коли онук хоче піти додому, бо йому страшно, дід згадує: "Турок мою маму Сону на моїх очах зґвалтував, я тоді ще був зовсім дитиною, твого віку..." [11]. Але ці елементи не є визначальними в настроєвості твору, увага автора зосереджена на відчуттях малого хлопця, який сприймає світ в дуже субʼєктивних категоріях, що стосується і часового темпоритму. Час вимірюється таким критерієм, як: "доки жаба он з того каменя стрибне у воду". Ще одна промовиста деталь, що привертає увагу читача, ‒ великі чорні очі мула, в яких відбивається картина їхнього світу. Мул як безпристрасний споглядач, позасубʼєктивна інстанція, що символізує величезну умовність морально-етичних оцінок. Суд, на якому судять діда, є настільки безглуздий, що в порівнянні з подією та переживанням малого хлопця більше скидається на звичайну комедію, що виказує величезну прірву між цими двома сторонами (дідом та онуком) і суддею та юрбою, де останні не здатні збагнути, що ж значила насправді для тих обох ця історія.

Доволі часто в фіналах коротких оповідань присутня смерть героя, в якій розкривається  ідея "прямостояння" людини, або ж її зламаність. Зрештою, у художній лабораторії Левона Хечояна завжди присутній момент вибору і страждання через цей вибір. В короткому оповіданні "Дзвін" зовнішньою подією є весняна повінь, яка затоплює село, і чоловіки цього села спостерігають, як молода, гарна вчителька Нвард залишилась наодинці зі стихією. З короткого екскурсу дізнаємось, що в неї були закохані майже всі мужчини, що доходило навіть до комічних ситуацій, але дуже промовистих, коли вони возили своїх жінок у місто, аби перукар підрізав їм волосся, "як у Нвард". Попри це, чоловіки не змогли, насамперед через страх, врятувати вчительку, натомість рятують старого, безногого ветерана війни, а заразом заздрять йому, бо він може свій страх приховати фізичною вадою ‒ втрачені на війні ноги виправдовують його. Нвард зносить водою, вона помирає. А далі письменник пише: "Ніч коротшала, і в ній раз у раз відлунював помах крил, що покидали село" [19], тим самим показуючи, що душа Нвард відлітала з цього світу. В іншому оповіданні, "Мій батько", бачимо трагедію малого причинного хлопця, який дізнається, що батько, з яким він живе ‒ не рідний йому. Він вірив матері, що народився з ґраната, мати була фактично єдиним носієм правди для цього хлопця. Коли вона була вагітна, їй захотілось кислого, і дід дістав з кишені ґранат, який та зʼїла зі шкіркою. Хлопець пишався тим, що народився саме з того ґранату, який дав матері дід (тим самим він вписував себе в родовід), коли ж він дізнається про те, що мати вже з ним прийшла в батькове село, то розпитує її про це. Так зумовлено овіяний сумом фінал, де автор залишає їх з матірʼю в стані заціпеніння: "отара вже верталась з пасовиська, день холонув, а ми з мамою сиділи, наче застигли на придорожньому пагорбі" [27]. За своїм настроєвим відгомоном це оповідання нагадує новелу Григора Тютюнника "В сутінки".

Тема війни в творчості Левона Хечояна не є, зрозуміло, випадковою. Її осмислення носить доволі своєрідний, складний характер, де відсутня однозначна морально-етична система координат, де засудження тієї чи іншої воюючої сторони видається неможливим. Новела "Студений вітер" своєю сюжетно-композиційною лінією наче зʼєднує два світи ‒ світ видимий і невидимий. Можна говорити про те, що цей твір носить прикметні ознаки химерної прози. Єрванд добровільно пішов воювати в Афганістан, а коли приїхав у відпустку додому, йому почали приходити листи з "білим неторканим папером", від якого Єрванд сповнювався понурим мовчанням. Його ж бабця постійно повторювала про присутність в хаті якоїсь жінки, вона чула шелест її подолу і студений вітер по спині: "Бджіл не чую, бджола не виходить з вулика, у повітрі снує пронизливий холод" [33]. І коли сімʼя запитала в освіченої людини (редактора газети Маркоса), що ж значать ці чисті сторінки листів, він відповів, що це "Лист є листом стражденної матері. У мусульман такий спосіб листування ‒ це засіб переслідування. Цей білий неторканий папір свідчить, що мати посилає до нас свого привида-двійника, аби Єрванд не мав спокою" [31]. В хаті від цих листів справді оселився сум, який намагались вигнати, пробували захистити хлопця навіть за допомогою пожертви Святому Ованесу ягнятка. Момент, де захмелілий стрийко Єрванда зняв протез (ногу він втратив в Другій Світовій) і кидав його туди, де, на його думку, мав би бути привид матері вбитого Єрвандом хлопця, зі словами: "На тобі, курво, диви, чому ж моя мати в сорок першому році ні за ким не ходила?!" [31]. Ці слова вміщають в собі трагедію кількох поколінь не тільки вірмен, а і загалом поколінь, що переживали жорстокі часи війни, де відчуття болю матерів за своїх синів завжди перебувають на високому чутливому регістрі, незалежно, чи мститься вона за сина, чи ні. Коли Єрванд повертався з відпустки до армії, привид залишив хату і "пішов за дитиною".

Ще один момент, який вирізняє стилістику вірменського автора ‒ це притчевість. Його герої говорять так, наче на вухо їм нашіптує пророк. В оповіданні "Обмін" окрім історії є рефлексії персонажів, які уможливлюють зазирання у їхній внутрішній світ: "Найстрашніше буде, коли душі наших померлих ворогів почнуть вселятися в нас". Це говорить живий, який словами окреслює екзистенційний тягар буття, що посилюють йому загиблі вороги. Радість перемоги тут відсутня. Це новела насамперед внутрішнього стану, а не події, автор тут уникає оцінок.

В прозі Левона Хечояна трапляються образи, які належать до рівня архетипного мислення, що здатне давати подальший імпульс вже після сюжетного фіналу. Наприклад, в оповіданні "Два постріли" є досить поширена за радянських часів легенда про зачинену церкву, де не відбуваються служби, такий храм часто стає в епіцентрі химерних речей. Батько оповідача видерся на верхівку церкви, протестуючи проти заборони її реставрації (він хотів оновити її розпис в знак любові до своєї коханки Угап) ‒ і розбився. Того ж вечора Угап стріляла в бік церковної бані, мстила комусь за смерть коханця: "Наступного ранку в шкільному дворі сидів на гілці яблуні скривавлений птах. Позаяк ніхто з селян в житті не бачив, щоб лелека сидів на дереві, вирішили, що це ‒ янгол в образі лелеки ‒ душа мого батька. А ще казали, що курва Угап своїми двома пострілами без промаху застрелила батькову душу, яка кружляла довкола церковного хреста" [39]. Згодом, коли вже в оповідача ріс свій син, він скидався вночі через сон, в якому бачив, "що якийсь рідний чоловік падає з церковної бані, тримаючи в руці білу хустку". До речі, теми родових проклять також займають питому вагу в прозі Левона Хечояна. Саме з цього боку можна проводити паралелі між його прозою та прозою Євгена Пашковського, де Старозавітна проблема покути гріха, що передається у кілька поколінь, є однією з визначальних концептів творчості українського прозаїка.

В новелі "Помаранча" історія землетрусу у Вірменії, величезних масштабів трагедія, постає через діалог батька і малого сина, який опинився під руїнами, їм залишилась єдина можливість ‒ говорити один з одним. Таке звуження оптики на окрему сімʼю дає можливість сильнішої концентрації почуттєво-емоційної сфери в новелі. Для прози Левона Хечояна прикметним є патріархальний наратив, коли стосунки, вся структура оповіді зумовлена традицією, оперта на багатопоколіннєвий досвід. Ці моменти дуже виразні в повісті "Ладанові дерева". В новелі "Помаранча" оповідь сформована в такий спосіб, в якому батько, намагаючись підбадьорити малого хлопця, постійно апелює до вольових якостей останнього: "Треба потерпіти, не думай дурниць, та ти в мене залізний, просто це з нетерплячки" [40], "Та ж розум боягуза що завгодно може вигадати" [44]. Хлопця оточили щурі, він хоче пити, знайшов помаранчу, батько від цього просвітлів, він говорить синові про ангелів, які допомагають йому, говорить про те, що син сам стане ангелом, як вже стали ними мати і сестричка. В цьому діалозі батько вдається до таких прийомів, які в інших обставинах були би неприпустимі з огляду на виховання: "Ти ж маєш силу, ‒ підбадьорював батько, ‒ потерпи, памʼятаєш, як одного весняного вогкого дня ти зустрів у підʼїзді красуню Маріям і задер їй сукню? Ти відважний, у цілому місті лише тобі вдалося побачити біленьку сідницю красуні Маріям. За це я тебе покарав шкіряним паском, а ти навіть не заплакав" [43]. В контексті події, що відбувається в новелі, подібний діалог сприймається зовсім по-іншому. Батько очевидно знає, що сина живого дістати не вдасться, тому всі умовності перетворюються в непотрібний пил. Хлопець замовкає, і з-під уламків вилітає півень, що на основі кількох новел цього автора можна трактувати як відхід душі людини з цього світу ("Дзвін", "Два постріли").

Автор у своїх новелах загалом не акцентує на соціальних проблемах, вони вторинні в його прозі. В оповіданні "Суботній відпочинок" в основі сюжету лежить зустріч солдата з повією в лазні, герой розповідає їй про свого нещасного друга Маркара. Той відмовився складати військову присягу, через що його піддано тортурам, внаслідок чого він божеволіє, зʼїдає Біблію, щоб "вигнати диявола з свого нутра". Ці речі загострюються через атмосферу, в якій це розповідається ‒ напившись чифіру, випадковій голій повії, єдиній, хто розуміє його біль за втраченим другом. І хоч ситуація наче доволі відверта, та все ж позбавлена тілесності, автор у цю розмову привносить духовну чистоту і прощення. На стильовому рівні це проглядається, коли хлопець бачить у Юльки внизу живота шрам від кесаревого розтину, заскочений побаченим, він ніяковіє, але вона, як до дитини, говорить: "Приклади долоню, як дитина, що ловить метелика, побачиш ‒ нема чого боятися [...] Хіба в дитинстві ти не ловив сонячних зайчиків? Правда, що так? Тож дай руку, ми разом зловимо цього зайчика, і ти відчуєш тепло сонця в долоні" [46]. Окрім цього тут відбувається ще переключення з образу Юльки на образ матері, якій також робили кесарів розтин. Через це в емоційній сфері хлопця сплітаються багато відтінків почуттів. Саме ці тіні роблять їхній обʼєм. Є в цій збірці і новела з цікавою побудовою про статеве дозрівання юнаків, сюжет фактично базований на специфіці пубертатного періоду ("Цукерки в металевій коробці"). І що характерно, ця оповідь позбавлена плотської полунички. Вона розгортається виключно в наративі визрівання мужчини.

Серед оповідань цієї книжки «Притулок» має порівняно мало дії зовнішньої, натомість основною є дія внутрішня. Це історія про чоловіка, який хотів померти як християнин, під дахом, але даху у нього не було. Він був бродягою, що після землетрусу опинився сам на сам з цим світом. Причому його передісторія зовсім не представлена, читачеві залишається лиш домислювати ‒ чи була в нього сімʼя, чи ні, цей персонаж тут просто людина, вирвана долею випадку зі звичного трибу свого життя. Вахтерка розуміє, що чоловік шукає кут, де можна було би вмерти спокійно, вона відкривала для нього на ніч пивницю, але той боявся мишей. Він помирає. Ця новела пронизана тугою відірваної від домівки нещасної людини, що не може знайти себе. Як у притулку, тут безліч чужих доль, що випадково сплітаються в одному часі. Свідком цієї події стає журналіст, який за допомогою ампули з наркотиком втікає від свого внутрішнього болю у світ, де штучно притуплена свідомість дає можливий стан позірного спокою. Запах відкритої ампули і тугувате зерно на вені руки (абсцес від уколів) ‒ ознаки втрати людиною своєї ідентичності, втеча від реальності.

В книжці "Ладанові дерева" важко вирізняти твори за силою, тут немає слабких творів. Левон Хечоян вирізняється дуже уважним підходом до слова, його значення, вибору конструкції художнього повідомлення. За цими текстами проглядається кропітка селекція висловлювання, яка фільтрує непотрібне, утворюючи конденсат художнього мислення. На оповідання "Свиня" слід звернути особливу увагу саме через те, що тут в певних формах ховається зміст, до якого слід йти опосередковано, через певні символи тексту. Історія починається з того, що стрийко Мукуч повертається з вʼязниці у своє село. За що він відбував покарання, читачеві невідомо. Історія починається ось так, раптово, без жодних пояснень. По дорозі до села він бачить мертве тіло селянина, Мукуч просить малого хлопця, племінника, побути біля мертвого, бо залишати тіло за християнським звичаєм не годиться. Хлопець злякався і став вмовляти не полишати його самого, і тоді стрийко розповів йому історію, що трапилась з ним в тюрмі. Він зняв сорочку і показав хлопцеві татуювання на цілу спину, де зображена свиня з величезними вухами і десятьма поросятами. Фізично він дуже терпів, коли робили це татуювання (в ті роки це була доволі болюча процедура, від якої, окрім болю, могло ще відбутись зараження крові), бо знав, що наколюють церкву, де кількість церковних бань прирівнюється до кількості відсиджених років, причому відсиджених з гідністю, з непослухом табірної адміністрації, погордою до неї і т.д.  Автор цього не пояснює читачеві. А насправді йому витатуювали свиню. Доволі зухвалий вчинок, за який він мав би прикінчити тих, хто зробив таке. Але помсти, як бачить читач, не відбулось, бо відсидів він тільки десять років. З іншого ж боку, це татуювання йому могли зробити через якийсь негідний вчинок з його боку, наприклад, за вчасно не відданий борг, який програв у нарди, тоді залишається два виходи ‒ понуро носити цю свиню на собі, або ж для зменшення зневаги до себе камінням чи склом здерти разом зі шкірою цей малюнок. Бували випадки, коли випалювали татуювання по-живому кипʼятильником. Через цей біль приходить бодай якесь очищення в уяві того оточення. Але і цього не відбулось. Стрийко говорить про страх: "Подумай-но, хто міг би чекати зради від людей, так повʼязаних, таких близьких душею і серцем. Вони татуюють, а я чекаю. Не день, не два... Вони впрівають. На сьомий день я дізнався про це в лазні. Хлопці стоять довкола тебе, а ти голий, малюнок на спині перед їхніми очима. Мене знудило, я блював, а вони реготали. Бачиш, мені ж не страшно, не боюся, живу" [50]. Цей момент травмованої психіки Мукуча є важливим епізодом в концептуальному плані новели. Племінник Мукуча (по батьковій лінії) бачить галюцинації, в цьому можна також вбачати тему прокляття роду, тавро на ній за якісь давні родові гріхи. Племінник виразно бачить літаючу карету, і цим лякає дітей, через це його виганяють зі школи. Мукуч же бачить ріку, що тече назад, йому ніхто не вірить, всі обзивають його свинею. Заразом видно ніжну особливу любов стрийка до племінника. Перший, очевидно, розуміє, що хлопець матиме таке ж важке життя, як і він, бачить його майбутню дорогу. Мукуч не вписався в жоден соціум ‒ ні тюремний, ні сільський, його не прийняла громада. Він повісився. В цій трагедії двох особистостей, яких не приймає оточення, бачиться особливий кут зору письменника, який глибоко індивідуалізує, усамітнює цих героїв, що контрастують з юрбою. До речі, на тему юрби у Левона Хечояна написана новела, яка як своїм рівнем, так і темою вписується в контекст світових історій з проблеми людина ‒ юрба. Йдеться про твір "Юрба", де в центрі оповіді пес Морик, який не хоче залишати господаря, що має переїздити, але не має можливості взяти пса зі собою. Образ пса тут доволі символічний, майже олюднений. Розкривається він в поєдинкові між ним і пастухами, що нацьковують на нього своїх псів, які не можуть дати ради з могутнім характером Морика, що має погляд людини, "хутро такої білизни, як вишневий цвіт" [64], про якого говорять "Такий мудрий пес, ніби книжки читає..." [64]. Ця історія нагадує повість Уїльяма Фолкнера "Ведмідь", в якій сутичка людини і тварини переходить в надто особистий простір обох. Саме в цих протистояннях розкриваються могутні характери. В творі "Юрба" пастухи випускають на кін маленького, миршавого пса Залика, який з-під низу, через відкриті органи, паралізує Морика, і за ним накидається вся, до того перелякана зграя: "Довго, хвилин двадцять-тридцять, його задні ноги, простягнуті до неба, сіпалися, а зграя, знайшовши сонну артерію, душила, стиснувши йому горло зубами. Колір Морика змінився, тіло стало невагомим, як тінь, і йому відлягло [...] Навесні жодна вишня не зацвіла білими пелюстками" [66]. Цю новелу можна прочитувати в руслі чітких символічних означень автора, якщо розуміти під Мориком трагедію сильних самотніх характерів, що програють юрбі.

На презентації цієї книжки у Львові, в книгарні "Є", перекладач Анушаван Месропян розповів, що Левон Хечоян спершу спалив "Ладанові дерева". Після вмовлянь друзів, він відтворив текст. Те, що отримав читач, очевидно, ‒ реконструкція з памʼяті. Цей момент, окрім психо-емоційної сфери, пояснює деякі сюжетні та стильові збіги малих прозових форм та повісті. Складається враження, що ці оповідання мають внутрішнє спільне тематичне коріння, яке за допомогою спільновиписаного сюжету могло би обʼєднати їх в один обʼємніший твір. Це намистини, що, втративши зʼєднувальну нитку, розсипались в різні боки, залишаючи спогад колишньої єдності, подрібнені історії одного великого наративу. Повість "Ладанові дерева" є зразком, який показує цей обʼєднавчий процес. Це також різні історії людей, обʼєднаних енергією одного родового дерева. Що природно вирізняє цей твір, так це кавказький світогляд героїв. Стильова конфігурація оповіді у певних фрагментах нагадує форму притчі, або ж близького за жанром варіанту ‒ казки. Наратив чоловіків з роду бабці Шушан (засновниці роду) сформовано  в такий спосіб, що здається, ніби за плечима батька тут стоїть Бог. Моменти традиції, родової пошани до старших, повага до гостя в контексті повісті є абсолютно природніми. Це засвідчує напис на стіні великої кімнати діда Хечо, який він вивів, поставивши хату: "Той, хто посміє збрехати, або вчинити іншому зло, або не поважати гостя свого ‒ той не буде моїм сином" [78]. Наратив "Ладанових дерев" дає можливість тому, хто скучив за сильним висловом, опертим на тисячолітній досвід життя народу, почути його, набутись з характерами, за якими відчувається простота, яка робить могутнім їхнє життя. Типологічно подібні персонажі фактично відсутні в теперішньому літературному процесі. Вони колись існували, можна згадати Матвія з "Волині" Уласа Самчука, батька Юліана з "Апостола черні" Ольги Кобилянської, тепер їх майже немає.

Початок оповіді в "Ладанових деревах" повʼязано зі смертю старого Хечо, який відійшов майже по-сковородинівськи: "Одного дня постарілий Хечо повів у поле своїх синів та невісток і, ставши на чолі родини, затанцював кочарі. Після танцю пішов до млина, де й ліг спати. Заснув ‒ і не прокинувся. Потім мій дід, розповідаючи про танець кочарі, до слів Хечо: "Кочарі це є військовий танець," додасть: "Не забудьте кочарі ‒ наші там цей танець, немов левине молоко, вихиляли, ‒ і запамʼятайте: у час пришестя прабабці Шушан хвіст її білого коня був увесь у крові, і вона помчала, щоб ту кров витерти об стіни мечетей" [78]. Повість має багато випадків маркування міжетнічних взаємин, що продираються крізь лаштунки оповіді ‒ це, наприклад, образа братів на Маркара через те, що той одружився з грузинкою, це те, що Маркар вбиває пострілом з рушниці на свято Водохрещі грузинського священика, аби вірменський перший занурив хрест в річку, це символ закривавленого хвоста коня прабабці Шушан, який вона обтирає об стіни мечетей і т.д. Прочитати цей твір з погляду таких конфліктів було би також цікаво. За вбивство Маркар відсидів в Магадані 25 років, а коли повернувся, то розповідав дітлахам історії про свою втечу з тюрми. Наче він рік носив шкарпетки, а потім кинув їх, як гранату, в конвоїрів, ті попадали, а він втік і після цього додавав: "Ніц не зрозуміли, важлива не втеча, головне ‒ думка, найголовніше знайти спосіб, уміння тікати і вміння перемогти роки увʼязнення..." [81]. Маркар мав артистичну натуру, втікав в цих розповідях від реальності. До речі, тут можна пригадати епізод з тюремного життя Сергія Параджанова, коли той зі старих шкарпеток зробив троянду (це також, очевидно, був своєрідний спосіб втечі).

Назва "Ладанові дерева" в семантичному плані доволі відкрита, причому в різних культурах по-різному відчитуватиметься. Якщо в українській культурі ладан асоціюється з очищенням від нечесті ("боїться, як чорт ладану"), то у культурі вірменській запалювання ладану на цвинтарі означає спілкування з душами померлих. Епізод зі смертю Маркарового брата Арарата є в принципі концептуальним в сюжетному розвитку. Він поліз сокирою почистити ладанове дерево від старих гілляк, і впав так, що сокира лезом впʼялась йому в горло: "Так і помер, захлинувшись власною кровʼю, окресливши межу трагічного болю між своєю душею і живими. Мій дід зрубав дерево і підпалив пень, щоб воно більше не цвіло. А пень дерева так і не згас, димів аж до останнього коліна нашого роду" [84]. Ладановий дим ‒ це спосіб діалогу з померлими, відтак, якщо не залишається живих нащадків роду, зрозуміло, ця розмова між двох світів зупиняється. В принципі, ця назва має безрозмірну семантичну наповнюваність, тому вона доволі відкрита.

Ще один момент, про який хотілось би проговорити тут, це акцентування на чоловічому началі, яке постійно проривається в оповіді. Онуки, наприклад, хизуються, що їхній дід може гнути підкову, дід пишається своїм биком Бахтіяром, який скручує шиї своїм суперникам, коли ж Сероба застають з дівчиною, батько бʼє його батогом так, що в того носом "йде чорна чоловіча кров". Кавказький темперамент того народу, що проявляється в історії цієї повісті, очевидно, не міг бути не проговорений автором через описи різних ситуацій, коли хлопці, аби похизуватись моментом перед дівчатами, ламали, падаючи з коней, собі хребти, а потім паралізовані і "не здатні поворухнутися, лежали решту життя на тахтах і дивилися, як з-під поперечин на стелі від метушні збуджених котів та вітру сиплеться, мов пісок, земля..." [92]. Це також парубки, які, отримавши перші жагучі поцілунки дівчат, через ревнощі різали один одному животи. Але заразом тут є оповіді, замішані на етнографічному матеріалі, автор овіює їх своєю прозовою поезією (даруйте за оксюморон): "Котрась із наших невісток, яка ще не родила, брала жменю освяченого зерна і вела прикрашеного Бахтіяра до річки, щоб напоїти його першою весняною водою. Від весняного подиху спітніле в жмені зерно кидала в річку, аби рік був веселим, щедрим на врожай ‒ роком запліднення жінок і тварин" [88‒89]. Що стосується звичаєвого плану повісті, то він насичений складними актами, наприклад ламання сорому в молодої пари. Ці сцени автор зміг представити настільки яскраво, в пластиці, що складається таке враження, наче перебуваєш там, між ними, між дійовими особами. Погляд на світ очима малого хлопця, який дорослішає на очах читача, значно пожвавлює світ образів повісті: "Коли вона скинула з себе нічну сорочку, на мене спав якийсь приємний жах, спина  тепло спітніла, і я затремтів на місці. Груди так ніжно колихалися від її рухів і так ніжно розтягнулись під власною вагою, немов у них задихалося ціле ‒ моє та Закарове життя" [105].

Повість "Ладанові дерева" наснажена сильним струменем народної опоетизації довкілля, яка просочується крізь тіло оповіді не лиш на рівні діалогів, образне мислення вірменських селян проступає у їхньому світовідчутті, яке закодоване у деяких пасажах прози Левона Хечояна. Бачимо це тоді, коли старий дідо вчить онука слухати симфонію вовків, їхній бойовий клич, він розповідає малому хлопцеві про їхні гори: "Однієї такої ночі я навчив Таріела слухати вовків і терпіти опіки місяця... Будь мужнім, тобі ще треба навчитися проникливості, щоб побачити, як рухаються гори. Наші гори вміють ходити..." [116]. Фрагменти химерної прози в повісті виразно відрізняються від подібного стильового методу в українській літературі на рівні світоглядних моментів. Якщо в останній химерна проза переважно (sic! не завжди) має іронічно-глузливий тон, то в повісті "Ладанові дерева" химерність проявляє себе в жаских картинах, схожих більше на ґотичні сцени: "Серед ночі в селі почувся жахливий крик... В кого на стіні висіло сито, гойднулось і впало на підлогу. Тому, хто вночі замісив тісто, аби зранку спекти хліб, з-під поперечин на стелі, наче пісок, посипалась земля в корито з тістом. Тому, хто в глечиках заквасив мацун, щоб на ранок відправити плугатареві, ‒ звурдився, перетворився в червону воду. В кого в стайнях були привʼязані воли ‒ збожеволіли від запаху крові. Зірвалися з ланцюгів, повтікали в поле, штрикаючи один одного рогами. Кров, що залила річку, дотекла до нашого млина, в жолобі звурдилась, і наш млин зупинився..." [126]. Такий виразний струмінь жахливого в цих химерних пасажах можна пояснити тим, що народні надра плекають саме таку естетику. Можна вдатись тут до аналогій з жанром кавказьких казок, що мають в собі елементи зустрічі героя з жахливим потойбічним світом, який він має перемогти. Ці казки складно читати дітям.

Цікавою темою в повісті є також зустріч селянської свідомості з новими віяннями, що, на думку останніх, руйнують усталений триб їхнього життя. Контрастно виглядає дід Онан, сповнений своєї патріархальної величі, який несе в собі родовий досвід, порівняно з представниками радянської влади. Погорда Онана дуже промовиста, коли в нього намагаються забрати його сіно в голодний рік, він говорить Манукові, який є представником влади: "Мануку, сину плаксивого Левона, це відколи ви стали хазяїнами влади? Твій батько на батьківщині плакав, не виходив з хати, а коли питали, чому, казав: "Сонця боюся" [101]. Тут ця сутичка набуває особистісного характеру, в якому читач бачить всю пародію на владу, що генетично є потворною. Бачимо це і в тому, як запобігає перед жінкою Берії сільський міліціонер, за це вона дає йому свою пантофлю, яку він носить в кобурі замість пістолета, селяни вірять в те, що ця пантофля стріляє. Це символ з сильним значенням ‒ протегування жінки ката. В цьому плані повість можна порівняти з романом Отара Чіладзе "Ґодорі", в якому грузинський письменник показав народження ЧК в структурі радянської влади з патологічних покручів. В цьому випадку, якщо шукати в наративі сліди за методологією Єви Томпсон, можна наштовхнутися на цікаву картину. Один зі слідчих, що приїздять з Тбілісі розслідувати справу, має на грудях татуювання лева у момент стрибка з величезною пащею. Слідчий чомусь має тюремне татуювання, яке означає агресію до світу цієї людини. Влада тут носить виразно патологічний характер.

Замкнений світ людей цього села дуже болісно реагує на доторки того, великого світу. Це і сцена з радіоприймачем, але цікавіший момент в цьому плані можна побачити, коли помирає батько хлопця ‒ він хоче перед смертю побачити рідного Ґеворга, який переїхав до Ташкенту, мешкає там, має сина Сашу. Хелар Онан шле телеграми, на які не приходять відповіді, він "зненавидів місто Ташкент, де народжуються русяві Саші, де голос крові никне ‒ згасає в жовтих пісках" [140]. Оцей "голос крові", рід, сімʼя є одним з визначальних речей у стосунках між персонажами цієї повісті.

Левон Хечоян ‒ це літописець, який зміг в своєрідний спосіб художньої оптики сконцентрувати погляд на людські долі, де маленька сільська людина несе в собі цілий світ, що нерозривно повʼязаний з світом його предків, який конституює в людини людське. Межові ситуації в його прозі, коли, якщо людина сама не зробить вибір, то за неї зробить це хтось інший, є характерною прикметою оповіді вірменського автора. Герої Левона Хечояна в теплому світі його творів несуть в собі страждання, що кшталтують їхню людську природу.