Під час презентації книжки сучасного вірменського письменника та есеїста Левона Хечояна «Ладанові дерева» перекладач Анушаван Месропян, який живе у Львові й популяризує вірменську літературу в Україні, а вкраїнську - у Вірменії, зізнався, мовляв, коли торкаюся до таких тестів, то щось негоже трапляється у сім´ї. Було, захворіла мама, відтак дитина... Можливо, це випадковість, але пан Анушаван за таких обставин відкладає на деякий час перекладацьку роботу. Себто ці твори настільки енергетично наповнені, що навіть перекладати їх непросто. А читати...

Беручи до рук «Ладанові дерева» читач має знати, що ця проза - не є легка. Вона - болить. У прямому сенсі слова. І той біль терзає, і ти не годен щось вдіяти, терпиш-мовчиш-дослухаєшся, бо ліків від душевних мук немає. І йдеться насправді про небайдужість, яка поволі витісняється із нас, нинішніх...

Цілком можливо, що хтось із читачів стане нарікати, мовляв, життя і так наповнене проблемами, нещастями, хворобами, то навіщо про це ще й писати книжки?! Проте часто саме ми й провокуємо оті негаразди: своєю черствістю та байдужістю. Тим часом Левон Хачоян дає можливість читачеві почути й зрозуміти того, хто поруч, побачити те, на що донині не звертав уваги, й бодай під час читання зосередитися й стати співучасником чиїхось непростих життів.

 Книжка «Ладанові дерева» складається із чотирнадцяти оповідань та повісті. У новелі «Притулок», в якій розповідається про старого чоловіка, котрий після землетрусу залишився безхатьком, тож прийшов помирати у готель, є майже невловимий, але дуже важливий момент. Міліціонер «з підозрою оглянув жили» обох рук одного зі свідків кончини безхатченка (оповідача цієї історії, себто автора), і «ніби тримаючи хробака, мацав двома пальцями, аж доки не знайшов під шкірою тугувате зерно». Коротке, непримітне на перший погляд речення, але в таких дрібних деталях, у таких символах, що потребують читацької уважності та кмітливості, й полягає величність прози вірменина. Те «зерно» - то і є біль, що вріс під шкіру письменника, й муляє, мучить, пече, не дає спокійно зажити. Хечоян, що народився в Ахалкалакському (найбільш вірменському) районі Грузії, відтак добровольцем воював у Нагірному Карабаху, ніяк не позбудеться туги й болю за свою батьківщину, за її історію, яку віками руйнували, за простолюд, що потерпав від геноциду, репресій, насилля та всіляких природних катаклізмів. Ось чому так важливо, що ця книжка побачила світ українською мовою. Бо в ній дуже багато спільного з нашою історією. Твори талановитого вірменського прозаїка, що володіє напрочуд загостреними почуттями совісності та жалості до слабшого, допоможе багато чого прояснити у житті як вірменського, так і вкраїнського села.

Про кожне оповідання «Ладанових дерев» можна розповідати годинами. Бо що не історія - то  серйозність проблеми, то людина на межі, то трагедія й виживання, але - не повчання та розправи. Тому ця художня майстерність не залишає байдужим, а спонукає до обговорень та міркувань.

 Чому під час смертоносної повені, яка «винесла за собою обидва протези героя вітчизняної війни Гайро», село кинулося рятувати саме його, а не красуню-вчительку Нвард, що на неї хотіла бути схожою кожна з місцевих жінок? (Оповідання «Дзвін»). І чому згодом чоловіки «з заздрістю й ненавистю дивилися на Гайро» та через що «помахи крил» церковного дзвону стали покидати село, де загинула Нвард?

Звідкіля черпав силу батько, аби третю добу втішати маленького сина, що гинув під залізобетонними уламками зруйнованого землетрусом будинку, розповідями про ангелів? (Оповідання «Помаранча»)

 Що керувало чоловіком, який, відправляючись за гробом єдиного, хоч і прийомного сина, веселив друзів, що майстрували для його дитини труну? (Оповідання «Обмін»).

  За що так відмучився в´язень Мукучу, який «шість днів і ночей лежав на животі, щоб хлопці на спині церкву татуювали», а врешті побачив, що «від потилиці аж до поясниці була витатуювана свиня з величезними вухами і з десятьма поросятами»? (Оповідання «Свиня»).

За що?

Чому?

До чого б це?

Левон Хечоян, майстер короткого жанру, у невеличкі оповідки, що творені такими ж короткими, як звук пострілу, й влучними, як прицільна куля, реченнями, умудряється вмістити ціле житейське поле, що його проходить людина, громада, країна. І ти не встигаєш, біжиш слідами дивовижних учинків, хапаєшся осмислювати мудрі висловлювання, стараєшся бодай торкнутися суті написаного... Це так по-мистецьки: поміж сухих, надірваних, пласких, наче скошене ботвиння, рядків розсадити пагони справжнього й життєво необхідного пізнання. Того, що ми часто звемо істиною. Коли ти, як читач, уловлюєш оту суть, то почуваєшся справжнім переможцем.    

І, хай навіть несвідомо, але закохуватимешся у безпосередніх, простакуватих, але таких цікавих і незвичних людей.

У сліпу бабцю афганського вояка Єрванда, яка бачила більше, ніж зрячі, й відчувала «недобре», коли інші про це й не здогадувалися.  

У нехитрого юнака, який навіть дорослим вірив у те, «що народився з граната», за що втрапив до божевільні.

У Маркара, який, почувши, що мало не вбив свого земляка, «з´їв Біблію, щоб вигнати диявола зі свого нутра».

У собаку Морика, що був «такий мудрий пес, ніби книжки читає», але мусив загинути, бо того захотіла «юрба»...

І, попри небажання, ти співчуватимеш цим героям, і перейматимешся їхніми долями. І дедалі чудуватимешся, як вдалося авторові не просто поєднати містику з реальністю, а переплести очевидне з неймовірним, перемішати, як ото зливають в один глечик молоко зі сметаною, аби ситніше було, смачніше й поживніше...

 Що вже казати про старого й бездольного героя повісті «Ладанові дерева» Онана Хечо, який через родове прокляття втрачав одного за одним синів Гігола, Маркара, Зекала, Арарата... Виринали з батькової домівки душі любих синів, наче дим ладану вивітрювався з дерев´яних пнів, не зоставивши врешті й запаху... 

Ця кипуча, сповнена символізму, глибини, самобутності проза, що засвідчує велику силу материнської чуттєвості, батьківського слова, чоловічої стійкості, жіночої магії, змушує захоплюватися, проговорюючи: «Ось як треба писати про село! Про його неймовірно складну простоту і такий же примітивний із виду, але досі незбагненний у своїй винятковості люд».

 Направду: є книги, які, прочитавши, забуваєш і не згадуєш. А є такі, які залишаються у тобі, як вакцина з уколу, що щеплює від хворобливих байдужості, сліпоти та незнань. Як зерно, що вросло під шкіру письменника, так прочитане лишається з тобою й вистукує у такт уже твого серцебиття, навертаючи до осмислення надважливого...

Хіба це не найкращий результат для доброї книжки?